Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Не треба думати, як це підказує нам автор, що росіяни «осваівалі» ніким не заселені безнаглядні місця та починали там добувати звіра. В жодному разі. Вже чим не чим, а працею ніхто з них рук не бруднив. Насправді – було так:

Впродовж всього тільки 10–15 років казаки освоїли величезний терен вздовж Обі, Іртишу, зайнятий кочовими тунгуськими та самодійськими племенами. Казаки збирали у місцевого населення данину хутрами – «государєв ясак».

Щоб ґарантувати збір ясака, зі середовища корінних мешканців вибирали найбільш впливових людей, яких уводили до зимівок як закладників. Їх називали «государєвимі аманатамі». Для «аманатов» будувалося особливе приміщення – «казєнка» з міцними дверима та ґратами на вікнах. Біля «казєнкі» цілодобово стояв караул.

(теж там, с. 21)

Отже, техніка «освоєнія» була простою як хліб, або як правда: вдершися озброєними до чужої країни, казаки брали закладників, людей, що ні в чому ні перед ким не завинили, і тримали їх у тюрмі, щоб полегшити пограбунок місцевого населення. Його ґеноцид – то справа майбутнього, коли весь соболь буде понищений та абориґени стануть ні на віщо не потрібні. Закладників беруть бандити й терористи, отже, як люб’язно пояснив нам попередній автор – кожен казак був бандитом та терористом, так би мовити, – за визначенням.

Описана вище споруда – це «остроґ» – дуже старий винахід на захоплених землях. Розповсюдження (а може – й винахід) цієї культури остроґа на весь континент – цілком належить казакам. Остроґ, це прототип концтабору, та без нього абсолютно інакше виглядала би вся наступна культура ҐУЛАҐу – наша сучасність. Класична структура остроґа частокол, будівлі всередині (сучасною мовою – «зона») та вартові «вишкі» по кутах, це ж ті самі табори ҐУЛАҐу, та вони майже не змінилися за сотні років російської історії.

Закордонні фахівці після II Світової чимало дискутували, чи були концтабори німецьким винаходом. Дехто твердить, навіть, ніби їх уперше застосували англійці підчас англо–бурської війни. Які ж дурниці! Ніхто з них не звернувся чомусь на батьківщину тоталітаризму та тюремної справи, – Росію… куди вже 1934 року з’явилася представницька делеґація з нацистської Німеччини – ознайомитись зі совєцьким досвідом розбудови системи концентраційних таборів. А як так, то й не полишається сумніву, що тут саме молодші звернулися за порадами до старших.

Є в цьому, звичайно, і ще одна велика брехня, – про пустельну та дику землю, яку вперше «освоїлі», оті «доблєстниє зємлєпроходци». Її не посоромився повторити згодом і такий визначний учений, як академік А. Окладніков. Про даурів, які зникли невідомо куди, ми вже пригадували, але про знищення числених колись місцевих народів, пригадується часом і в офіційній науковій літературі:

Отож, долина нижньої Камчатки підчас завоювання була густо заселеною: від одного великого «посада» до іншого віддалення було невеличке, часто менше від 1 км. У низів’ях Камчатки жило, за самим скромним розрахунком біля 25 тисяч людей. Через двісті років, на кінець XIX ст. на всій Камчатці полишалось тільки 4 тис.

(И. Магидович, Очерки по истории героических открытий, Москва, 1957, с. 396).

Але, продовжимо знайомство зі зайдами від отiєї – «культури остроґа». Як нас повідомляє той самий автор:

У березні 1583 загін казаков під командою п’ятидесятника Богдана Брязґі виступив з Кашлику походом на північ, униз Іртишем. Брязґа спочатку зустрів значний опір з боку приіртиських татарів та узяв приступом одне з їх містечок. Задля пристрашки він виділив «кращих людей» та «вожаків» і наказав їх стратити. З решти він узяв «шерть» (присягу), причому змусив їх цілувати шаблю, забризкану кров’ю.

(теж там, с. 286)

Тут доцільно буде затриматись у нашій захоплюючій подорожі Iртишем разом із «зємлєпроходцамі–казакамі», та подумати, яке враження це могло справити на місцевих мешканців. Не тих, зрозуміло, що були «страчені» ні за віщо, а тих, що були милостиво пощаджені добрими російськими людьми. Почитаємо для цього іншого автора:

Особливу повагу до людини, до її авторитету простежуємо, наприклад, у тому, що аборигенний суд беззастережно приймав показання свідків за основу у розборі справи, незалежно від того, був це чоловік або жінка, ближчий родич винуватого чи позивача або ж стороння людина. Недовіра до людини вважалася неприпустимою. За звичним правом заборонялося свідкам присягатись, останнє розглядалося як ущемлення їх честі та гідності…

І далі:

… Сама собою присяга, за уявою народів, вважалася достатньою мірою покарання для злочинця. Не мало значення: справедливо вона вимовлена чи брехливо. Сутність полягала на самому обряді присяги – обряді прилюдного пониження. Ми не зустрінемо в джерелах спогадів про примушення до присяги позивача, тільки звинувачені творили цю ганебну дію. Те, що присяга супроводжувалася всіляким ритуалом (ведмежа шкіра, запалена лучина і т. п.), повинно було підсилювати дійсність акту, його значення.

Присяга, як це можна вважати, була одним із видів покарання у північнообських народів за проступки проти загально установлених норм та правил. Російська влада, виходячи з іншого уявлення про сутність присяги, примушувала «шертувати» (давати присягу) сибірські народи, не знаючи, що тим самим піддають їх покаранню без причини.

(Н. Миненко, Северо–западная Сибирь в XVIII – первой половине XIX ст., Новосибирск, 1975, с. 214–215).

Підкреслимо, що «нє знать» того, що всі повинні були знати, то є типово російський фах. Не випадково, що тепер, та й в інші епохи, найбільш часто промовлювані слова, це – «ми нє зналі!» Колись висловлювалися й ще більш класично. Згідно свідоцтвам Зіґмунда Герберштайна та Адама Олеарія, запитаний про щось московит – радісно рапортував: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю, про то знают лішь Боґ да Вєлікій Ґосударь!» Отже, незнання чогось здавна зводилося до рангу чесноти. Та, й те сказати, а якби, наприклад, і знали, – тоді як? Невже не знущалися би, не примушували «шертовать»? – не віриться якось… Але, закінчимо з отим покидьком Брязґою: