Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бонове мистецтво не загинули, а стали міцним підмурком для формування князівського війська Київської Еусі-України.

Військові формування І—VIII ст., активно контактуючи з мілітарною культурою спочатку єдиної Римської, а пізніше Східної Римської імперії, а також з германськими, гунськими, аварськими військовими традиціями, збагачували власне бойове мистецтво. Поразки і перемоги вчили наших пращурів цінувати розум і далекоглядність своїх ватажків (князів), військове побратимство, сміливість і мужність в бою, тактичної винахідливості у сутичках з ворогом, переймати нові види озброєнь і вдосконалювати власні. Це дало змогу праукраїнському мілітарному мистецтву в VI–VIII ст. стати гідним супротивником першокласному на той час візантійському війську. Так учні досягли майстерності вчителів. Візантієць Маврикій у своїй праці Стратегікон радив своїм полководцям застосовувати слов'янське (праукраїнське) військове мистецтво. Зокрема, він писав, що слов'яни випереджають усіх людей в майстерності форсування рік та інших водних перешкод. Перебуваючи на службі у військах Візантії, вони вміло забезпечували долання річок, швидко будуючи човни і переправляючи на них великі військові загони. Слов'яни також добре використовували для нападів і оборони природні умови, робили засідки і зненацька нападали на ворога. Дуже цікавим є повідомлення Маврикія про вміння слов'ян ховатися під водою. При раптовому ворожому нападі вони пірнали у воду і замаювалися на дні річки або ставка протягом тривалого часу, дихаючи повітрям за допомогою порожньої всередині очеретини і не видаючи себе жодним рухом. Згадаймо, через тисячу років по тому саме так робили українські козаки, що є одним із багатьох доказів неперервної спадкоємності вітчизняної військової традиції. Це положення підтверджує і свідчення візантійського письменника VII ст. Феофілакта Сімо-катти про вміння слов'ян створювати під час походу укріплений табір з возів і завдяки цьому захищатися від ворожих нападів. Козаки також успішно використовували табір з возів під час своїх військових кампаній.

Отже, військове мистецтво розвивалося на власних традиціях, а також активно всотувало в себе і перепрацьовувало найкраще з бойових традицій римлян, візантійців, готів, гунів, аварів тощо. Сила базувалася на родинних засадах, за якими були зорганізовані дружини, наступальному характері ведення бойових дій, умінні стрімко переходити до оборони (табір), швидко долати водні рубежі, а також на добре налагодженій розвідці.

Таким чином, прото- і праукраїнські збройні формування зробили свій внесок у світове військове мистецтво, насамперед, через приручення коня і використання його в мілітарних цілях, стратегічні наступальні дії на Балканському півострові, тактичні операції (пересування і захист табором з возів, швидкісне форсування рік, проведення розвідувальних акцій, вміння тривалого перебування під водою тощо).

Київська Русь — перша ранньосередньовічна держава на території сучасної України. За своєю сутністю — це феодальна монархія, яка утворилася в кінці IX ст. (882 р.) і розпалася на незалежні князівства в першій чверті XII ст. (1132 р.). Російські, радянські науковці стверджували, що її населяла давньоруська народність, на основі якої сформувалися росіяни, українці та білоруси. Зауважимо лише, що білоруси і росіяни були на периферії цієї держави і тільки з її руйнацією змогли створити свої державні об'єднання, найбільш сильним серед яких була Московська Русь.

Вікінги (нормани) істотно вплинули на розвиток українських збройних формувань і їхнє військове мистецтво. Варязькі частини складалися з професіональних вояків, для яких військова справа була постійним заняттям. Керівником війська був конунг (князь), який сам його організовував. Ядром військових загонів була дружина. До неї належав сам конунг, його рід, близькі друзі та інші вибрані люди. Члени дружини складали конунгові (князеві) присягу на вірність і між собою вважалися побратимами. Дружина йшла з князем у похід і була головною ударною силою у бойових діях. Схожі військові загони на чолі з вождем-князем існували і в південноруських слов'ян (взагалі, це дуже давня індоєвропейська традиція), але поєднання шведських, норвезьких, слов'янських, північноруських (новгородських) елементів породило могутній феномен — києворуську дружину, гвардію українських князівських збройних формувань, за допомогою якої і була побудована етнічна держава.

