Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Перший етап — зародження в неоліті.

Другий — формування степового культурного комплексу і таких промовистих його компонентів, як посипання небіжчиків червоною вохрою, присутність у похованнях зброї, наявність кам'яних антропоморфних стел, культу коня та колісниці тощо — в енеоліті.

Третій етап — рігведо-авестійсько-гомерівський, який хронологічно належить до епохи бронзи. Саме тоді в середовищі індоєвропейців відбувається активне формування мілітарно-культурного комплексу і підвищення ролі військової еліти й воїнів.

Четвертий — скіфо-сарматсько-античний (ранній залізний вік) — характеризується активним розвитком індоєвропейської військової традиції.

П'ятий етап — ранньосередньовічний — утворення комітатів, дружин, становлення лицарського культурного комплексу.

Шостий — пізньосередньовічний — діяльність лицарськочернечих орденів, поява і розвиток українського козацтва та найвищого його прояву — Запорозької Січі, формування культури українського козацтва як оригінального прояву індоєвропейської мілітарної традиції.

Українська козацька культура як державотворче явище

Українців у XVI–XVII ст. чужоземці називали нацією козаків. Чому так трапилось? Саме козацтво упродовж цього трагічно-загостреного часу зуміло в умовах цілковитої бездержавності України сформувати військовий осередок, витворити соціальну верству воїнів-професіоналів, котра поклала на свої міцні плечі обов'язки кермуючої і провідної сили української нації.

Є.Маланюк у 1954 р. писав: Козацтво обіймало всіх ліпших людей — чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний шляхтич Речі Посполитої, чи відважний міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті посполитий селянин. Козацтво — це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духовних, матеріальних, моральних і соціальних, культурних і політичних ресурсів.

За подібних історичних лексем, українське козацтво зуміло піднятися над своїми вузькостановими інтересами воїнів-професіоналів і розпочало напружену й кровопролитну боротьбу за утвердження української державності, прагнучи завоювати свободу не тільки собі, але іі селянам та міщанам, взагалі усьому народові України. Ще в XVII ст. француз Боплан писав про козаків: Вони кмітливі і проникливі,

дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя.

Українське козацтво формується у XV–XVI ст., розквітає у XVII ст. і згасає (точніше, його знищують) наприкінці XVIII ст. Однак воно не було якимсь феноменальним явищем в історії України зокрема та історії Європи в цілому. Оскільки Україна розташовувалась на межі європейських цивілізацій Заходу і азійських агресивних номадів Сходу, вона змушена була безперервно дбати про свою безпеку й організовувати суспільну верству воїнів-професіоналів. Такою була ситуація в часи Київської Русі, так відбувалось і згодом, у XV–XVIII ст.3 Українське козацтво продовжувало і розвивало лицарські дружинні традиції Київської Русі X–XIII ст, але витоки козацтва як професійної військової верстви сягають своїм корінням ще далі, а саме глибин індоєвропейської спільноти.

Лицарство Київської Русі-України було попередником і зразком українського козацтва. Саме спадкоємці Рюриковичів та їх лицарів-дружинників були продовжувачами мілітарної культури ранньосередньовічної Русі. З них постала в XIV–XV ст. нова українська еліта — шляхта. Найкращі її представники, воїни-феодали, князі та старости прикордонних земель, стали першими організаторами та ватажками козацьких загонів. Це — черкасько-канівські старости Остап Дашкевич, князь Дмитро Вишневецький (Байда) тощо.

Досліджуючи козацьку культуру як державотворче явище, доречно виразно підкреслити вагу Конституції Пилипа Орлика. Хоча повстання під керівництвом І.Мазепи завершилося невдало, але козаки-мазепинці не покладаючи рук готувалися до продовження справедливої боротьби за визволення України. Враховувалися помилки, осмислювався гіркий досвід поразок. Результатом цього процесу і став Конституційний договір 5 квітня 1710 року. П.Орлик та українські козаки розуміли, що лише сукупними зусиллями і враховуючи інтереси всіх соціальних верств України існувала можливість перемогти і здобути для українського народу незалежність. Хоча Конституція II.Орлика залишилася лише на папері, вона має для нас дуже важливе значення як оригінальний документ козацької доби, покажчик постулатів І.Мазепи, всього тодішнього освіченого українського громадянства.

Отже, Конституційний договір II.Орлика став першою спрйбою на козацьких демократичних засадах теоретично обґрунтувати, підготу і стародавні козацькі традиції ні Феномен козацтва відіграв

вати і створити правові критерії незалежної української козацької держави. Ця Конституція вже з самого початку була зорієнтована на Європу (будучи упорядкованою українською та латинською мовами), увібрала в себе найдовершеніші здобутки європейської правничої думки

ародовладдя і лицарського кодексу, визначну роль не тільки у формуванні пізньосередньовічної української козацької держави — Гетьманщини, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу, як це яскраво відобразилося в усній народній поетичній творчості. У XVII–XVIII ст. українське козацтво стало не лише національними збройними силами, але й чільним фундатором української держави. В Гетьманщині усе було просякнуте козацьким духом — від адміністративного устрою до ідеології. В українській козацькій державі склався власний соціальний устрій, населення розмежовувалось на три стани: козаків, міщан і селян, всі вони отримали волю і громадянські права. Хоча пізніше унаслідок несприятливих політичних обставин ці соціальні і політичні надбання були втрачені, ідеал козацької свободи, козацької волі назавжди залишився вкарбованим у пам'яті українського етносу. Недаремно французький мислитель Вольтер висловлювався: Україна завжди прагнула до волі. Навіть коли в певні періоди української історії це волелюбне прагнення начебто пригасало, щоб згодом, проте, у більш сприятливих умовах запалати невгасимим полум'ям Свободи, Волі — з тих далеких, вікопом-ногострих козацьких часів і до нашого суперечливого сьогодення.

Неперебільшено вирішальною є роль козацької культури у становленні форм українського етносу і української нації. Саме козацтво стало тим стрижнем, навколо якого консолідувався український етнос у XVI і до середини XVII ст. Пізніше ж, з середини XVII і до кінця XVIII ст., козацтво перетворилося на своєрідний хребет української нації. Саме тому майже кожен українець мріяв стати козаком — вільною людиною, а в пізньосередньовічній Європі Україна була відома насамперед як країна козаків.

Українська козацька культура не зникла, коли козацтво (Запорозька Січ, городове козацтво) було знищене наприкінці XVIII ст., і коли були зліквідовані козачі формування XIX ст. (Задунайська Січ, Бузьке, Азовське тощо), але вона перейшла і в наше XX ст. Насамперед, це кубанські козаки, але не тільки. Це й січові стрільці; створюючись на Галичині, вони обрали собі назву не просто стрільців, а саме січових стрільців. Січмати, козацький дух — ось та першооснова, що генетично перетекла через сторіччя, стала їхнім гаслом, підтримувала і надихала на боротьбу за українську державність.

Таким чином, українська козацька культура — складне, багатовимірне явище, яке відіграло визначну роль у державотворчому процесі в Україні. Завдячуючи їй, у середині XVII ст. була утворена українська держава — Гетьманщина, яка продовжила державотворчу традицію українського народу в пізньому середньовіччі. Завдяки козацтву і його впливу на українську культуру впродовж бездержавного і колоніального XIX ст., у ментальності українців жило прагнення до волі і свободи, а козак незмінно був уособленням українського ідеалу чоловіка-воїна. Незнищенний козацький дух сприяв і відновленню української державності у XX ст.