Розділ «ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОВІДНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ РЕПРЕСІЇ ЩОДО ПИСЬМЕННИКІВ ТА ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ»

Криваві побоїща, вчинені царськими карателями в Україні, знайшли відгомін у Франції, як свідчать автори згаданої праці «Мазепа». В тамтешніх газетах повідомлялося про них під сповненими жаху заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». Інформація була моторошна: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як показують нелюдські звичаї москалів»; «Ціла Україна купається в крові, Меншиков уживає засобів московського варварства».

Ще довго царські сатрапи чинили розправи. Мати дружини Пилипа Орлика, з роду Герциків, була позбавлена свого майна, обібрана до нитки й заслана в монастир. Жінки й діти його свояків також гнітилися по тюрмах. Цар пробував, удаючись до підкупів та шахрайства, викрасти ненависного йому гетьмана Пилипа Орлика, але це йому зі своїми людоловами не вдалося. Проте у тому розбійницькому промислі вони все ж мали успіх: 12 жовтня 1716 року в Гамбурзі, за сприянням місцевих властей, заарештували небожа Івана Мазепи, його довірника й улюбленця, генерального осавула Андрія Войнаровського. Та кілька європейських країн заявили протест проти такого розбою, але Войнаровський заявив про свою згоду їхати до Росії, щоб переконати царя в необхідності дати волю Україні. Ця його довірливість і політична наївність як відомо обійшлася надто дорого.

Репресивні акції щодо України не обмежувалися переслідуванням окремих «мазепинців» та їхніх родин, а були возведені до рангу державної політики взагалі. 1720 року Петро І дає догану гетьманові І. Скоропадському за невміння управляти, заводить при ньому військову, а згодом судову канцелярії, майже не залежні від цього формального володаря України, в міста настановлює комендантами російських офіцерів і, нарешті, створює Малоросійську Колегію, яка повністю сковує дії гетьмана. Без схвалення царськими правителями жоден його універсал не набув сили. Малоросія з Іноземної колегії передається до Сенату як звичайна губернія.

Старий гетьман, кожен крок якого ще з 1709 року пильнував царський резидент, не витримав цього остаточного закабалення і 2 липня 1722 року помер. Петро 1 не квапився з дозволом на обрання нового гетьмана і 1723 року на домагання старшини про автономізацію України відповів: «Понеже всем известно, что от времени первого Гетмана Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского все Гетманы являлись изменниками, и какое бедствие терпело наше государство от етого, а наипаче Малая Россия, как еще свежая память есть Мазепи; того ради во избежание в Гетмани зеловерного и известного человека сыскать надлежит, о чем непристранное старание иметь, а пока оний свидется, определено Правительство, дабы лучшие пользу тому краю чинили, и крепкая дана инструкция, и тако оставкы в делах до избрания Гетмана не будет, и для того в сем деле докучати не належить».

Наказний гетьман Павло Полуботок посилав до царя кілька депутацій з проханням дозволити вибрати гетьмана та козацьких послів приймали щораз гірше; виявляючи явне невдоволення. Вельямінов фактично узурпував владу гетьмана, а Полуботка ігнорував, погрожував йому і в гніві відкрив справжні наміри російської політики: «Я бригадир и президент, а ти что такое предо мною? Ничто. Вот согну я вас так, что ы другые треснут. Государь указал переменить ваши давнини и поступать по-новому». На Полуботка в столицю подають донос за доносом. Нарешті, розіславши козацькі полки за межі України, гетьмана і його найближчих соратників грізним покликом вимагають прибути до Петербурга.

Полуботка обвинуватили в державній зраді. Саме тоді було одержано нову чолобитну з проханням повернути відібрані права, надіслану старшинами з військового табору над Коломаком. Петро І так оскаженів, прочитавши ці «неосновательные и противные прошения», що тут же звелів зривати з козаків шаблі — членів делегації було заарештовано й припроваджено до Петропавлівської фортеці. Хвиля цих репресій докотилася і в Україну, звідки під вартою було доставлено до Петербурга Миргородського полковника Д. Апостола, генерального бунчужного Я. Лизогуба, генерального осавула В. Жураковського та інших старшин. Серед царських в’язнів був і майбутній літописець, гадяцький полковий суддя Г. Граб’янка, який підписав Коломацькі чолобитні. Багатьох жертв піддавали тортурам, цар власноручно бив генерального писаря Савича тільки за те, що не зрозумів його відповідей українською мовою. Полуботок наприкінці грудня 1723 року був замордований на смерть. З похмурих казематів не вийшли на світ також управитель Генеральної Військової Канцелярії Д. Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Був намір усіх заарештованих козацьких старшин заслати до Сибіру, але по смерті Петра І їх було інтерновано в Петербурзі й Москві, декого відпущено в Україну, як, приміром Д. Апостола, але залишено закладниками в столиці їхніх синів.

За Катерини І було засновано Верховну Потаємну Рацу, яка розглядала й українські справи. З огляду на загрозу нової війни з Туреччиною 11 лютого 1726 року вона вирішила відновити гетьманство «ради удовольствия и приласкания тамошнего народа». Водночас Рада підтвердила Царський указ 1715 року, щоб полкова старшина (за винятком полковників, яких наставляв цар) вибиралася Малоросійською Колегією спільно з Генеральною Військовою Канцелярією.