Військові сили держави складалися з дружин київського великого князя і місцевих князів, загонів, які приводили феодали, а також з пішого ополчення селян і ремісників. Організаційно військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. їх загальна чисельність під час найбільших походів наближалась до 40–50 тисяч, але звичайно не перевищувала 15–20 тисяч. На озброєнні дружинників були мечі (близько 1 м-завдовжки), шаблі, бойові сокири, чеканії, списи, луки і стріли (наступальне озброєння), щит, шолом, кольчужна сорочка (панцир) — захисне озброєння. Прості воїни з ополчення були озброєні гірше, все залежало від статку воїна. Цікаво, що шабля (прийшла до нас зі Сходу) з'явилася в Київській Русі на 200 років раніше, ніж в Західній Європі.

Іван Крип'якевич вважав, що саме під впливом варягів сформувалася нова військова тактика. Військо йшло у бій впорядкованою лавою (а пізніше членувалося на окремі підрозділи), а не безладно, як це було в давніх слов'ян. Вікінги привчили воїнів до послуху та дисципліни, давали зразок солідарності, побратимства і товариського життя. їхні завзяття, рухливість, одчайдушність, витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — увійшли в кров нашого народу. Варяги вивели місцеві воєнні сили з далеких лісових пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря й у чужі країни. Те, що у давньоруського нашого війська розвинувся дух ініціативи, самопожертви, лицарства, — значною мірою заслуга цих скандинавських завойовників.

Збройні сили Київської Русі-України складалися з піхоти (важко-озброєної і легкоозброєної), кінноти (також важкоозброєної і легкоозброєної) і флотилії. Якщо в Західній Європі в цей час вирішальною ударною силою була важкоозброєна лицарська кавалерія, то у Східній Європі взагалі і в Київській Русі зокрема основою всього війська була важкоозброєна піхота (ймовірно, це було наслідком того, що так воювали праукраїнці і вікінги). І лише в XII ст. важкоозброєна кіннота вийшла на перше місце і почала відігравати головну роль у великих битвах і сутичках з ворогом. Давньоруська флотилія займала почесне місце в державній військовій структурі. Вітчизняні мореплавці, маючи варягів за добрих вчителів, добре опанували морську справу. Свідченням цьому є цілий ряд блискучих військових морських походів у IX–X ст. по Чорному та Каспійському морях, які здійснила флотилія Київської Русі-України.

Основою князівських збройних формувань були військові ватаги дружпнннків-лпцарів. Лицарство взагалі було характерним явищем для середньовічної Європи. Справжніми європейськими лицарями були дружинники та князі Київської Русі-України. Яскравим і типовим представником українського дружинного лицарства став князь Святослав. Він був природженим воїном, який блискуче здійснював як тактичні операції, так і розробляв і втілював у життя стратегічні плани. Ось як описав ного український літописець: Святослав був хоробрий, легкий на ходу як барс, у поході не возив з собою ні казанів, ні наметів, нарізував конину, яловичину або звірину тонкими шматками, смажив на вугіллі і так їв її, спав на повсті, підмостивши у голови сідло, і як ішов із ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: Іду на ви. Слова і дії князя Святослава повністю відповідали європейському кодексу лицарської честі. Основними засадами цього кодексу були: війна — як спосіб життя, неприйняття мирного існування, готовність у будь-який момент до самопожертви, цінування понад усе лицарської честі, рівність і побратимство між лицарями-дружинниками, взаємодопомога.

Недаремно перед битвою під болгарською фортецею Доростолом в 971 р. (де русичі були обложені візантійцями) Святослав звертається до свого війська: Вже нам нікуди дітися, — волею чи неволею мусимо стати на них. Але не осоромимо руської землі, а ляжемо тут кістками. Бо мертвим нема сорому, а як відступимо, соромом укриємось. Не звертаймо, а станьмо кріпко: а як моя голова поляже, ви самі думайте про себе.

Як полководець Святослав посів чільне місце в історії світового військового мистецтва. На особливу увагу заслуговує його оригінальний принцип оголошення війни: Хочу йти на ви. Цим повідомленням про початок бойових дій великий князь намагався примусити ворога зібрати все своє військо в одному місці, а потім нанести йому один сильний удар: розбити його в одній битві. Окрім того, бойовий клич Хочу йти на ви мав також і моральне значення — страхав супротивника силою могутності українського війська.

Разом з тим, Святослав як справжній полководець завжди залишався непередбачуваним для ворогів, і коли вони звикали до його манери ведення війн, міг їх здивувати своїми вчинками. Так, під час військової кампанії в Болгарії у 967 р. князь дотримувався принципу приховування задумів і дій, щоб нанести раптовий знищуючий удар по ворогах, що він і зробив-. Отже, князь Святослав не тільки був одним із найкращих військових діячів Київської Русі-України, але й збагатив своїми стратегічними і тактичними діями світове мілітарне мистецтво.

