Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Отже, рядові воїни і командири Української Повстанської Армії більше десяти років вели напружену і кровопролитну боротьбу з ворогами за утвердження незалежної України. Хоча вони зазнали поразки, але їх визвольна справа не загинула, а була успадкована українськими дисидентами, що, врешті-решт, і призвело до проголошення 24 серпня 1991 р. Української Соборної Держави. Окрім того, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво. Зокрема, це: створення міцної і гнучкої організаційної структури повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалення і посилення партизанської тактики у боротьбі з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгортання потужної психологічної війни, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення, мати вплив на військово-службовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; взаємодіючи з ОУН, українські повстанці показали приклад, як військо може співпрацювати з політичною організацією заради перемоги над ворогом і побудови Української Самостійної Соборної Держави.

24 серпня 1991 року на політичній карті світу з'явилася ще одна незалежна держава — Україна, спадкоємниця княжої могутності Київської Русі, козацької волелюбності Гетьманщини, стрілецької наснаги УНР і ЗУНР. З того часу минуло десять років, попри всі негаразди, труднощі, помилки і спротив триває процес розбудови національної держави і її власних Збройних Сил. На цьому шляху зроблено чимало, але зробити треба ще більше, тому що від підрозділів імперської окупаційної Радянської Армії, розміщеної на території України (на базі яких було розпочато формування вітчизняних Збройних Сил), до справжньої професійної патріотичної модернізованої української армії ще далеко. Хоча з того, що зроблено, деякі елементи заслуговують бути занесеними у доробок світового мілітарного мистецтва. Це, по-перше, відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу. Стратегія і тактика військового мистецтва середини і другої половини XX ст. показали, що ядерна зброя виконувала позитивну роль у стримуванні агресивних дій один проти одного двох наддержав: США і СРСР (наприклад, війна в Кореї, Карибська криза, війна у В'єтнамі тощо) і давала змогу застосовувати їм у локальних війнах лише звичайну, неядерну зброю. З руйнацією СРСР і з розповсюдженням атомної зброї в небезпечних конфліктних зонах (Ізраїль — арабські країни, Іран — Ірак, Індія — Пакистан тощо) вона втрачає свій так званий позитив і набуває чорного негативу. Будь-який локальний конфлікт із застосуванням ядерних і термоядерних бомб може перетворитися у всесвітній і привести до знищення на планеті Земля всього живого, включно з людською цивілізацією. Тому ліквідація зброї масового знищення (хімічної, бактеріологічної, ядерної) — нагальна потреба земного суспільства XXI ст., і те, що зробила Україна, відмовившись від ядерного потенціалу (третього у світі, після США та Росії), — гарний приклад для наслідування політикам і генералам інших країн.

По-друге, — це побудова українських Збройних Сил на базі частин імперської Радянської Армії (за виключенням Чорноморського Флоту — помилка тодішнього президента Л.Кравчука та його політичного і військового оточення). Отримавши у спадок від зруйнованого СРСР військові підрозділи Радянських Збройних Сил, розквартированих на українській землі, чисельністю 730 тисяч, керівництво держави мало два реальних варіанти. Перший, так званий прибалтійський, — домагатися повного виведення частин Радянської Армії зі своєї території, з частковим залишенням деякого військового майна і озброєння за домовленістю, та розбудова власних збройних сил з нуля. Другий, так звана націоналізація, — створення на базі підрозділів Радянських Збройних Сил української національної армії, де все військове майно колишньої Радянської Армії проголошується власністю України, а солдати, прапорщики і офіцери самостійно вибирають, кому служити, — українському чи іншому народу. Другий шлях виявився для України більш прийнятним і був проведений більш-менш успішно, за винятком Чорноморського флоту, який став російським і отримав право базуватися у Севастополі (присутність російської військово-морської бази на території України — це ймовірна так звана шоста колона і ракетний удар в спину українській державності); розкрадання у великій кількості військового майна; невисокої боєздатності і низького національно-патріотичного духу сучасної української армії 90-х рр. XX ст., її зросійщеності (не тільки мова, але й російський дух панують в нашій армії); низького професіоналізму (останній приклад: запуск ракети типу земля-земля з її влучанням не в ціль на полігоні, а в житловий будинок у м. Броварах, що призвело до загибелі людей); люмпенізації (розкрадання майна, дідівщина, безчестя тощо). Але, попри все, наша армія на вірному шляху і, якщо будуть здійснені всі задумані реформи, вона дійсно стане українською професійною, боєздатною і високопотужною.

