Розділ «ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, НАСАДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСТВА»

Десь уже в XIX столітті усталився такий тип: свідомий українець і «общеросс», «смотря по обстоятельствам». Оця роздвоєність не давала змоги розбудити царство національної летаргії, яке живилося ще й тим, що українці увесь вік були чужими на своїй землі. Звідси пасивність, інертність, нехіть до громадської роботи, глухість до потреб національної преси (знаменита «Основа», потоплена не стільки цензурою, як байдужістю земляків).

Як спожалів М. Драгоманов, «нікому було привчити українців пишатися своєю славою». Де вже там пишатися, коли все це заново зазнавало глузування, а вся державна потуга спрямована на виховання «духовного холопства», холуйства, раба, песього обов’язку перед Московщиною» (М. Грушевський).

У праці «Російські впливи на українську психіку» (1913) Д. Донцов окреслив ті перешкоди, що стояли на шляху цього пробудження: це москвофільство в українстві, безмежне схиляння перед російською культурою, «дивна якась духовна залежність від поглядів поступових російських кіл».

Ідолопоклонство українських інтелігентів перед російською культурою відривало їх від безпосереднього контакту з європейським культурним світом, тому «факти літературного невільництва, взяті разом, роблять гнітюче враження.»

Ще М. Драгоманов застерігав, що українська література не стане на свої мідні ноги, поки не братиме всесвітні просвітницькі ідеї безпосередньо з Західної Європи, а не з Москви й Петербурга. «Все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить з нього раба чужих ідеологій» — цю тезу Д. Донцов підпирає посиланням на наївну віру українців у те, що «російське суспільство, а з ним і правительство, коли не тепер, то в скорій-будучині зрозуміє цілу несправедливість і шкоду для Росії насильницької русифікації 27 мільйонів російських українців».

6 грудня 1915 року на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства імені Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові Гнат Хоткевич у доповіді «Про українську інтелігенцію» окреслив такі її основні вади:

«а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб’язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільша «шкурного» характеру, або за інтересами дрібнотубовими, одностайно іти шляхом загально-національних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти «страха ради юдейська», старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячоїлюбови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад, у чехів, поляків тощо. Поклоняння Шевченкові в масі інтелігенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що «схвалено москалем або німцем»;

д) найбільша схильність «псуватися» за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації («доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його».

Поставивши розгорнутий діагноз цієї хвороби національного характеру, активний діяч нашого відродження називає і її причини, з яких видно, що деформації українського менталітету породжені історичними обставинами, а саме підневільністю народу, котрий опинився на становищі «пасинка своєї батьківщини».

Хоткевич не лише фіксує вади, а й ставить перед інтелігенцією імператив — поклик до їх подолання: «Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», і не думати, що достатньо тільки пропагандувати ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів.»

Коли говоримо «система витворювала», «система деформувала», то маємо на увазі абсолютно всі чинники, які сукупно затягували українство в тугий вузол, накладали на нього свій відбиток. Усього тут не охопити. Відомо, приміром, що під час обрання на гетьманство Івана Мазепи, козаки гукали — і це без якоїсь сторонньої спонуки, а від сердця: «Ради за великих государей умирать и кровь свою проливать и в подданстве у них желаем бить вечно» (цитую М. Костомарова «Мазепа»), Це вже за якихось тридцять з лишкою років підданства Москві така жертовність в ім’я «великих государей» увіходила у свідомість волелюбних козаків, а що вже говорити про селянство та обивателів.

Система широко насаджувала доносительство, саме звідси ота «агентурність», яку в українському менталітеті постеріг Є. Маланюк. Згадаймо, що при своєму обранні на гетьмана І. Скоропадський відкрито, в церкві, присягав доносити цареві «о всякой шатости и склонности к сношениям с неприятелями в малороссийском народе». Не вірячи доносам, які сипалися в столицю на I. Мазепу, за ним все ж вирішили мати пильне око — думний дяк Українцев таємно доручив генеральному писареві В. Кочубею наглядати за гетьманом. Якщо вже друга особа в Україні піддавалася на це, то що вже казати про «агентурність» нижчих і зовсім рядових.

Усяка послуга імперії на шкоду українства щедро винагороджувалася: всі наказні полковники, які виступили проти І. Мазепи, одержали звання справжніх, а також жалувані грамоти на села й маєтності. Іван Ніс одержав полковницький уряд у Прилуках і похвальну грамоту за сприяння при взятті Батурина. За вірність царю щедро обдарований був і полтавський полковник Полуботок. Та коли, ставши наказним гетьманом, він домагався прав для України-отже, не в усіх національна честь була приспана царською ласкою — то опинився в Петропавлівській фортеці, яка стала для нього могилою.

Система насадження малоросійства і похідних від нього ніби в розрізі показує Борис Грінченко у книзі «Тяжким шляхом». «Оце ось дуже характерна у нас річ: лайка. Ніхто так не огудить свого власного ж діла, як український інтелігент… а може, й не тільки інтелігент… Цю рису в нас історія виробила (…) А звичайно, що перекинутися до чужої національності, можна тільки зневажаючи свою. І ми довгі віки те й робили, щоб зневажати своє, то вбиралися в чуже пір’я (…) Дак оця ось нахильність зневажати свою національність, що вироблялася в нас історично, вона ж не могла згинути тепер зовсім, не могла не покинути сліду в нашій психіці».

Грінченко зупиняється на типовому явищі в середовищі української інтелігенції — її двоїстості, породженій національним занепадом. З одного боку вона обстоює потребу рідної школи, права українського письменства, автономію України, а з другого боку і водночас — виховує своїх дітей без усвідомлення їх українцями, відгороджуючи їх від тієї ж мови і народу, дивиться на всі питання «чужиницькими очима» зденаціоналізованої юрби, «жене в обійми якоїсь загальноросійської партії, якій до тієї автономії байдужісінько…»

Цікаво простежити деякі моменти у стосунках І. Мазепи з запорожцями, яких він наставляв на бездоганне служіння цареві, бо й сам десятиліттями служив йому вірою і правдою. Тому, коли пробив час виступити проти царя, не так уже й багато знайшов спільників: своїми ж руками він плекав і змушений був історичними обставинами плекати вірних слуг престолу.

Спростовуючи один з чергових доносів, І. Мазепа в листі до царя перейшов таки межу самооборони: «Нужно, однако, с нашим народом обращаться человеколюбиво и ласково, потому что если такой свободолюбивий, но простой народ озлобить, то уже потом трудно будет суровостью приводить его к верности».