Треба зазначити, що Київська Русь як складова і невід'ємна частина Європи завжди виступала її передовим східним форпостом у боротьбі з кочовим тюркомовним Степом. Ці змагання на багато століть визначили долю України та її збройних формувань.

У збройній борні з кочовиками військовики Київської Русі-України зробили вагомий внесок в розвиток світової військової культури. Насамперед це стосується форм і методів захисту землеробських (осілих) цивілізацій від кочових. Українські полководці у боротьбі з номадами застосовували пасивні і активні методи. Все залежало від військового хисту князя-полководця, кількості та якості збройних підрозділів і політико-економічної ситуації в країні. Так, Святослав майже завжди воював з ворогом на його території. А ось його син і спадкоємець Володимир надавав перевагу пасивній обороні (що, не виключало і активних форм боротьби). Саме Володимир Великий почав будівництво довгих ліній валів з частоколами й іншими оборонними засобами, щоб з'єднати прикордонні міста в одну монументальну фортифікаційну систему. Тут він не був першовідкривачем.

Уперше в історії оборонний проект під назвою Велика китайська стіна для захисту від кочовиків здійснили військові будівничі Китайської імперії. Це — в Азії. А в Європі могутня Римська імперія на вершині (і сходячи з неї) своєї могутності створила цілу мережу прикордонних валів, так званий лімес, для захисту своїх територій від варварів. Пізніше подібне будівництво продовжила її спадкоємниця — Східна Римська імперія (Візантія): можливо, саме контактуючи (штурмуючи візантійський лімес) з ромеями, східні слов'яни прийняли до уваги і саму ідею і те, як вона була реалізована. Зрештою, зауважимо, що такі монументальні фортифікаційні системи під силу тільки могутнім державам з міцною економікою, якими були Китайська і Римська імперії, але і для них будівництво цих систем потребувало максимальної напруги. Та врешті-решт ні римський лімес, ні Велика китайська стіна не порятували їх від ворогів.

Давньоруські воєноначальники пішли шляхом поєднання пасивних (будівництво лінії валів) і активних (ведення бойових дій на ворожій території, так звана тактика нанесення превентивних (попереджувальних) ударів форм боротьби з кочовиками. Київська Русь не була нстільки могутньою, як Римська чи Китайська імперії, тому й розпочата Володимиром Великим цілісна монументальна фортифікаційна система не могла бути водночас побудованою. Над її спорудженням працювали військові будівничі і за Володимира Великого, і за Ярослава Мудрого, і за їхніх наступників, але вона так і не була завершена. Проте ця оборонна лінія відіграла свою позитивну роль, оскільки розміщувалася на найбільш небезпечних для нападів кочовиків місцях.

Великий київський князь Володимир Мономах став карою Божою для половців. В поученні своїм дітям він повідомляв, що всіх його походів було, а не важливих і не згадати, з половцями він уклав 19 мирних договорів, полонив 100 найкращих їхніх князів і випустив їх з неволі, а більше 200 князів стратив і потопив у ріках.

Окремо зупинимося на тактичних діях українських воєначальників у походах проти половців. Так, Володимир Мономах створював сильний авангард, який знищував передові загони ворога, захоплюючи ініціативу в свої руки і тим самим забезпечуючи собі моральну перевагу сил. У бою київський князь намагався охопити фланги і оточити супротивника. Заслуговує на увагу зближення його війська з ворогом уночі і раптова атака українців у бою з половцями в 1101 р. Слід також відзначити його бій в оточенні під час походу в 1111 р., який закінчився повним знищенням переважаючих ворожих сил. У цій битві Мономах зберігав у резерві найкращі свої сили, могутній удар яких розірвав оточення і призвів до повної поразки половців.

Отже, поки існувала ранньофеодальна держава Київська Русь, то, використовуючи активну (напади на ворожі землі) і пасивну (фортифікаційна система) форми боротьби, вона успішно протистояла Дикому Степу (хазари, печеніги, торки, половці), знищуючи одних, нейтралізуючи других, підкоряючи інших. Так, тюркські племена чорних клобуків після ряду битв з лицарськими дружинниками стали вірними охоронцями кордонів держави. Коли ж Київська Русь внаслідок князівсько-феодальних чвар і усобиць перестала існувати і розпалася на десятки великих і малих удільних князівств, то проблема кочовиків знову гострилася. Якщо з половцями князівські дружини ще давали раду, то монгольська навала остаточно підкорила землі Київської Русі степовому євразійському світу.