По-третє, активна співпраця Збройних Сил України з НАТО, у межах програми Партнерство заради миру. Вони єдині з усіх армій СНД (республік колишнього СРСР, за винятком країн Прибалтики, які проголосили вступ до Північно-Атлантичного блоку своєю головною метою) не на словах, а власними справами: спільними маневрами, навчаннями, консультаціями — сприяють активізації процесу взаєморозуміння у Східній Європі, а не конфронтації, за яку виступає російський генералітет і вище державне керівництво. Українська армія бере участь також у миротворчих місіях з партнерами з НАТО на Балканах (з цією метою був створений україно-польський батальйон) та як підрозділи блакитних шоломів ООН в Африці, Азії. На думку автора, вся ця військова співпраця Українських Збройних Сил з іншими іноземними арміями буде сприяти підвищенню боєздатності, фаховості нашого національного війська і врешті-решт посприяє вступу України до НАТО. Тому що бути нейтральним і мати по сусідству Російську Федерацію, з її неоімперськими амбіціями XXI ст., яка спить і бачить Україну своєю малоросійською губернією, — справжнє самогубство як для української держави, так і для української нації.

По-четверте, участь українських парамілітарних об'єднань, а саме Української Національної Самооборони (УНСО), в локальних конфліктах (громадянських війнах) в Придністров'ї, в Абхазії, в Чечні. Попри всі зауваження щодо моральності чи не моральності втручання українців у справи інших держав (зауважимо, що у всіх цих конфліктах прямо чи опосередковано були задіяні російські війська, і тому це як відповідь на протидію російській агресії, отже, це не тільки етично виправдовує унсовців, але й відкидає від них образливий ярлик найманець), автор висвітлює цю проблему як один з аспектів мілітарного мистецтва. Сучасні військові аналітики стверджують, що період глобальних, світових воєн минув, настав час так званих локальних (обмежених) воєн і військових конфліктів. Країни, які мають величезні армії чисельністю 500 тисяч і більше, у більшості випадків неспроможні як утримувати таке військо у боєздатному, професійному і технічному стані, так і успішно задіяти його в локальній війні. Яскравий приклад — дві кавказькі війни Росії з Чечнею (Ічкерією) в 90-х рр. XX ст. За кількістю військовослужбовців і якістю зброї (особливо в авіації, танках, важкій артилерії) росіяни переважали чеченців. Але бездарність військового командування, невисока боєздатність, слабкий патріотизм російських військовослужбовців привели до того, що росіяни стали значно поступатися чеченцям. Одних вів у бій командирський наказ, а інших, окрім того, ще й дух предків і неписані гірські закони. В підсумку у росіян — програш першої війни і Піррова перемога — у другій. Що буде далі, покаже час, а нам треба робити висновки, тому що сучасні російська і українська армії, як брати-близнюки, — спадкоємці радянської, де воювали не якістю, а кількістю, де солдати завжди були гарматним м'ясом, де тупість генералів була звичайним явищем тощо. Росіяни в Чечні це знову переконливо продемонстрували. На противагу цьому, підрозділ УНСО Арго, який воював у Абхазії на боці грузинів і супроти росіян і абхазів, використовуючи великий тактичний досвід УПА, найкращі розробки Радянської та інших зарубіжних армій, зарекомендував себе як внсокобоєздатна, фахова, психологічно стійка військова частина. Унсовці застосовували диверсійну партизанську тактику, воювали як звичайний армійський підрозділ (рота) у складі грузинських військ. Вони відрізнялися від тих же грузинів міцною дисципліною, кращою тактичною і вогневою підготовкою, взаємодопомогою. Все це вони здобули під час вишколу в мирний і військовий час. Хоча грузини програли ту війну, біііці УНСО її виграли. Бойовий досвід вояків УНСО повинен стати надбанням українського військового мистецтва (вивчатися в українських військовії х академіях та інститутах), тому що вони, синтезуючи найкращий досвід УПА, Радянської та інших армій, саме сьогодні беруть участь у створенні модерної тактики і стратегії локальних військових конфліктів. А це, безперечно, є вагомим внеском українців у світове військове мистецтво. На жаль, як писав один з авторів і героїв книги Війна у натовпі, наш бойовий досвід тут, в Україні, нікому не потрібен. Дарма… Хоча автор надіється і вірить, що не за горами той час, коли словосполучення Українська Армія, українські воїни-солдати-бійці стануть синонімами могутності, сили, боєздатності, професійності, патріотизму. Наші друзі будуть радіти, почувши ці слова, а вороги — поважати. І так буде! Слава Україні! Героям Слава!

