Розділ «VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

І його, і дочерню, так би мовити, орґанізацію, «Союз Міхаіла Архангєла», – так само старанно опікуватиме наступний міністр, П. А. Столипін (1862–1911), кумир та улюбленець сьогоднішнього «устроiтєля Россіі», письменника А.І. Солжєніцина. Опікував та підтримував, поки і його 1911 не уколошкали.

В той час, коли Гітлер нищив жидів як неповноцінну, але людську расу, П. А. Столипін пішов значно далі. Він взагалі не вважав їх людьми, та відкрито про це писав. В повному обсязі хай цим насолоджуються його шанувальники, а ми наведемо одне–єдине речення; в ориґіналі, щоби не псувати перекладом:

Необходимо понять, что расовые особенности так отграничили еврейский народ от всего человечества, что они из них сделали совершенно особые существа, которые не могут войти в наше понятие о человеческой натуре.

(газ. Новое время, жовтень 1911)

Підкреслимо, що чогось подібного не знайти у світовій расистській літературі: такого не писали про неґрів американці, ні навіть афріканери. Не писали такого про жидів і гітлерівці, творці Голокосту. Отже, в Росії ще раз можуть пишатися «благородной гордостью» – рекорд!.. «Русскіє опять удівілі мір!»

Тоді ж було задумане й теоретичне обґрунтування погромів, славетні «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов» (ПСМ); іще один, так би мовити, культурний скарб, яким Росія обдарувала невдячне людство. Бо, бачите, якщо й були там якісь мудреці в Сіоні, то разом, здається, не збиралися, жодних там «протоколів», – не полишили. Прийшлося все робити самим, та з самого початку. Отже, (нагадаємо ще раз) ці «протоколи» й вимислив на замовлення свого шефа петербурзької «охранкі», П. І. Рачковского, – його дрібний сексот (простіше кажучи – «шпік»), такий собі М. В.Ґоловчінскій. А вже остаточно відредаґував та видав, пустив у світ, так би мовити, всіма поважаний православний письменник Сєрґєй Нілус, із відомого православного центру «Оптіна пустинь».

Одне слово – «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди…»

До речі, наш Юрій Липа в своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) – досить впевнено твердить, що вони – ці «протоколи» – ще й зідрані з якоїсь французької пародії (на антисемітську літературу) (!).

Фальшивка провалилася майже відразу, так невігласно була підроблена; у світі її не прийняли. Але, – це одне. А є ще розлеглі місцевості, умовно кажучи – «на схід від Перемишлю», де багато століть не працюють ні розум, ні логіка, де й досі неподільно торжествує московська брехня. Бо в Росії ПСМ, уже 1990, друкували всі, від чорносотенного «Нашего Современника» та до останньої бульварної газетки. Надрукували, зрозуміло, й у нас, – що ж це за малорос, який не тягнеться мавпувати москаля? Але, як комусь заманулося робити з себе останнього дурня, – хіба заборониш? – у нас тепер – свобода.

Але, після цього історичного огляду, повернемося до справи.

Не дивно тому, що за такої ксенофобії та неприйняття, про жидів у Росії гуляли воістину дивні байки, неможливі при якомусь ближчому знайомстві.

В тому числі, й стара леґенда про те, що жидам на Великдень потрібна на мацу християнська кров, бажано – дитяча. Вона зіходить іще до християнської Ночі Середньовіччя, від якої Європу пробудив прихід монголів. Яка, притьмарила собою колись саме західну християнську Європу. Вона підкріплювала породжену імперським християнством жидофобію, та відомі й відповідні судові процеси тисячорічної давності. Цю байку, що народилася на порозі тисячоліть, хоча єврейство в Європі існувало набагато раніше, було офіційно спростовано іще 16.08.1247, енциклікою папи Інноченцо IV, та хоч вона час від часу виринала й потім, – ніхто її серйозно не сприймав.

Але Росія – є Росія, там завжди знайдеться невіглас, який знає більше від інших невігласів. Там, як відомо, ніколи й нічого не вигадували (а тому й не вигадали), а живилися новаціями зі смітника історії. Таким чином, коли в Європі про цю дурість уже давно забули, в Росії XIX ст. починають цікавитись саме цією проблемою; так би мовити, духовно дозріли до Європи XIII ст. Гарячим прибічником підозри жидів у «рітуальних убійствах» був, зокрема, такий собі заїзджий пан, Володимир Даль (Dhale 1801–1872), член Російської Академії Наук та укладач російського словника, куди – за простотою душі, заніс і відомі йому українські та білоруські слова, неймовірно збагативши «вєлікій і могучій». Він чимало писав під псевдо «Казак Луґанскій», та приймав участь у сучасному духовному житті. Його дослідження щодо «рітуальних убійств» являє собою, як і все інше, – радше історичний інтерес, але свою ролю – зіграло.

В Росії В. Даль вважався (і вважається) провідним лінґвістом та філологом, та був у цьому, без жодного сумніву, першим у російському задуп’ї. Але, досить порівняти його, скажимо, з данським же лінґвістом Вільгельмом Томсеном (1842–1927), сином поштмайстера з Рандерсе. Не так далеко Данія від Росії, а різниця між ними в сорок років, але… інтелектуально вона вимирюється століттями, – стає ясною вся міра класичного російського відставання.

Як ми вже не одного разу пояснювали, в Росії стає час від часу актуальним саме таке щось, що було поцуплене зі смітника історії. Так сталося й цього разу, коли 20.03.1911 у глиняному кар’єрі цегельні на київській Лук’янівці було знайдено труп Андрія Ющинського, 12 років. Смерть наступила внаслідок числених глибоких поранень, спричинених гострим знаряддям, – «рітуальноє убійство»!

Хлопчик, як це хутко виявили люди, приятелював з іншим, родина якого утримувала кримінальну «маліну», та абсолютно випадково довідався про якийсь їх кримінальний секрет. За те й був «по–русскі», так би мовити – профілактично, – зліквідований. На всякий випадок.

Так був створений судовий процес; попри те, що на казки про «рітуальниє убійства» відреагував указом для губернаторів іще 6.03.1817 – освічений імператор Алєксандр I:

… щоб надалі жидів не звинувачували в умертвленні християнських дітей без будь–яких на те доказів, за єдиним лише забобоном, що нібито вони мають потребу у християнській крові.

Доказів, «будь–яких», крім самого трупа, – і насправді не було, але був звинувачений приказчик контори поруч із цегельнею, жид Мендель Бейліс, 39 років, батько п’ятьох дітей. Вся надія була на зізнання підсудного. Втім, для цієї країни ситуація – радше типова.

Про величезне жидофобське значення майбутнього процесу для імперської правлячої верхівки, свідчить коло його орґанізаторів. Процесом керував прокурор Київської судової палати Г. Чаплінскій, але був залучений і столичний, пєтєрбурзький прокурор А. Віппер. Загальне керівництво справою взяв на себе безпосередньо тодішній міністр юстиції Іван Щєґловітов. Щодо нього, то можна без коментарів навести опінії з приводу цієї людини. Поміркований та стриманий С. Ю. Вітте у своїх спогадах визначив його «душею і мозком реакції, диким, непримиренним реакціонером»; в іншому місці не втримується та називає прямо «великим негідником». У колах же «вєлікіх князєй», братів та дядьків царя, він був відомий переважно, як «Ванька–Каін».