Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Подальших коханців добирав граф–сутенер (чи князь–сутенер?), але не обмежувала себе в цьому і сама «матушка», наша Семіраміда.

Процедура добору чергового коханця в руках князя не те, щоб бюрократизувалась, але якось систематизувалась. Про того, на кому поклала око імператриця, Потємкін збирав відомості, а потім було два етапи: обов’язковий лікарський огляд, та… спальня довіреної дами двору, яка перевіряла кандидата, так би мовити, «в дєлє». При дворі її так і називали – Probier-dame. А вже коли вона вважала, що все як годиться, – майбутній коханець допускався й до самої.

Першим за такою новою системою було допущено такого собі сербського пройдисвіта Сімеона Зоріча, який протримався дещо більше року. Його, як і всіх, було підвищено до генерала, але відправлено до маєтку, коли – знову ж, почав інтриґувати проти Потємкіна. Втім, подарований маєток він дуже хутко промотав.

Коса найшла на камінь, коли цариця з цiкавства обрала капітана кірасирів Корсакова, про якого ходили чутки, що він мало не незайманець. Вона, знову ж – підвищила його до генерала, але він почав незабаром надто вільно себе поводити, та аж до того, що цариця одного разу прихопила його in flagranti з придворною дамою. Даму було відправлено до Москви, а коханця за кордон, але й на цьому справа не покінчилась, бо бравий кірасир, попри всі медичні огляди, нагородив «матушку» ще й венеричною хворобою. Від неї вона лікувалася півроку, вимушена весь цей час стримувати свої пожадання. Щоправда, на нього пішло всього якихось там 920 тисяч карб. – дрібниця.

П’ять років пробув на своєму посту молодий Ланской, що помер 1784 (теж – генералом), з причини відносно невинної ангіни, але кажуть, що його орґанізм був за цей час вкінець підірваний сталим вживанням збуджуючих засобів. По ньому залишилось десь на 7 млн. карб. маєтку. Цариця за ним дуже сумувала; та просумувала одна аж 8 місяців.

Потємкін відшукав якогось гвардійського підофіцера 22 років, А.Єрмолова, а той і собі – традиційно, зміцнивши доброю роботою власний статус – почав копати під канцлера, який зробив його з тих, «кто бил нічєм» – мало не того, хто «стал всєм». Та й прийшлося видворити сердешного з Росії аж на три роки; зрозуміло, вже генералом. Цей вартував всього там якісь ниці півмільйона карб.

Наступним був поручник Мамонов, 24 років, пияка та розпусник, який замість того, щоб усього себе віддати «царіцє–матушкє», – розглядав сукупність придворних дам як свій власний курник; з усіма наслідками. От і прийшлося й цього відправити до Москви 1789, оженивши з кн. Щербатовою, яку він «соблазніл» останньою; у званні генерала, ясна річ. Його маєток поблизу Ніжнєґо Новґорода – оцінювано на 1 млн. карб. Утримування «поручіка», що в боях у царициному ліжку доріс до генерал–лейтенанта, коштувало, в середньому десь 36 тисяч карб. річно.

Останніми (так твердять) коханками імператриці були брати Зубови, Платон та Валер’ян. Платон Зубов, офіцер палацової варти, у віці 22 років заступив А. Мамонова, та став – природна річ, генералом та графом. Про одночасну близкість імператриці до його брата Валер’яна та їх приятеля Салтикова, та навіть про гулянки вчотирьох, – ходили чутки; хоч і досить уперті, але – на жаль, без доказів. Платон Зубов, по смерті Потємкіна – князя Таврічєского, став наступним губернатором Новоросії. Обидва брати отримали від імператриці десь 3,5 млн. карб., а вже скільки накрали від себе – про те відає лише всезнаючий Бог.

Всім своїм коханцям «матушка–імпєратріца» надавала графські та князівські достоєнства, не лише свої, але й від тiєї дружньої «Римської імперії», невибагливої Австрії. Обвішувала всіма можливими орденами, російськими, а часом і іноземними. По першому поділі Польщі мало не обов’язковим для них став орден Білого Орла (який з 1815 офіційно стане російським). Всі, незмінно, дослужувалися до генерала. Ніхто не відходив і жебраком.

Складаючи тільки те, що тут було перераховано, ми отримаємо в сумі десь до 100 млн. карб. Не так і багато для такої заможної та процвітаючої країни, як Російська імперія – «Трєтій Рім».

Звернімо також увагу на абсолютно погоджену поведінку усіх отих, «прібліжєнних» до імператриці. Всі вони, без винятку, починають інтриґи, щоб вилізти на самий верх; яскраво демонструючи нам поведінку отого гердерівського раба, що миттєво перетворюється на деспота.

Наче змовилися, хіба не так? От що значить підмітити головне, ґрунтовне та визначальне.

Доповнення 6. Російське «казачєство»

Російське «казачєство» відігравало істотну роль в імперській історії, яка знає, як низку «казачьіх бунтов», так і великі послуги з боку «казаков» у імперських війнах. Зокрема – у війні з Наполеоном. А тому й не вадить розібратися саме з цим, – його походженням та значенням для імперської історії.

Тюркське слово «кайсак» спершу визначало просто вільну людину, але можливо, що так називали себе ще древні східні скити–саки, що їх із такою повагою пригадують по античних джерелах, – руйнівники розбійної імперії Ашшур та далекі предки сучасних казахів та якутів. Один із коренів цього слова зберігся у самоназві якутів – саха.

В Україні це слово з’являється не пізніше монгольського завоювання коли більша частина України була тимчасово під Алтин Орду. А, можливо, й ще раніше, за гунських часів. Як і пов’язане з ним поняття.

До Росії поняття козацтва (а тепер – «казачєства») займається, як і сила іншого, – з України. Це відбувається на її далекому тоді півдні, де поселення козаків запорозьких – доходять природної східної межі України – Дону. Цей останній вважався кордоном гунської а потім мадярської Леведії, перед 375, а після був якийсь час межею Гунського каганату, аж до 629. Але, потік російських біженців з півночі в часи «смутного врємєні» змінює, однак, етнічний баланс, та десь з початків XVII ст. ми маємо обік Дону вже російське «казачєство». Втім сама ідея козацтва, хоч і не кінного, а пішого (Росія довший час не знала кінної культури), – потрапляє на північ значно раніше, десь у XV ст. Разом із ідеєю успадковується, наче, й усе iнше, але…

Задача «казачєства» формально та сама, що й козацтва, – захист країни, захист її кордонів. Однак, оскільки на Росію ніхто не нападає, то силою речей російське «казачєство» стає передовим загоном російської експансії на землі околишних народів. Одне слово, як було коротко, але ясно написане в одному з російських енциклопедичних словників: «казачєство, це військово–соціальна категорія населення, призначення якої є укріплювати існуючі та поширювати майбутні «прєдєли государства Россійского».

Що ж, сказане ясно та точно. Отже, як слово «козак» означає відданого патріота, готового стати на захист рідної країни, то слово «казак» є радше синонімом аґресора та загарбника. Докорінно поділилася семантика. Надалі ми в цьому вичерпно переконаємося за російськими ж свідченнями. Загарбника, який «покоряєт інородцєв» іще тоді, коли іх офіцiйно ще й підкоряти «нє вєлєно».

Донське казачєство породило волзьке та уральське, кавказьке та сибірське, від якого, в свою чергу відокремилося ленське та амурське. Сенс їх існування, незмінно, один: аґресія проти корінних народів. Адже на Сибір ніхто й ніколи не нападав – від кого ж захищати?