Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

За совєтів все це, ясна річ, пішло в небуття, та на «новиє зємлі» возили хліб та кефір просто з Москви. Як возили їх до Криму, поки практичний Н. С. Хрущов не зрозумів, що Росії такої колонії не потягнути, та й… «подаріл русскій Крим Українє»; але – за всіма юридичними правилами.

А такі неспірні факти є підтвердженням одного важливого закону історії. Він полягає на тому, що аґресія, як основа, спосіб існування імперії – неухильно веде до її власної загибелі. Бо з часом аґресія всмоктується в плоть і кров кожного, а аґресією – не побудувати нічого. Аґресією добувають нові землі; аґресією, так само, – мовною, культурною, ґенетичною, – нищать захоплені народи, перетворяючи й їх на аґресивне імперське сміття, а – що ж далі? Далі, аґресією проти середовища, проти природи, – нищать і саму природу. Що полишається в кінці? – імперія. Або, радше, – погана пам’ять про неї.

Бо, де оті горді римляни, що так гребували неокресаними варварами, тиняючись із цирка в терми, а з термів у борделi? Є досі їх дороги або акведукти, а от де ж вони самі? Або ота греко–сирійська потолоч, що гордо величала себе «ромеями», – пихата та садистична? – нема, як не було, чи не так?

Так імперія знищує сама себе.

Доповнення 4. «Семіраміда Півночі» та її хвалителі

Імператриця, що на відміну від своїх попередників та оточення вільно читала та писала аж трьома мовами нараз, не могла не розуміти важливості реклами, та неустанно намагалась її собі забезпечити. Закинена долею у «Вік Просвіти», вона підтримувала постійні контакти з діячами цього віку, та турбувалась про свою репутацію на Заході.

Жана Батіста Даламбера (1717–1783), математика і філософа, вона запрошувала до Петербурґу задля навчання спадкоємця трону Павла, але той з французькою ввічливістю (а заразом – винахідливістю) відповів, що ніхто краще самої Єкатєріни цього зробити не зможе.

Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694–1778) був звичайним міщанином, але й спритним пройдою, та зумів сфальшувати собі аристократичне походження, без якого тоді марно було й сподіватись на якусь популярність. Він став журналістом, письменником, драматургом та навіть філософом, однаково нездарний в усьому; сьогодні читати щось із написаного ним – неможливо. І не варто, але тоді… В енциклопедіях його завжди можна знайти, та мабуть, звідти його вже нікому й ніколи не викурити.

З Росією він уперше зіткнувся, коли його – ще за Єлізавєти I, – обрали до Російської академії наук. Тоді йому доручили, зокрема, за намовленням М. В. Ломоносова, написати історію Пєтра I, надіславши до цього купу матеріалів. Але, написане ним із цього приводу було варте ще менше, ніж усе iнше, та не пішло навіть у Росії.

Він мав стійку звичку завжди й в усьому забігати попереду потяга, та вже в листі від 1762, не встигла вона ще силоміць влізти на трон, – уже оголосив її «Семірамідою Півночі». Та дорікав за «Єкатєріну», бо – мовляв, ліпше пасували би до неї Юнона, Мінерва або Церера. Потім, у грудні 1766 в листі до неї, він назвав її Полярною Зіркою, що затьмарила Андромеду, Персея та Касіопею.

Нагадаємо, що двадцять років перед тим, в листуванні з Фрідріхом II, він так само уподобив його по черзі: Ескулапу (?), імператорові Траяну, Прометею (!), імператору–філософу Марку Аврелію, Горацію та Гераклу (!).

Наскільки ми знаємо, подібна улесливість у спілкуванні не була нормою часу, навіть на батьківщині письменника. Хоч і не можна не відзначити, що цей французький міщанин завжди з великим тріпотінням «біл чєлом» перед будь–яким аристократом; поготів – особою королівської крові. Саме це тріпотіння міщан, мабуть і підвело аристократів пізніше, 1789, коли їх усіх, не розбираючись, пустили під гільйотину.

У відповідь «Семираміда Півночі» щиро запрошувала Вольтера до Росії, а той дипломатично ухилявся, посилаючись на численні хворі. А тому й приходилося отримувати відомості з Росії від самої імператриці, яка бадьоро рапортувала, що: «В Росії сплачують такі помірковані податки, що у нас нема селянина, який не зарізав би курки коли йому заманеться та прийде на це охота; а у деяких провінціях уже кілька років віддають перевагу індикам». Так, не дивуйтеся, саме так і писала; дослівно.

Ота «курка» то певно якась ремінiсценція з прочитаного освіченою монархинею, бо це ж іще Генріх IV – пригадуєте? – обіцяв, що як він стане королем, – «кожен француз матиме курку в супі».

Переписувалися вони й пізніше, з приводу повстання Пуґачєва 1773–1774. Цариця все скаржилася, а її кореспондент дивувався, бо ж думав, «що провінція оренбурзька є найприємнішим краєм в імперії». Та скрушувався з нагоди розбійника Пуґачєва, якого іменував не інакше, як «маркіз Пуґатшофф». Висловлював оптимістичні сподівання, що колись «надійде час та Оренбурґ буде людніший від Пекіну та там ставитимуть комічні опери»; та, так і не дочекався, бідолаха, – час і досі не надійшов…

Дені Дідро (1713–1784) був чи не першим із енциклопедистів, через яких Єкатеріна II бажала набути популярність у Франції, а значить – і в усій Європі. Коли у Франції королівською забороною 1759 було припинене видання Французької Енциклопедії, вона – вже царицею, звернулася до Дідро з пропозицією – видавати Енциклопедію в Росії. Дідро з цього запрошення не скористався, та й заборона незабаром буде знесена.

Але, Екатєріна все ж зуміла перекупити ециклопедиста для себе. Вона купила його бібліотеку за 15 тисяч франків (як бібліотека була солідною – ціна не так велика), полишивши йому її дожиттєво, та ще виплачувала пенсію – за «нагляд над книжками».

Саме він, чи не єдиним, ризикнув, вже шестидесяти років, побувати у Пєтєрбурзі восени 1773, скориставшись тим, що король Франції доручив йому відвезти імператриці проект умов Російсько–Турецького миру, по черговій війні. Імператриці договір видався принизливим для Росії, та вона й психанула – проект полетів у вогонь, а Дідро ледь виправдався тим, що відмова везти проект – означала потрапити до Бастилії. Він пробув до березня 1774 та відбув додому у зручній кареті, подарованій йому Єкатєріною.

Оскільки він нічого крім столиці так і не побачив, то повернувся додому цілком задоволений, поїздкою та Росією.

На відміну від зовсім уже поверхового Вольтера, який за рівнем серйозності ніяк не перевищував пізнішого російського Пушкіна, Дідро не пройшов повз головне в російському суспільстві. По поверненні з Россії, 1784, він писав: