Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.

Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить “тєнь на плєтєнь” пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку “виробничих сил”, та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?

Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки…

Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш… Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?

Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.

Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне “право першої ночі“? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте “Жакерію”(селянськi вiйни 1358 у Францiї – О. Б.).

Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в iншому… В iншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на “нашіх” і” нє нашіх” – інаковіруючих. Ці iнші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.

Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – “рабів Божих”. А ці, вже не раби, а “слуги Божі” – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; “від Бога”. От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.

Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Iрландія та Iсландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.

Так стояли справи з “рабами Божими”, які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із “правом першої ночі”. Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей клас суспільства, було – за допомогою попів, перетворене на останній. Iще два паразитичні класи, нероздільні один від одного, – додав уже наступний розвиток “виробничих сил”; власне, розвиток масового виробництва, наслідок демографічних змін. Це були буржуазія з її пролетаріатом, а їх відносини були передбачені заздалегідь, на вже відомий зразок: пролетарі мали гнути спину, а буржуазія щосили гребла під себе прибутки. Обидва ці нові класи, так само, сіли на довготерпеливу шию селянства.

Якому, як завжди, не було часу відстоювати свої права, бо навесні треба сіяти, восени збирати, а в проміжку – готуватись. Бо, як хоч раз не зібрати врожаю – погано буде всім.

Все це, нове, – не мало коренів у минулому, бо функції промисловості за старого суспільства виконували ремісники – майстри своєї справи (як і селяни); гідні городські партнери класу селянства. А масове виробництво потребувало, з самого початку, вельми обмежених умінь, та перші робітники вербувалися мало не з жебрацтва. Не випадково ця поява промислової буржуазії з її пролетаріатом – отримала назву промислової революції. Саме тому, що отой косорукий “пролєтаріат” та цехових майстрів, знавців справи, – ніколи й нічого не пов’язувало.

Марксисти, міські паразити з люмпенізованої інтелігенції, покладали всі надії щодо майбутнього – на міське ж люмпенство, пролетаріат та зневажали селянство, яке всіх годувало.

До селянства марксисти відносилися з неукриваною класовою ненавистю, підозрюючи саме в ньому джерело усіх можливих негараздів.

Бо, й дійсно, що там оте селянство, коли цей клас на відміну від усіх інших –

“утворюється простим додаванням одноїменних величин, подібно до того, як мішок картоплин утворює мішок картоплі”.

(К. Маркс, Ф. Энгельс, Сочин., Москва, т. 8, с. 207–208)

Що хотіли цим сказати ці два марксистських недоумки – не в стані мабуть і сьогодні пояснити навіть “старшій прєподаватєль марксізма–лєнінізма”. Але не краще думали й інші, їх послідовники, з того ж таки недоумкуватого “лагєря”. Не будемо особливо клопотатись, наведемо з цього приводу короткий підсумок із відомого автора:

Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як “диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в’ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю”. К. Маркс говорив про “ідіотизм сільського життя”, – заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього “ідіотизму”). Сам Ленін писав про сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння” і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був “безсоромним індивідуалістом”. А для Сталіна, за словами Хрущова, “селяни були покидьками”.

(Р. Конквест, Жнива Скорботи, Київ, 1993, с. 24)