Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії, і тертя на цьому ґрунті стало однією з головних причин Великої війни.

(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)

Як бачимо, були й розумні історики, що розуміли значення української проблеми для Європи; шкода тільки, що це було вже по Версалі. Та, на жаль, це не додало розуму ні Ф. Рузвельтові, ні В. Черчіллю.

Розпочати війну було простіше від простого. На це було застосовано звичну вже для Росії практику царевбивств, та 28.06.1914 у Сараєві, серед білого дня, сербський терорист Ґавріла Прінціп, пов’язаний з російською розвідкою (остаточно не доведено, але дуже правдоподібно – пригадаймо старий римський принцип: кому від цього добре), – застрелив наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердінанда. На що, природно, Австро–Угорщина оголосила Сербії війну; рівно через місяць. А вже потім Австро–Угорщині оголосила війну Росія (тобто схвалила вбивцю особи з царюючого дому сусiдньої держави). Стала на захист Сербії. Ви ж знаєте, їм чужого не треба, вони – як не «освобождают», то когось обов’язково «защіщают».

Пошукуючи успіху на півночі, де до Німеччини було найближче, росіяни, по перших успіхах, потерпіли капітальну поразку під Танненберґом, у Східній Прусії, та зовсім нищівну на Мазурських озерах, у Польщі. По цьому вони тільки відступали. Але на півдні, зібравши усі сили, зуміли на коротший час окупувати ціль війни – Галичину.

Наслідки цієї окупації були вражаючими. Першим завданням було знищити всі українські орґанізації, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Туди були спрямовані «казачьі команди» – досвідчені «каратєлі». Вони негайно понищили всі українські бібліотеки, що збиралися десятками років. Та, книжками з майном – справа не обмежилася. То була, так би мовити, генеральна репетиція майбутніх совєцьких, як їх тепер називають, «етнічних чисток», – 1939 та 1944–1950. Як писав Дмитро Дорошенко – київські тюрми були переповнені галичанами, старими та малими, головне – аби інтеліґентами. Жахливо та неймовірно, але людські втрати оцінюються в мільйони життів. За самими приблизними підрахунками тоді, за кілька місяців 1915, було розстріляно або депортовано до Сибіру до чверті населення Галичини. Пізніше те саме зробили вже з третиною тих, що полишились. Так «вєлікій русскій народ» виявляв тоді свої незмінно братні почуття до українців.

Другою ціллю було захопити західних слов’ян, та після відповідних чисток зігнати їх теж під владу російського царя, але… Як воно спіткнулися вже на першій цілі – годі було думати про другу. Стала на перешкоді власна військова нікчемність та щедро оплачений кайзерівською розвiдкою Жовтневий переворот.

Перша світова дуже хутко набула характеру позиційної війни, а тому унесла без видимих наслідків мільйони життів. Під одним Верденом загинуло, кажуть, не менше 700 000 людей. Тим вона й набула понурої слави найбільш безглуздої війни в людськй історії. Її в один голос засуджували, в широкому спектрі, видатні письменники Європи, від Еріха Ремарка по Анджея Струґа; виключаючи хіба що німця Ернста Юнґера. І, все таки… Подивимося на її наслідки неупередженим оком, порівняємо. Чи аж таким уже безглуздям вона покінчилася?

Так, безглуздя було, було у Версалі, в його несправедливості. Усю відповідальність за це несуть прем’єр Франції Жорж Клемансо (1841–1929) та президент США Вудро Вільсон (1856–1924). Саме ці двоє, недолугі політики та посередні люди (не сказати – розумні) посіяли тоді зуби дракона, які зійдуть невдовзі Другою світовою. Велика шкода, що жоден із них до неї не дожив.

Але, було ж і інше.

Вона остаточно розвалила стареньку імперію, Австро–Угорщину, давши незалежність Угорщині та Чехо–Словаччині; відродила розібрану по шматках розбійними сусідами Польщу. Ущуплила дещо й імперію Російську, дала волю та незалежність народам Прибалтики і Фінляндії. Чи цього – замало? – так, безумовно, але й це вже було щось.

