Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Для світової історії в цілому – це досвід унікальний.

Вона, насправді, знає виникнення колоній, їх подальший розвиток та кінцеве перетворення на окрему державу, звільнення колонії від її колишньої метрополії. Процес, який багаторазово повторювався в історії колоніальних імперій, – Еспанії, Англії, Франції… Найпершим, однак, у європейській історії було звільнення київських колоній на півночі, остаточним терміном якого можна вважати рік 1169, коли на півночі у Володимирі, Муромі та Суздалі було проголошено «велике князівство», тобто – суверенна держава.

Така сама подія повторювалась потім на заході не одного разу, та зафіксована у світовій історії саме у належній якості, як усамостійнення колоній. Але, як перерва у часі була досить великою, то перший прецедент 1169 – так і не був оцінений, навіть помічений істориками. Західними – за їх еґоїстичною самозаглибленістю до власної історії та байдужістю до історії інших, східними ж… Східними – з того ж таки еґоїзму, бо був їм політично невигідний. Значно почесніше було збрехати, об’явити себе прямими спадкоємцями княжого Києва (іншого вони, за своїм безмежним невіглаством – просто не знали). Що ж, – пройшло. Хоч це було, підкреслимо, з точки зору обходження з істиною, – щось безпрецедентне.

На Заході, скажімо, таке щось було би просто немислиме: Сполучені Штати Америки – як пряме продовження історії (і – державності) численних британських корон? – Несенс! – глупство.

А на Сході – пішло, та ще аж як добре!

Та, в немалому ступені тому, що колонії були на тому ж континенті. Не були з самого початку відділені океаном. Та ще й тому, що їм пощастило захопити стару підупалу метрополію, у свою чергу, зробивши з неї колонію, та зробити вигляд, що нарешті все є у повному порядку – «полноє воссоєдінєніє». Брудне шахрайство, але – пройшло.

Саме Україна й стала єдиним у світовій історії прикладом подібного історичного нещастя. Підкреслимо це, забезпеченого, тільки й єдино – історичним шахрайством. Крапку на якому й поставила Полтава.

За часи, що проходять до його першої відміни, вироджується й українське гетьманство. По «зраді» Мазепи поспіхом роблять гетьманом якогось Івана Скоропадського (1708–1722), котрий був таке повне ніщо, про яке й історики не можуть нічого певного сказати. Хоч оті, москвопатріотичні, а хоч і українські, схильні пильно вишукувати хоч щось добре, українське; навіть там, де його близько не було; а, що ж би таке можна поставити йому на заслугу? Зауважимо, що це символічне прізвище випливе ще раз, аж у визвольних змаганях 1917.

Указ Пєтра I про скасування гетьманства в Україні – був виданий у червні 1723, та містив у собі не будь–яке обґрунтування такої міри; наведемо дещо з нього:

Як повсюдно відоме, від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького, а покінчуючи навіть на Скоропадському, усі гетьмани виявилися зрадниками, та які великі шкоди спричинило це державі нашій, а зокрема Малій Росії, для того є свіжою іще пам’ять про Мазепу; для того на правління гетьманське належить відшукати людину дуже вірну та знану (про що стараємося безустанно); поки ж така не знайдеться, установлено управління на пожиток для вашого краю та має воно діяти згідно отриманих настанов; у такий спосіб не буде перерви в праці аж до вибору гетьмана; а тому не належить нам надокучувати постійним нагадуванням цієї справи.

(Цит. за В. Серчик, Петро I, Варшава, 1977, с 224)

Як бачимо, цар – не сильний в історії, навіть недавній: починає гетьманів від Богдана.

Але, дещо раніше, по смерті Скоропадського, починається конфлікт, в якому з’являється такий собі Павло Полуботок, теж відомий ще з часів Мазепи. Старшина вибрала його наказним гетьманом (1722–1724), тобто, чимось на зразок в. о. гетьмана; без загальних виборів. Як треба щось поставити на заслугу й Полуботкові, то виявляється, що він теж, щось там робив:

Полуботок дуже зручно почав боротьбу з впливами цієї царської експозитури. Спираючися на юридичні основи, він добився від царського уряду того, що Малоросійській Колегії наказано не легковажити українського правління, а спільно з ним провадити всі справи. Бачачи, що Колегія використовує деякі вади української державної організації, він сам розпочав реформи: переорганізував українське судівництво, завів колегіальний суд з асесорами, упорядкував апеляцію, нищив хабарництво. Цареві подав прохання, щоб він повернув повні права українській адміністрації і суду.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 220)

Все це може видатися, зауважимо, самісіньким дурством, від самого початку. Ну, скажімо, все одно, що продавшися до рабства за шмат пообіцяного сала, – починати «качать права»: домагатися дозволу обмотати рабські кайдани ганчірками, щоб не так давило. Слушно, є в цьому й такий момент. Але, повинен же бути і якийсь подальший опір, чи не так? – не можна сидіти й терпіти все; от він і був. Хоч і не слід перебільшувати його значення.

Але цар не надто перейнявся усім отим малоросійським вовтузенням та викликавши Полуботка до столиці – спровадив його до буцегарні, де той незабаром і помер. Чи то сам, чи то за московським звичаєм, через чиюсь допомогу.

Перед тим, уже 27 травня 1722, для управління українськими землями, що стали відтепер «русскімі», засновується Малоросійська колегія; місцем перебування її стає старовинне українське місто Глухів. Для цього наводиться теж, щось на зразок обґрунтування:

Створюється вона (колегія, О. Б.) лише для того, аби нарід малоросійський не був пригноблений, ні через несправедливі суди, ні через податки, накладені старшиною.

(теж там, с. 222)