Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Порівняння зі Скитією, яка в Ґотських війнах (250–278) зуміла повернути собі Дакію, – не на користь варварів. Скитія обіймала на той час (разом із Дакією, стало), десь 1,5млн. км. кв., відповідно – не так густо заселених; була радше сільською країною. Для неї Дакія становила десь 20% загального терену, в той час як для Риму – всього якихось 10%. За населенням порівнювати не будемо, бо нема на це вірогідних даних, але за цим параметром порівняння буде ще більше не на користь Скитії. До того, на час Ґотських воєн вона складалася з трьох союзних держав, об’єднавшись (хоч і не так, як централізований Рим) тільки після війни 375.

Рим та Скитія не були єдиними потугами античного світу. На півні від Дунаю, за Limes Germanicum, лежали землі ґерманських народів, родичів та союзників скитів, теж десь не менше 1,5 млн. км. кв., залюднених не менш від Скитії. А на схід від Риму, за Єфратом, розлягалися землі вірменів і партів, поруч із певною мірою порідненою до них старою потугою Ірану (сьогоднішні розміри – 1,63 млн. км. кв.). А ще, десь на далекому заході Європи, існував на той час останній уламок великого колись світу кельтів (які не одного разу брали й Рим) – острів Ейрін. Таким був на початку нашої ери розподіл сил у безпосередньому сусідстві Римської імперії.

Але, перейдемо до Риму, як такого: Риму–міста.

Сучасна археологія відкриває нам перші поселення на окраї Етрурії, горбах Палатіну, – ще десь з 10 ст. п. н е., але римська історія відносить нас до року 793 п. н. е., – заснування міста леґендарним Ромулом. Місто з часом виросло на державу, потім на імперію а з 476 року н. е., – імперія знову зредукувалася до королівства.

Але, чим же він тоді був, отой Рим, із яким так завзято змагалися наші предки? Та на якого, без обложних машин та з п’ятьдесят тисячами кінних візіґотів – заніс свій ґотський меч непереможний конунг біженців на екзилі – Аларіх.

Він, десь на рубежі нашої ери, був реконструйований та відбудований. Як казали тоді сучасники, – з Риму дерев’яного – постав Рим мармуровий. Юлій Цезар уже мав план капітальної перебудови міста, але… Його знайшли надто вже далеко ідучим та дорогим, та був реалізований більш скромний проект Августа (30 п. н. е. – 14 н. е.), за яким зберігалися старі архітектурні пам’ятники та капітально перебудовувалися лише житлові квартали.

За переписом та загальною інвентарізацією 74 року н. е., в Римі налічувалося 46 602 багатоповерхових (до 4 поверхів) житлових будинків, 1 790 окремих маєтків, 290 складів продовольства та 856 термів (лазні). Трохи пізніше, 80 року відкриється новий цирк Колізей, з еліптичною ареною (велика вісь – 188 м., мала – 156 м.), розрахований на 50 000 глядачів. Але, – це дрібниці, бо вже півкілометра розтягується Циркус Максимус, з ареною більше 80 м. завширки, призначений для перегонів колісниць.

Рим мав добру систему водогонів та розлеглу міську каналізацію, і не знав масових пошестей. Лише набагато пiзнiше дасть про себе знати звичай вживати на труби та дахи легкотопкий свинець, та в пізньому Римі шаленітиме пошесть свинцевих отруєнь. За Августа в Римі живе більше 2 млн. людей (тепер – не більше), а пізніше, в ті часи, що нас цікавлять, коли столиця знаходиться в Равенні, – він дещо знелюднює, але все ще є та полишається найбільшим та найзалюдненішим містом імперії.

Якісь укріплення навкруги Риму в часи Августа були просто відсутні, – старі розвалилися, а нових не будували, Римові давно ніхто не загрожував. Втім, перший дзвінок звучить іще за Августа, коли 9 року н. е. ґермани знищують під Тевтобурґом три римські легіони разом, 11% римської армії, та всі побоюються, що вони – окрилені успіхом – підуть походом на безборонний Рим. Але, того разу якось обходиться, а переможні війни Траяна – іще далі відсувають від Риму загрозу варварського наїзду.

Однак, час іде, та за імператора Марка Аврелія (161–180) Рим турбується посиленням держави маркоманів конунга Маробода на півночі, і превентивно нападає на неї. Наслідком було спустошення Балкан та Північної Італії: цього разу варвари вже зовсім недалеко від столиці. Така сама загроза виникає й підчас іще більш нищівних Ґотських воєн (250–278).

Проблема укріплення столиці імперії загострюється з кожною новою війною зі скитськими варварами, та цезар Авреліан (270–275) – нарешті приймається за її вирішення. Він сам брав участь у Ґотських війнах, дослужившись до генерала кінноти, та до влади його привели іллірійські легіони. Нові мури Авреліана простяглися більше, як на 20 км. та оточили все місто. На них було побудовано 40 великих башт, а поміж ними – по десятку менших. Вперед, за стіни, було винесено десь 6 900 допоміжних бастіонів та шанців. У мурах було 16 великих воріт, що виходили на дороги імперського значення (“віа”) та 12 менших. Фортеця – не до здобуття.

Немало від цих мурів (крім північної частини) та десь 11 брам, дотривало до наших часів.

Одне слово, другого такого велетня – міста всіх міст, можна було на той час відшукати, хіба що у далекім Китаї – “країні серів” Амміана Марцелліана; а може – й десь в Iндії.

Не дивно, що весь тодішній світ відгукнувся на перемогу Аларіха Балта та його відважних людей. Особливо ламентували з того приводу “Урбс капта!” – Місто – здобуте!”, – батьки церкви. Вбачаючи в цьому, як звичайно, – покарання за гріхи минулого. Яких, що там казати, за плечима Риму було таки чималенько. Та от – не тих, мабуть, що вважали гріхами “батьки церкви”…

Доповнення 7. Голос вітру

Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. “Голос вітру” – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?

Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.

На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.

Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.

Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово “пуна” – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Iсландії, звідки вони?