Як найбільшу недолугість переможців, можна виставити те, що вони так і не покінчили з незмірно більше небезпечною імперією – Російською. А власне – допустили поновне загарбання нею України. Бо, без України – імперія не імперія. А це дало змогу відбудувати Третю Російську імперію – Совєцький Союз. Загрозу вже не лише для Європи, але й для цілого людства. Вони тоді просто знехтували великими можливостями, що й породило в майбутньому цитовану вже вище фундаментальну працю англійського історика Ланселота Лавтона. Яка, втім, не буде належно оціненою й після Другої світової війни.

Вона, Друга світова, й виникла саме з помилок, допущених переможцями Першої Світової. Обидва вони, вже згадувані вище, були люди старі, консервативних поглядів і не надто переобтяжені освітою, а у Клемансо до цього додавався кровожерний шовінізм. Геть обідравши переможену Німеччину (на яку несправедливо було звалено усю відповідальність за війну), штовхнувши її в прірву економічної кризи – вони істотно полегшили наступний прихід Гітлера до влади. А з ним, з ініціативи Сталіна, і виникла нова війна.

Наслідки її були жахливі, не кажучи про нові десятки мільйонів людських життів. Перелічимо. Втрата незалежності трьома народами Прибалтики. Дві тяжкі війни поспіль, що спали на героїчний нарід Фінляндії. Потрапили під московське ярмо та були надовго позбавлені можливостей нормального суспільного розвитку – ще п’ять (!) країн Європи: Албанія, Болгарія, Польща, Угорщина та Югославія. Ми звично вживаємо двох останніх назов, але – це ж іще, в сумі, – вісім народів. Додати до цього ще добрий шмат Німеччини?

Адже, сталінських кайданів Тегерану, Ялти та Потсдаму – Європа почне позбавлятися тільки через півстоліття! – так, чи це не жахливі наслідки?

Історія, котра є хоча би й точною фіксацією минулих подій, – не має справжньої наукової цінності. Недарма, саме у подібній якості (хоч і завжди перекручуючи) прагнуть увічнити її аматори доконаних фактів, аґресори. Але, є ще один бік історії, – «а, що було би, якби…». Аналіз подій епохи, як шахової партії, проїгрування можливих варіантів; як ми кажемо – обстеження околиці чергового вузла графа. Адже, тільки воно й показує, де людство могло би ще більше програти, або – навпаки, – виграти. Саме те, що могло би дати людству можливість витягати уроки, вчитися на подіях минулого прийдешнім поколінням. Історія – аналітична.

Отже, припустимо на мить, що переможці Першої світової були би настільки далекоглядні, що зробили би те, чого не зробили, хоч і могли зробити. Наприклад, забезпечили би в новому устрої Європи не лише існування незалежних Польщі та Прибалтики, але й України (поготів – Білорусі). Чи це щось би змінило? Так, безумовно змінило би, та мабуть – чимало.

Насамперед, це істотно скоротило би імперіалістичні можливості Росії, створило би абсолютно нову рівновагу сил на сході Європи. Можливо, це могло би нарешті спрямувати російський нарід на шлях мирного розвитку – чому ні? Ми всі сьогодні розуміємо, таке щось є навряд чи можливе, але – чому не помріяти? Стала же після Першої світової душа колишньої загарбницької імперії, невеличка Австрія, – звичайною та мирною країною.

Друга світова війна мала покінчити з тоталітаризмом, найбільшою пошестю ХХ ст., у Європі, увічнити там демократію. Та – не покінчила, навпаки. Вона стала суцільною капітуляцією Заходу перед сталінським тоталітаризмом. А так сталося тому, що демократія, крім невеличкої Чехо–Словаччини, не мала жодної опори на сході Європи. А, як би там була на той час сильна, незалежна та демократична Україна? – яка, замість сваритись з сусідами за якусь історичну дрібницю, – дружила би з ними? Чи міг би тоді взагалі мати успіх гітлерівський «дранґ нах остен» – «напір на схід»? Та, нарешті, чи міг би мати якусь реальну цінність пакт Молотова–Рібентропа для Німеччини? – дуже сумнівно…

Друга світова війна розпочалася (тепер уже ніхто цьому не заперечує) саме внаслідок пакту Молотова–Ріббентропа, незабаром по його ратифікації. Він містить у собі черговий поділ Польщі між Росією та Німеччиною. Але, в обличчі незалежної України, пов’язаної з Польщею, Прибалтикою та Чехо–Словаччиною спільними інтересами (а такі завжди були, є та будуть, якими б не були наші відносини), – чи розпочалася би ця війна взагалі? – чи ж могла би?