Отже, за десять років існування незалежної (формально? чи реально?) Української держави, попри всі її проблеми і втрати, є в неї і вагомий доробок. Автор вважає, що до нього можна віднести і внесок українців у світове військове мистецтво в контексті українського державотворення. А саме: відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу; своєрідний підхід до перетворення частин імперських збройних сил в пострадянське національне військо, з поступовим становленням на його базі професійної, сучасної боєздатної армії; активна і реальна співпраця української армії з Північно-Атлантичним блоком, що сприяє активізації процесу порозуміння у Східній Європі зокрема і у світі в цілому; участь українських парамілітарних об'єднань, а саме бійців УНСО. в локальних конфліктах у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, розробка і впровадження ними (під час бойових дій та вишколу молоді) сучасної національної військової тактики і стратегії, бойового мистецтва в локальних конфліктах (громадянських війнах).

У своєму невеликому дослідженні ми намагалися показати внесок українців у світове військове мистецтво в контексті національного державотворення, а також як зароджувалися, розвивалися і які етапи у своєму становленні пройшли мілітарна культура і бойове мистецтво вітчизняних збройних формувань. Протягом багатьох століть прото-українські, праукраїнські і українські військові підрозділи та їх керманичі не тільки відігравали визначну роль у формуванні і становленні незалежної України (антської, київської, козацької, унеерівської і сучасної), але й зробили вагомий внесок у світову мілітарну культуру.

А саме: прапращури українців уперше в Європі приручили коня і використали його в мілітарних цілях, прото- і праукраїнські збройні формування проводили стратегічні наступальні дії для оволодіння Балканськпм півостровом (так звана слов'янська експансія на Балкани), тактичні операції — пересування і захист за допомогою табору з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою.

Українське дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в річищі євразійського мілітарного мистецтва і мало свої оригінальні здобутки. Це — лицарський виклик ворогові Хочу йти на ви київського правителя Святослава і використання його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій.

Українське козацтво постало і сформувалося на дружинно-лицарських засадах Київської Русі-України. Активно використовуючи надбання своїх попередників і взаємодіючи з сусідами, українці мали такі напрацювання: доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві: морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки в ім'я виховання фахового воїна — захисника України (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої в Європі козацької піхоти (прицільний інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях.

В кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність і знищення Запорозької Січі і козацтва на Гетьманщині, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися: це — успішне тактичне поєднання одночасного штурму фортифікаційних укріплень з моря та суходолу при вогневій підтримці, подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти, вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби.

Початок XX ст. був відзначений черговою спробою України вибороти державну бронзу і хоча вона виявилася невдалою, слід при цьому відзначити діяльність УСС. Саме підрозділи українських січових стрільців протягом 1914–1920 рр., поєднавши у собі високий військовий професіоналізм і міцну ідейно-національну наснаженість, стали тим стрижнем, навколо якого зростали вітчизняні збройні сили як на Сході, так і на Заході України. Саме поєднання фахового міліарного чинника з політично-ідеологічним фактором на національному ґрунті УСС стало внеском українців до світового військового мистецтва.

Україна в роки Другої світової війни стала ареною жорстокого двобою поміж імперіями Сталіна та Гітлера, але була ще третя сила, яка намагалася визволити Україну з колоніальних кайданів, — Українська Повстанська Армія. Окрім визвольної війни, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво: створили міцну і гнучку організаційну структуру повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалили і посилили партизанську тактику боротьби з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгорнули потужну психологічну війну, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення і мати вплив на військовослужбовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; успішно взаємодіяли з ОУН.

За десять років існування незалежна Українська держава досягла значних здобутків у царині власного військового будівництва і зробила вагомий внесок у світове мілітарне мистецтво. Це: відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу; своєрідний підхід по перетворенню окупаційних імперських частин в пострадянське національне військо з поступовим становленням на його ґрунті сучасної професійної армії; активна співпраця у військовій сфері з країнами НАТО; участь українських парамілітарних об'єднань (УНСО) в локальних війнах у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, розробка та впровадження ними сучасної національної військової тактики і стратегії, бойового мистецтва у так званих локальних конфліктах (громадянських війнах).

