Розділ «ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, НАСАДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСТВА»

Говорячи про насадження малоросійщини, не можна поминути спеціального дослідження Є. Маланюка «Малоросійство», написаного «в сорок першу річницю проголошення Державности», тобто 1959року.

«Що ж таке малорос? — запитує письменник і активний учасник визвольних змагань 1917–1921 років. — Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках, часом — і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо-патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б. Завдяки такому, а не іншому, перебігові історичного процесу на нашій землі, тип малороса ставав (принаймі, по містечках і містах) масовим, а що найгірше, традиційним.»

Можна з певністю твердити, що «продукування» малоросійства започатковане в Москві ще під час побуту там козацьких послів у березні 1654 року для укладення договірних статей, коли ті високі достойники за спиною гетьмана вдалися до царської ласки, виклянчивши собі маєтності.

«Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — пише далі Маланюк, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім суть проблеми…»

А оскільки мозок нації уражений, паралізується національно-державна воля, а на грунті малоросійства постають «агентура й п’ята колона Москви». Цю хворобу Маланюк осягає в ретрос-пективі — від полковника полтавського Мартина Пушкаря, якого називає «зловісним символом малоросійства по Хмельниччині, символ зневічення перемоги під Конотопом, що веде хід нашої історії аж до полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина — то був плід довгих десятиліть».

Малоросійство, за дальшим визначенням Є. Маланюка, це також «затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яти». «систематичне впорскування комплексу меншевартості («ніколи не мали держави», «темне селянство», і т. п.)». Цікаво простежити, які вичерпні епітети добирає він до характеристики малоросійства, а слово в нього, блискучого поета, полеміста, точне й виважене: «імлисто-хитке», *зрадливо безформене», «невиразно-обоюдне», «часом, просто Юдине». А комплекс малоросійства — «складний», «заплутаний», «замаскований», «змінливий». Машина малоросійства за царів зеленцем нищила й отруювала українську душу. Витворювалися імперські міфи, часто навіть в екзотичному обрамленні, «Історія русів» оповідає про приїзд цариці Єлизавети 1744 року до Києва. Студенти Київської Академії демонстрували «всякі дивожні явища, щоб її потішити. Царицю вітав перевдягнений із студента засновник міста князь Кий, з короною і жезлом у фаетоні, запряженому двома крилатими пегасами (тіж студенти). Він зустрів Государиню на березі Дніпра, край мосту, привітав її поважною промовою і, називаючи своєю наслідницею, запрошував до міста, як свого володіння, і поручав його і весь народ Руський під милостиву її опіку».

Коли ж 1789 року до Києва завітала Катерина II, то таж академія, вітаючи її, величала одою «На всевожделенное прибитие», в якій крім пишного славослів’я, звучала самопересторога:

Против Роса восставать,

Неистовством своим гордиться,

И силю превозноситься,

Есть с самим Богом в брань вступать…

Це не перший вияв плазування і раболіпства, причому в останньому слові, можливо, і всупереч емитологічній істині, прочитується «ліплення раба», а ліпити ж його тодішні столичні ідеологи з малоросів, які в їхніх руках ставали податливою глиною, замість бути неподоланним кременем. Та й самі із себе ж ліпили…

Взагалі панегірики були типовим явищем у Європі, особливо в Польщі, в Україні вони дбайливо культивалися передусім у Києво-Могилянській академії. При друкарнях були вратні посвятисти, один із них, чернігівський, Лаврентій Кризонович навіть уславився як винахідник «конклюзій і афікацій». Дифірамбами здебільшого польсько-латинськими, за узвичаєною традицією, величалися військові походи, пізніше цареслів’я, як, наприклад, «Из Малороссии. Задушевное слово дорогой памяти… Александру II…» (Одеса, 1897) П. Карнаушенка.

Зрощені на щедрому українському грунті піїти, як пише Є. Єфремов, почали «запобігати царської ласки і вносили розпусту в літературні звичаї, плодили без ліку облесливих панегіристів, сіяли нещирість і підлизництво. Письменники навперейми забігали в Москву з голосними посвятами своїх творів і тріскучими панегіриками». Гонорар отримували рублями, соболями, медом і навіть сіллю.

Тому влада з-поміж цих корисливців легко знаходила охочих для розколу і підриву національного руху.

Витворення типу чиновника-малороса «з циновими гудзиками» — це теж працювало на деформацію менталітету. Розгалужена бюрократична система російської адміністрації перемелювала і поглинала національний елемент, виховувала в ньому пристосовництво, крутійство — цей процес можна назвати культивуванням «шельменкізму» (за іменем знаменитого героя Г. Квітки-Основ’яненка писаря Шельменка, який усіма своїми діями і набутим досвідом потверджував суть свого прізвища).

Такі волосні писарі ставали не тільки перевертнями, а й п’явками на тілі своїх земляків. Не випадково І. Баштовий (І. Нечуй-Левицький) у книжці «Українство на літературних позвах з Московщиною» визвав таку гірку істину: «А коли якому й нашому припаде вища адміністративна посада, то виберуть вже такого, що в пильності й підлесливості поліційній та обрусючій завзятості перейде самого закатованного ката… В таких душах нічого нема, окрім кар’єри та своєї кишені».

Певна річ, не всі піддавалися такій ерозії. Адже Панас Мирний чи Олександр Стороженко, класики нашого красного письменства, були водночас високими посадовцями. Саме причетність до духовної України, до служіння їй словом врятувала їх від розчинення в сановному чиновницькому морі.

Місцеве українське панство рано полишало рідні гнізда, для довершення освіти воно обсідало столиці, при цьому послаблювалися, а то й переривалися живі зв’язки з батьківщиною. Та все ж українство навіть у них не було вбите остаточно: лишалися якимось солодким відлунням у душі згадки про почуті в дитинстві пісні, не в усіх були зовсім притлумлені симпатії до рідного народу, мови, історичних переказів.

Микола Садовський, розповідаючи про тріумф трупи Марка Кропивницького 1886 року в Петербурзі, наводить приклади такого прозріння. Землячки, яких було рясно в урядових установах, почали поступово признаватися: «Я-де тоже малоросе, но уже давно с Украины и говорить не умею, хотя все понимаю; очень-очень приятно познайомиться…»