Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.

Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.

Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів “Слова о полку Iгореве” (датується 1187): “Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…” Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині ХIII ст., писав, що “мова цих людей – тевтонська”; тобто – ґерманська.

Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгiвельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км.; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.

Про могутність тодішньої Скитії–України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготiв, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не “звільнити”, то “добровільно приєднати” до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Iран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт–и Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Iндії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.

Ця епоха дещо завершується на тому, що десь за два століття п. н. е. зі сходу приходить в Україну нова група угро–тюркських народів – так звані сармати. То була теж, купа поріднених народів: предки сучасних мадярів, гуни, авари тощо. Люди, які провіщують епоху тюрків у Великому Степові. Саме гуни та лише почасти авари – стануть згодом, уже за нашої ери, третьою та останньою складовою нашого етносу.

Вони теж полишили багаті сліди в нашій лексиці. Можна налічити щось до двох сотен слів, спільних зі сучасною мадярською мовою та кілька сотен тюркських коренів, більшість яких принесена, правдоподібно, гунами.

Не меншим був величезний вклад цих народів у городництво: бахчеві культури, разом із усією термінологією та назвами. Вони ж принесли до нас такі чудові культури, як квасоля та перець.

3. Україна та Рим

Прочитавши щось подібне, людина може й знизати плечима: “де Рим, а де Крим…” Як Україна, а хоч і Скитія, – то, до чого ж тут Рим? – хіба це близько? Адже, не сусіди. Але, це буде й дещо безпідставно. Бо нащо вже далеко від Риму наша Україна, але Вірменія чи Арабія іще далі, але ж і там воювали римські легіони. На українській землі вони практично не воювали, а – чому ж саме? Чи, бува, плодючi чорноземи України – гірші від сухих полонин Вірменії?

Нагадаємо, що постійне поширення Риму було не так наслідком войовничості, скільки рабовласницької господарки, яка хутко виснажувала оброблювані землі. Саме це, більше ніж будь–що інше, спонукало його захоплювати нові землі “варварів”.

Відносини Риму з Україною того часу, то є лише частина загальних відносин Риму з варварським світом, що лежав за його кордонами, Райном та Дунаєм. То був найдовший на той час кордон європейського світу, якого стерегло не менше 15 римських легіонів (із 25!), стаціонованих біля кордону. Він установився остаточно після імператора Августа (30 п. н. е. – 14 н. е), славетний “Лімес Ґерманікум” – ґерманський кордон.

Кордон було закріплено після великої поразки Риму в Ґерманії, коли самонадіяний трибун (генерал) Варус вторгнувся на землі ґерманів за Райном на чолі трьох легіонів (більше як 20 000 солдатів) та зазнав нищівної поразки. Бо римляни, як і всі агресори – їх наступники, – погано воювали в лісах та горах. Всі римляни, крім Варуса, полягли в Тевтобурґському лісі, вибиті ґерманами. Операцію спланував та здійснив без великих утрат конунг херусків Армін. Генерала доставили до Кьольну (римська Колоніа), де він, склавши короткого рапорта імператорові, – заколовся власним мечем. Був тиждень національного трауру в Римі, та більше там сумували за тим, що римські солдати полишились непохованими, здобиччю диких звірів. Тільки по смерті Августа ґермани поступилися та допустили до Тевтобурґу римську похоронну команду. Перший Рим, то був не “трєтій Рім”, кістки солдатів якого, що доблесно пали в останній війні – ще й досі валяються деінде непохованими по лісах.

Числа трьох загиблих легіонів – ХVII, ХVIII та ХIХ – не поновлювались, за римським звичаєм, бо їх знамена полишились у руках варварів. Такi були справи в Ґерманії, західній сестрі Скитії.

Агресія Риму проти скитського світу починалася ще за Юлія Цезара, коли пригадуються військові конфлікти Риму з державою даків та ґетів на теренах сьогоднішньої Румунії, яку на той час очолював конунг Буревіста (Той, хто віщує бурю або Вісник Бурі). Перші ж дацькі війни розпочинаються за Доміціана (81–96), але не мають успіху, даки навіть оточують та знищують цілий римський легіон (V – Алауда). Вони покінчуються миром 89 із тодішнім конунгом даків та ґетів, Декебалом.

Війни поновлюються тільки за імператора Траяна (98–117), другого імператора після Августа, який полишає по собі добру пам’ять у Римі. Траян розуміє, що зі скитами потрібно воювати ґрунтовно та великими силами, виділяючи на це 10 відбірних легіонів, що складає більше 50 000 бійців; залучається майже стільки ж “ауксілій” – допоміжних та інженерних військ. Адже, без них ні фортеці не взяти, ні через широченний Дунай не переправитись. Дацькі війни тягнуться 5 років, але покінчуються кінцевою перемогою та вбивством конунга Декебала. У 106 році нарешті наступає мир та в Римі святкують повну перемогу: до Риму приєднано нову провінцію, розмірами десь більше 200 000 км. кв. Даків, яких не донищили, – кудись виселяють, депортують.

На честь імператора Траяна в степу Доброґеї (місцевість між тим відтинком Дунаю, де він тече з півдня на північ, та морем) споруджується величний монумент: на сорокаметровому кубі, викладеному з каменю ставиться подоба Траяна у вигляді Марса, 15 метрів заввишки; славетний римський “Тропеум Траяні”. Він згадуватиметься й тисячу років потім: пам’ятаєте оту загадкову для коментаторів “Тропу Траяню” у “Слове о полку Iгореве”? – ото ж він і є – Тропеум Траяні. Для степових варварів він був добрим орієнтиром.

Насьогодні від цього, чи не найвеличнішого (хоч i не піраміда Хеопса), колись монумента Європи, – полишилось не надто багато: досить іще вражаючі руїни кубу та рештки розбитої фігури Траяна у музеї сусіднього румунського містечка Адамкліссі.

Свари Риму зі скитською Україною починаються та не завершуються захопленням Дакії, агресія просунулася була й за Прут, хоч ми й не знаємо її подробиць; коли римські війни не завершувались перемогою, – про них відповідно мало й пригадувалося. На наш час полишились тільки деякі матеріальні свідоцтва того, що римська агресія проти Скитії була широко закроєною. Старіший римський вал проти скитів проходить саме Доброґеєю, на південь від порту Констанца – до Дунаю; іще два – також у широтному напрямі, знаходяться за Дунаєм, на теренах власне Скитії, – за Прутом.

Перший з них проходить теренами України та Молдови, від озера Сасик, на південь від Татарбунар, другий розтягся на південь від Бендер у Молдові, та доходить Пруту. Обидва вали місцями порядно постраждали підчас останньої війни.