В період другої Малоросійської Колегії, що дістала назву Правління Гетьманського уряду, вже по смерті Данила Апостола, таємну службу було перенесено і безпосередньо в Україну. Створена з російських урядників окрема Міністерська Канцелярія або так звана Таємна Експедиція. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярія і не переставала час от часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потряпляли.

За Катерини II централістична політика набрала великих обертів і поглинула остаточно атрибути автономії України-Гетьманат (1764) і Запорозьку Січ (1775).

1768 року царський уряд наказав генералові Кречетнікову придушити гайдамацьке повстання, знамениту в історії Коліївщину. Російське військо ще раніше, 1734 року, пригасило аналогічний, але менш інтенсивний спалах на Київщині. Обидва ватажки Коліївщини Максим Залізняк та Іван Гонта й гадки не мали, що російське військо йде проти них, вони сподівалися на його поміч. Та повстанці були розгромлені, а гайдамацький загін (736 повстанців) розбив полковник Гур’єв. Він 73 полонених, як доповідав Київський генерал-губернатор Воєйков Катерині II, «при конвое, забив всех в колодки, отправил сюда, кои приведены и под караул отдани, в котором числе находится и главний всей разбойнической шайки начальник Максим Железняк».

М. Залізняка «яко главного нарушителя пограничной ти шини» замість колесування били кнутом (150 ударів) і, вирізавши ніздрі та випікши тавра на лобі й щоках, заслали в Нерчинськ на довічну каторгу.

Через два місяці після зруйнування Запорозької Січі Катерина II, повідомляючи про це в маніфесті, урочисто проголошувала, що ця вольниця козацтва «вконец уже разрушена, с истреблением на будущее время и самого названая запорожских казаков».

Кошову старшину схопили і таємно вивезли до Москви. Всевладний фаворит Потьомкін, який загравав з козаками і був навіть записаний до січового реєстру під іменем Грицька Нечеси, наполягав на смертній карі кошовому отаманові Петру Калнишевському, писареві Івану Глобі, та військовому судді Павлу Головатому. Але цариця, боячись бунту розсереджених козаків, веліла «отправить на вечное содержание в монастири… коїиевого — в Соловецкий, а прочих — в состоящие в Сибири монастири». З їхніх конфіскованих маетностей назначено було виділяти «кошовому по рублю, а прочим — по полтине на день». Глоба опинився в Туру-ханську, а Головатий — у Тобольську, за мурами монастирів.

1 це, незважаючи на те, що Калнишевський, кошовий отаман з 1761 року мав значні військові заслуги перед Росією і був нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці. Той же Потьомкін у листі до нього присягався в любові до козацтва, подарував йому срібний годинник і обіцявся бути протектором Січі й усієї України при царському дворі. Очевидно, непогамований кошовий викликав гнів Катерини II ще й тим, що на чолі численних депутацій невідступно домагався в неї відновлення колишніх прав.

У липні 1776 року 85-літнього Петра Калнишевського допровадили на Соловки й посадили в такий кам’яний мішок, де неможливо було навіть випростатись. Там його гнітили 15 років, аж поки за указом Олександра І звільнили з тієї в’язниці. Немічний, осліплий, він уже не скористався дарованою волею, а залишився доживати на Соловках, де й помер восени 1803 року.

Цей мартиролог мучеників поповнив і видатний український композитор Артемій Ведель (1767–1806). Його силоміць забрали з Києва до Москви диригувати капелою, та він покинув нав’язану йому службу і став послушником Києво-Печерської лаври, пізніше мандрував Україною, писав свої знамениті концерти. Засуджений як небезпечний для уряду, помер у в’язниці.

У зв’язку з придушенням повстання декабристів на Україні були проведені масові репресії, а цілий полк, що виявився причетним до цієї справи, було переведено на Кавказ.

У лютому 1826 року в Петропавлівській фортеці ув’язнили Василя Лукашевича, маршалка шляхетства Переяславського повіту, який був членом полтавської ложі «Любов до істини» та києвського «З’єднання слов’ян», організатором та ідеологом «Малоросійського Таємного товариства». Причетність його до виступу декабристів не була доведена, його випустили, але тримали під наглядом — він жив під домашнім арештом у своєму маєтку в Борисполі.

Після виступу декабристів улітку 1826 року було засновано III відділ власної його імператорської величності канцелярії, а через рік і корпус жандармів, їхній шеф О. Бенкендорф писав, що придушена змова переконала Миколу І «в необходимости повсеместного бдительного надзора, которий кончательно стекался би в одно средоточие». Задля цього «надзору» Росію вкрили рясною мережею шпигунів.

Коли 1837 року до рук полковника корпусу жандармів Дохтурова потрапили «возмутительные стихи», що ходили по руках студентів Київського університету, то Микола 1 наказав винних студентів посадити в будинок для божевільних, а дотичних до цієї справи професорів судити військовим судом.