Таким чином, за свою багатовікову історію українці зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво і це підтверджують наведені вище приклади. На жаль, у більшості випадків українські воїни воювали за чужі інтереси, і тільки маючи власну державність, мілітарне мистецтво України (лицарське, козацьке) досягло європейсько-світових рівнів. Отже, одним з вагомих чинників Української Самостійної Соборної Держави є національна армія, побудована на засадах професійності, патріотизму і лицарсько-козацьких традиціях.

ПІСЛЯМОВА

Ось і перегорнуті останні сторінки книги, прийшла до завершення наша подорож в часі і в просторі під прапорами лицарсько-козацької звитяги. Хай читач вибачає автору за його емоційність, романтичність, легкість і відступ від так званого наукового стилю.

Кожен досліднпк-науковець має право на своє власне бачення історії, історичного шляху тощо. Автор притримується тієї думки, що абсолютної історичної істини, так як і абсолютно повного знання, немає і ніколи не буде, а є тільки шлях до ного осягнення. Ця дорога безкінечна і різноманітна, як сам Всесвіт. Але кожне наукове бачення (гіпотеза) є важливою цеглинкою і бруківкою цього безмежного шляху, шляху пізнання Істини. Як кожен митець створює власний індивідуальній світ, так і науковець — свій. Тільки перший керується спочатку емоціями, а потім — розумом, то вчений — навпаки, спершу тверезе наукове раціо, а лише потім — почуття. Можливості людини безмежні. В неосяжному енергетичному часопросторі вона може перетворити Землю на колиску галактичної цивілізації, а може і навпаки, зробити з неї — чи льодяно-кам'яну пустелю, чи новий астероїдний пояс поміж Марсом і Венерою… Яка іронія долі, вічне гамлетівське запитання: бути чи не бути, постійний вибір між війною, самознігценням і мирним життям, коханням, продовженням роду…

Quo vadis, Камо грядеши, куди прямуєш, людство, — чи до зірок, чи до безодні пекла? Трагедія 11 вересня 2001 р. і події, які потім мали місце у світі, на жаль, не радують. Ми маємо надію сподіватися на краще, тому що перші хвилини нашої поразки можуть стати першими миттєвостями нашого тріумфу! Це стосується як людства взагалі, так і українців зокрема. Ми, українці, повинні стати активним і важливим суб'єктом світового політичного процесу третього тисячоліття. Ми — не сироти, не безбатченки, не байстрюки, ми — українці! В нас тече кров індоаріїв та скіфів. І на наших теренах зароджувалося і формувалося слов'янство. Наші прапрапрапращури брали участь у війнах з Римом і Візантією. Наша Київська Русь була однією з наймогутніших східноєвропейських держав. Наші козаки були знані в Європі і стали надійним захисником християнського світу. Наші партизани — вояки УПА — мужньо і самовіддано боролися за Соборну Україну. Так, нам є чим гордитися, разом з тим є над чим замислитися: князівські чвари (XII–XIII ст.), козацькі міжусобиці (Руїна), поразка у визвольних змаганнях в 1917–1921 рр…. Але попри все в нас є Історія. В нас було славне минуле, а зараз маємо сіре, безпросвітне сьогодення. А щоб мати світле, достойне майбуття, треба щодня вичавлювати, як справедливо писав Антон Чехов, по краплині з себе раба, — меншовартісного малороса, обмеженого хохла. Бо в нас (автор теж не виняток) так багато рабства і холопства…

Цей процес важкий, але реальний, історія, минуле повинні нас вчити і враховувати помилки і поразки попередників. Разом з тим їх героїчні справи, культурні надбання і перемоги допоможуть нам жити краще і впевненіше. На цьому тернистому шляху нам стануть і пригоді звитяжні козацькі традиції. Своєрідність українського козацтва полягала саме в тому, що воно постало на історичній арені тоді, коли в ньому була найбільша потреба: татарські напади на погано захищені села і містечка, національний і релігійний гніт польських поневолювачів, полонізація і окатоличення власної еліти тощо. Все це призвело до того, що козацтво не тільки було могутньою військовою потугою і не тільки почало успішно відстоювати українські сакральні, соціальні інтереси, але й стало провідною вітчизняною верствою (елітою), очолило Визвольну війну і створило власну козацьку державу — Гетьманщину. Хоча як самостійне політичне утворення воно проіснувало лише близько 6 років, а потім протягом століття було автономною частиною у складу Російської імперії, але насамперед, собі і всьому світові було доказано, що ми — державницький народ, а не бидло. Українське козацтво, на відміну від російського (донського), було поставлене в більш складні історичні умови і, окрім соціальної, змушене було вести боротьбу за національні і релігійні цінності.