Розділ «ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ»

Москва звела нінащо мистецтво проповіді, яким колись пишалася Українська Церква, спочатку піддаючи проповіді цензурі, а далі й зовсім їх витісняючи. Це відривало Українську Церкву від народу, що й було завданням імперської політики: позбувшись національно свідомого духовного проводиря, народ ставав ще слухнянішим.

«Ради одиночества» церковного неухильно нищилися всі національні окремішності Української Церкви: вилучали богослужбові книги українського друку, замінюючи їх російськими, переінакшували на свій лад обряди (хрещення, вінчання). Підозріло ставилася Москва до української церковної науки, вбачаючи в ній єресь і пресвітеріанство.

1774 року запорозькі церкви забрано з підпорядкування Києво-Межигірському монастиреві й передано до Київської єпархії, а через неї до Синоду. Ніби відчуваючи катастрофу із знищенням Січі, що вже насувалася із сановного Петербургу, межигірські ченці 12 березня 1775 року скаржилися кошовому отаманові: «Не можем собрать мислей, к какому сие следует концу».

Після невдалої визвольної акції І. Мазепи російський уряд конфіскував надані гетьманом Києво-Печерскій лаврі значні суми грошей.

Під час перебування цариці Єлизавети 1744 року в Києві ченці Лаври подали їй чолобитну із скаргами на генерал-губернатора Леонтьева за образи й руйнації, які він чинив, а саме: вирубав монастирські ліси по Дніпру і Десні, захопив ЗО рибних озер, луки, лаврський сад.

У червні 1763 року Білгородський єпископ Іосаф Миткевич у приватному листі писав: «Беда да горе! Вси теперь малороссияне везде в крайнем презрении… Сие по прочете прошу сжечь… А я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю, Господи помилуй».

Цілковито поглинута Російською Українська Церква втратила своє національне обличчя і змушена була ревно служити самодержавству, освячуючи всі його акції, в тому числі спрямовані проти українського народу та його самобутності.

Осягаючи ті руїни, на яких, уже після краху самодержавства, зводилася Українська Автокефальна Православна Церква, Мирополит Київський і всієї України Василь Липківський в одній із проповідей проголошував: «Ми добре знаємо, що ідеали політики скоро міняються, а ідеали релігії вічні. Який же смисл заміняти вічні ідеали Божі змінливими хитрощами політики? Ми добре знаємо, до чого принизила cебе стара російська церква іменно тим, що вона тісно зв’язала себе з політикою самодержавства».

Не боговгодні мотиви, а саме «хитрощі політики» були покладені в основу поневолення Української Церкви, бо самодержці та їхні прислужники в рясах не хотіли, щоб український (а для них він завжди був тільки «малоросійський») народ вела до Бога, до Істини його рідна церква. Бо рідна церква — це рідне слово, це молитви за Україну, проти її ворогів, це духовне употуження народу — а яким же імперським ненаситцям таке употуження скривдженого, упослідженого ними народу було б не на заваді? Це, врешті, така церква, з амвонів якої до народу були б звернуті проповіді, що дихали б українством і водночас це українство живили б, розпросторювали б його в душах вірних. Бо тільки в церкві, що стоїть на сторожі свого народу, а не слугує його закабаленню, можна почути такі проповіді, з якими звертався до пастви замучений пізніше в нетрях ГУЛАГу найпочесніший о. Василь Липківський: «Мати Божа в уявленні Тараса Шевченка», «Помолимося за тих, що за волю і віру рідного краю життя своє поклали», «Життя св. священо-мученика Макарія в прикладанні до історії Української Церкви», «Доля самарянського народу подібна до долі українського народу», «Рідна мова — шлях до Бога», «Рідна мова в церкві».

Про наслідки духовного поневолення Української Церкви та її дітей Митрополит Василь Литовський мовив у проповіді «Житейське море»: «Любі брати і сестри, українці! До останніх часів тихо було на Нашій Україні. Мертвим спокоєм, майже 300 літ лежало життя наше на поверхні нашого житейського моря під твердою рукою царя самодержця. Але цей спокій, — яку він таїв у собі загибіль, як він калічив наш народ, як він робив його і німим, і глухим, і сліпим, і розслабленим. «Мовчи, держи язик за зубами…», «Не сунь носа», «Ми люди темні» — от звичайні приказки нашої німоти і сліпоти що склалися за цей час. А як багато каліцтва наробив цей спокій святій Церкві?! Він зробив нас глухими, бо заборонив слухати слово Боже рідною мовою, він зробив нас сліпими, бо тримав у темряві і несвідомості, він зробив нас кволими, розслабленими, бо позбавляв всякої можливости рухатися, працювати вільно на користь церкви. Всі ми повинні були, як хворі, лежати коло цього мертвого моря».