Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Самі кістки мертвих прив’язували скита до землі і нічого, крім могил не полишив він у історичну спадщину племенам майбутнім.

(С. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1959, т. 1, с.90)

Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:

”…для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах”.

(теж там, с. 88)

Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.

Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний “старшій брат”, а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово “славянскоє єдінство”. Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над “i”, сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом…

Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві “спільною колискою” з її “старшім братом”? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри “пєрвого лєтопісца”, який писав, що “жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі”, – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.

Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.

Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.

Слово “багаття” – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово “домовина”, то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана “зрубна культура”, за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.

Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь–якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні “тусовкі”, “регіони” або “маркєтінгі“; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.

З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані “рушійні сили історії”. Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.

З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного–єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якiсь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразi, немає.

Саме тут, до речі, лежить і відповідь на інтригуюче запитання: а чому ж ми – українці, що утворилися з трьох, чи не перших свого часу у світі народів, та й самі не останні, – сьогодні, більше ніж тисячу років по своєму виникненні, – займаємо у цьому світі мало не останнє місце?

Чи існували у дотеперішнiй історичній науці хоч намагання дослідити щось подібне? – далебі, ні…

Від розуміння усього цього, як же простого та звичайного – було далеке убоге марксистське знахарство – ота їх “наука наук”, з її воістину параноїдальними зазіханнями. Отих придурків, що розвинули ідіотичну римську концепцію “цивілізованих” та “варварів”, а відлік цивілізації починали з рабовласництва (!). Та, з отим ідіотичним “уровнєм развітія проізводітєльних сіл”, який і пояснював усе що завгодно, дослівно.

Не дивно, що допущені перший раз в історії до практичної діяльності, вони створили на 1/6 земної кулі типово рабовласницьке суспільство (та ще й у ХХ ст.).

Уся ця дурість і має бути, в інтересах істини та в інтересах майбутнього, – безжально викорінена. Пропонована Iсторія України в контексті історії всесвітньої, якої ми теж не сторонитимемося, – то є лише скромний початок.

Та, ще одне, втім – досить очевидне. Iсторія України, як такої, – то є її історія перед 1240. Потім, – це історія Великої Литви, далі – Польщі. А покінчується все, ясна річ, історією Російської імперії; аж по рік 1991. Чи почнеться хоч після цього знову історія України? – побачимо…