Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Це, якщо хочете, варіації у суто місцевому густі, але в Європі в цілому це була замкнена каста, люди якої були, ще за Середньовіччя, записані до «Ґотського альманаху» та записані у ньому звання – наслідувалися спадково. Лише зрідка доповнюючись висуванцями, які особливо вислужилися у чомусь перед народом. А власне – перед королями або імператорами.

В Росії, з її відсутністю (аж до відносно недавніх часів) законів та відповідно незмірно більшим відсотком свавілля (рабство!), останній – висуванський елемент, – мало не домінував: ота дорога «із ґрязі в князі» – була значно ширшою та коротшою, ніж будь-де у світі.

А тому, як у Європі аристократія була переважно національною, то в Росії було радше навпаки. Це був типовий імперський набрід, хоч із представників підкорених народів, список яких постійно поповнювався, а хоч і з представників сусідніх держав. Російський історик свідчить нам, наприклад, що: досліджуючи так звані «родословниє кнігі» боярських родин Московської держави, – можна прийти до наступних висновків:

На кінець ХVI ст. по цих книгах на московській службі можна було нарахувати до 200 родовитих сімей. Виключивши з цього числа прізвища тих, що заснувалися у Москві ще перед Іваном III, ми знайдемо, що більше 150 родин увійшло до історії московського боярства з половини XV ст. За походженням своїм це боярство є дуже строкате. Старі його родословні книги створюють враження каталогу російського етнографічного музею. Вся російська рівнина з усіма своїми окраями була представлена цим боярством в усій повноті та строкатості свого різноплеменного складу, з усіма своїми російськими, німецькими, грецькими, литовськими, навіть татарськими та фінськими елементами.

(теж там, т. 2, с. 140)

Тут не знаходимо жодних кількісних оцінок, але слова «етнографічний музей» – з боку історика – зобов’язують. Однак, теж там, але дещо нижче, ми знаходимо й більш ретельний аналіз отих родословних, цього разу, щоправда, пізніше, у передпетровські часи правління «царєвни Софьі»:

За таким підрахунком прізвищ російських, тобто великоруських, виявляється 33 %, походження польсько–литовського, тобто в значному ступені західно–руського – 24%, походження татарського та взагалі східного – 17% і 1% полишається невизначеним.

(теж там, с. 206).

З отим «западно–русскім» – полишимо на совісті автора. Адже, ні його історії, ні йому, – не потрібно акцентуватись на тому, що Росія пішла бути саме зі сходу, з Владіміра, Мурома та Суздаля, а все західне – то лише продукт наступної аґресії. Та й щодо отих 33% «вєлікорусскіх» – аж ніяк не можна мати певності. Бо перебрехування чогось там, хай і повністю безглузде, та додача універсального закінчення «-ов», – іще ніяк не ґарантували російського походження (далебі, – «вєлікорусского»).

Прикладів цього можна навести безліч. Бо ті ж петровські «боярє Шафірови» – то колишнi жидівські Шапіро, які–небудь російські ж Буйносови, – від жида Бейнуса, Щеголєви – то колишні Шіг–Алєєви, а російські Кірсанови – від стовідсотково тюркського імені Кірсан; так само Турґєнєви – від монгольського «туреґен» – швидкий, (звідти ж походить назва таргана). Добре відомо, що російські Карамзіни – то лише татарські Кара–Мурзіни. Ряд «російських» прізвищ – є перекладами: Златогорови – то колишні Ґольдберґи, Золотови – Ґольдмани, Сереброви або Серебряниє – то Зільбермани, Нємцови–Дейчі, Соболєви – Цобелі і т. п. Такий список можна було би тягнути в нескінченність.

Таке постійне поповнення правлячої еліти Бог зна ким та Бог зна чим, особливо посилювалося в такі епохи «оновлення», як епоха Пєтра I, та часом викликало незадоволення вже устаткованої, старої еліти. Яка вже давно змінила прізвища на зросійщені, придумала собі належну родословну (неодмінно – від Рюрика), та – не тільки. За кілька поколінь навіть сама увірувала в неї.

