Розділ «ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОВІДНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ РЕПРЕСІЇ ЩОДО ПИСЬМЕННИКІВ ТА ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ»

З допомогою агента — студента О. Петрова урядові стало відомо про діяльність у Києві Кирило-Мефодіївського братства, яке мало за мету створення української держави у республіканській федерації слов’янських народів.

В журналі слідства щодо «украыно-славянистов» 29 травня 1847 року зазначено: «Счастливое обнаружение Украино-славянского общества ы уничтожение оного в самом корне, конечно, упрочит на десятки лет то спокойствие в Малороссии, которое там могло быть нарушено». Особливу ж тривогу оберігачів трону викликало те, що «в Киеве же ы Малороссии славянофильство превратилось би в украинофильство. Там молодие люди с идеей соединения славян соединяют мисли о восстановлении язика, литератури и нравов Малороссии, доходя даже до мечтаний о возвращении времен прежней вольници и гетьманщини».

Під тією ж датою журнал фіксує запропоновані III відділом і височайше схвалені, з певними корективами, покарання причетних до Товариства, а також заохочення донощикові Петрову:

«1) Гулака, как главного руководителя Украино-славянского общества, весьма долго запиравшогося, а еще более, как человека, способного на всякое вредное для правительства предприятие, заключить в Шлисселбургскую крепость на три года и потом, буде исправитсся образе мыслей, отправить в отдаленную губернию под строжайший надзор.

2) Костомарова, хотя впоследствии сознавшегося во всех преступлениях, но виновного особенно потому, что он был старее по летам, а по званию профессора обязан был отвращать молодых людей от дурного направления заключить в Алексеевский равелин на один год и после того отправить в Вятку на службу, но никак не по ученой степени, с учреждением за ним строжайшего надзора.

3) Белозерского за откровенность и во уважение того, что он, при искреннейшем раскаянии, дал точное и положительное сведение об Украино-славянском обществе, определить на службу в Олонецкой губерний, не лишая его тех преимуществ, прежде приобретенных, но не по ученой части, и с учреждением за ним надзора.

4) Шевченку определить рядовым в Отдельный оренбургский корпус с правом выслуги под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений.

5) Кулиша, воспретив ему писать, заключить в Алексеевский равелин на четыре месяца и потом отправить на службу в Вологду, никак не по ученой части, с учреждением за ним строжайшего надзора, и с тем, чтобы он не был увольняемым ни в Малороссию, ни за границу.

6) Андрузкого в уважение того, что молод летами и искренне повинился в своих преступлениях, отправить для окончания курса наук в Казанский университет и потом определить на службу в одну из великороссийских губерний с учреждением за ним и во время учення и на службе строгого надзора, а также не увольнять его в Малороссию.

7) Навроцкого отправить в Вятку, выдержать его там шесть месяцев в тюремном заключении и после того определить на службу в один из уездных городов Вятской губернии по назначению губернатора, с учереждением за ним строгого надзора.

8) Посяде вменить в наказание содержание под арестом и отправить его в Казанский университет для окончания курса наук, потом определить в одну из великороссийских губерний…

(…)

12) Напечатанные сочинения Шевченки «Кобзарь», Кулиша «Повесть об украинском народе», «Украйна» и Михайло Чернышенко», Костомарова «Украинские баллады» и «Ветка» запретить и изъять из продажи…»

Катастрофа 1847 року спричинила страшну руїну українського письменства і деморалізацію, застрашення суспільства. Активні молоді сили були вирвані з рідного грунту й розпорошені по закутках імперії, П. Кулішу-заборонено писати, Т. Шевченкові — писати й малювати. Праця на національній ниві згорнулася, багато голосів замовкло.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства українство зазнало нових ударів: цензурні заборони 1863, 1876 і 1881 років, переслідування літераторів, учених, громадських діячів. На початку 1860-х років по Україні прокотилася хвиля арештів, яка вихопила з-поміж культурно-громадських діячів найдіяльніших, найпалкіших і занесла їх «для остуди» на далеку російську північ. Були заслані, зокрема, Олександр Кониський, Павло Чубинський, Петро Єфіменко, Степан Ніс, Віктор Лобода.

На початку 60-х років репресії завдали серйозного удару по українству. В Чернігові було закрито газету «Черниговский листок», яка друкувала матеріали й українською мовою, її редактора Леоніда Глібова було звільнено з посади вчителя гімназії. Керуючий III відділом генерал Потапов надіслав телеграфом таке розпорядження чернігівському губернаторові князю Голіцину: «Учителя гимназии Леонида Ив. Глебова обискать, всю переписку, подозрительние бумаги, запрещенние книги вислать в III отделение. За ним учредить строгий надзор». Редактор і педагог змушений був скніти на канцелярській роботі, поліційний нагляд за ним тривав п’ять років.

Етнограф Степан Ніс 1863 року організував у Чернігові перший український клуб «Курінь», поширював серед народу українські видання, ходив у національних строях. Навіть це останнє розцінювалося властями як виклик офіційному порядкові. Зрештою Носа «за противоправительственние и малороссийские тенденции» заслали до Білозерська, де він нидів понад шість років. 1862 року потрапив під слідство у справі поширення в народі українських книжок майбутній мовознавець, дослідник українських діалектів Кость Михальчук, який, приїхавши до матері, роздавав селянам Житомирського повіту «Граматку» П. Куліша та низку його видань-метеликів (твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, проповіді Василя Гречулевича, до речі, всі дозволені цензурою).

Заслання українських патріотів на Північ і до Сибіру або й ближчі великоросійські губернії мало, на думку властей, «перевиховати» їх, відірвати від рідного грунту, пригасити їхній ентузіазм, посіяти зневіру та знеохоту до громадської діяльності. Вигнанці зазнавали там принижень, часто жили в злиднях, та найнестерпніші муки терпіли духовні — відрив від України, від праці на її користь, в ім’я її просвітництва і визволення з-під імперських пут.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський у проповіді «Життя св. Священномученика Макарія в прикладенні до історії Української Церкви» оприлюднив такий епізод з хроніки потопту українства, дикунський за своєю суттю:

«Коли я був у Лубнах у Мгарському монастирі і хотів піти в усипальницю останнього дійсного Голови Української Церкви — Митр. Йосипа Тукальського, мені сказали, що це ніяк не можна, і розказали таку історію: Колись цар Петро 1-ий, літ 200 тому, заїжджав в Мгарський монастир і, коли довідався, що тут спочиває останній вільний український митрополит, він звелів над його гробом вимурувати стіну в сажень груботи, щоб, як він казав, цей митрополит повіки звідси не виліз, щоб замурувати й саму думку Українського народу, що в них коли знов може бути вільний Митрополит і вільна церква, але от, хоч наша церква, як ці мощі св. Макарія, лежала майже 300 років без Голови, але думка нашого народу відродити свою вільну церкву, на чолі з вільним Митрополитом, не вмерла».