Як виникали подібні родоводи, ми добре знаємо з прикладу Івана III, який пiсля падіння Візантії 1453 полишився «єдіним ґосударєм правой вєри на зємлє», та вирішив із цієї нагоди продовжити свій рід та родовід – далі, за Рюрика. Був собі, мовляв, такий усім відомий римський (так, так, обов’язково, з того, іще першого Риму) імператор Авґуст, а у того імператора Авґуста був рідний брат Прус (звісно, такого ніколи не було), а вже від того брата Пруса згодом пішов бути Рюрик. А вже від Рюрика, через недолугого Ігора – пішли й князі Московські, а від них уже й Іван III – «єдіний православний ґосударь на зємлє».

Вся ця дурна бовканина наводить на думку, що й отого Рюрика взагалі ніколи не було; а, як і був – то до всього поостаннього жодного відношення не мав, але… Це вже не є предметом нашого дослідження.

Ми тут, трошки розберемо, з усіх боків, чи не найбільш типову, для російської історії (як її еліти), очевидно – не більше, фігуру подібного Пєтрового висуванця: в минулому – московського базарного пройдисвіта, а потім «свєтлєйшєго князя» Мєншікова. Саме з тiєї простої причини, – що з більшої грязі – неможливо зробити ще більшого князя: приклад чи не унікальний.

Його правдиве походження, як це звичайно буває у Росії, – «покрито мраком нєізвєстності». За народними переказами він був звичайним дрібним базарним крадієм, але своєчасно поміняв фах (але ніяк не пристрасть красти), записавшися до того «потєшного» спочатку Преображенского полку, та хутко ставши «дєньщіком» самого Пєтра Міхайлова, майбутнього царя. Подейкують, що їх зв’язок далеко не вичерпувався «мужской дружбой». Тут, однак, потрібне деяке роз’яснення. Наш час, який – як не дивно, нагадує передодень падіння Римської імперії, – знаменний евфемізмами: для колишнiх сексусальних збоченців уведено дипломатичного терміну «сексуальної орієнтації»; однiєї, другої або навіть іще якоїсь. Головне, щоб «нетрадиційної». Не чужим був цій сучасній широті поглядів і молодий Пєтр I, – «рєформатор». Чи не з цього, бува, розпочав він свої «рєформи»? Бо він, так твердять сучасники, був орієнтований в цьому, так би мовити, на всі 360 градусів, та з юним Сашкой Мєншіковим його пов’язувало, можливо, дещо більше, ніж тільки ота «мужская дружба». Поготів, обидва були бажаними гістьми французького педераста Франца Лефорта, який утримував невідомої «орієнтації» кубло у Німецькій слободі. Це ж на честь цього покидька, цілий район Москви й досі називається Лефортово.

З цього й починається несамовита кар’єра цього колишнього дрібного базарного «ворішкі», який з часом виростає на доброго «вора», та ще й якого! – космічних масштабів.

Він, треба віддати йому належне, міг мінятися, ставати ким завгодно, – князем, фельдмаршалом чи генералісімусом, але завжди був вірний своєму покликанню, – красти та хабарити. Завжди залишався тим, чим народився на світ – типовим «ворюґой». Він же, цікава історична подробиця, полишив по собі, коли його остаточно взяли за шкіру, ні багато, ні мало, а – наступне: головного російського багатства – рабів, «душ крепостних», – 90 000; міст (!) – 6; коштовностей (ювелів) – більше, як на 1 млн. карбованців; золотого посуду – десь більше півтори тони, срібного – ще набагато більше; грошей (готівкою) вигребли – десь 4 млн. карбованців.

З подальших російських (ну, й наших – зрозуміло) «ворюґ» державного масштабу, зазначимо це, – він перший почав тримати накрадене за кордоном: на час його падіння в Лондонських банках він мав рахунків десь майже на 10 млн. карбованців.

От так накрався був «свєтлєйшій», вірний «слуга царю Пєтру».

Але, бували й неприємності. Бо, були люди, що цілком серйозно сприйняли заклик Пєтра: «доносіть о малєйшєм ущєрблєніі інтєрєсов ґосударства». Неприємності почалися, так здається, з так званої «Почепської справи» в Україні, де Мєншіков був звинувачений у присвоєнні чужих земель та незаконних поборах. Почеп із його околицями, містечко на Полтавщині, було пожалуване «свєтлєйшєму» злочинцеві його царем іще 1708, за знищення Батурина та терор проти України та українців. Князь заснувався там та почав систематично збільшувати свої «володіння», які так само ніколи не були його, як ніколи не були цареві, прихоплюючи землі сусідів; кого обкладаючи поборами, а кого й закріпачуючи.