Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Козацькі традиції правотворення: шлях від звичаєвого права до Конституції Пилипа Орлика

Українське козацтво впродовж всього часу свого існування було не лише потужною військовою силою, не лише фундатором пізньосеред-ньовічної української державності, але й вагомою складовою яскравого культурного комплексу України. Серед багатьох його компонентів варто вирізнити беззаперечний внесок козаків у національне правотворення — виникнення і розвиток козацького звичаєвого права, а також створення Конституції 1710 р. гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом.

Правознавець Ігор Грозовський визначає звичаєве право запорозьких козаків як сукупність правових звичаїв, що діяли на території Запорозьких Вольностей в XVI–XVIII ст., мали нормативний характер, обумовлювалися конкретно-історичними обставинами існування козацького суспільства, допускалися або санкціонувалися верховною державною владою, в окремих випадках навіть суперечили чинному законодавству (польському чи російському). Вчений також вводить у науковий обіг тезу, що матеріальною основою козацького звичаєвого права слугували специфічні суспільно-економічні відносини, які склалися в Запорозькій Січі, а юридичним джерелом — трансформовані норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історпчних умов, норми традиційного звичаєвого права українського народу, а також різноманітні запозичення з правових норм і традицій сусідніх народів.

Науковець Лариса Кушинська вважає, що деякі норми права збереглися впродовж багатьох сторіч і були діючими на Запорожжі тому, що право на Січі творили самі козаки, які, приходячи на Січ, приносили з собою власне розуміння правових традицій, що ґрунтувалося на переказах їхніх батьків та дідів. Отож, головні принципи права приймалися більшістю, жорстко охоронялися й, залишаючись такими, передавалися наступним поколінням запорожців, тобто тим, хто вступав у Запорозьку Січ згодом. Живучість же фундаментальних норм давньоукраїнського права є закономірністю. Оскільки після того, як українські землі опинилися у складі Польсько-Литовської держави, її урядом дотримувався принцип — Старини не рухати, новини не вводити. Отже, норми українського звичаєвого права не лише вважалися чинними, але й деякі з них увійшли до Литовського Статуту 1529 р. (засадничі принципи цього судочинства беруть свій початок з давньоукраїнських копних судів, а положення копного права сягають артикулів Руської Правди). Таким чином, правонаступність давніх звичаєвих норм не постає чимось незвичайним, це — закономірний процес з певними особливостями, що обумовлюються обставинами життя на Запорозькій Січі.

Вчений Гуржій теж вважає, що найдовше і в найбільш традиційній формі звичаєве право проіснувало на Запорожжі, де населення завжди дотримувалося стародавніх традицій. Вся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права, ними керувалися, починаючи від курінних отаманів і закінчуючи центральним військовим судом.

Знаменитий дослідник козацтва Яворницький наголошував, що запорожці, як у виборі військової старшини й у розподілі земель, так і в судах, покараннях, стратах, керувалися насамперед не писаним законом, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом.

Російський дореволюційний правознавець і археолог Самоквасов писав, що культурні традиції (у тому числі й правові) у багатьох народів узагалі і слов'ян зокрема сакралізуються, освячуються визнанням своєї релігії, люди оберігають їх як священний заповіт пращурів і богів, передаючи у генетиці знання цих традицій з покоління у покоління. Тому козацтво успадкувало багатющий культурний комплекс Київської Русі-України рівночасно і через народні традиції, народний побут. Ці елементи (військовий, юридичний тощо) продовжували існувати та екстенсивно розвиватися.

У XVI ст. українське козацтво переживало процес становлення і оформлення в нову суспільну верству — воїнів-професіоналів, охоронців кордонів Вітчизни від татаро-турецьких нападів. А вже на початку

XVI ст. воно заявило про себе і як про головну націо-державотворчу потугу, захисника національних, релігійних, соціальних інтересів українського суспільства. Так, польський король Жигимонт (Сигізмунд) III у своїй промові на соймі у вересні 1616 р. наголошував, що на українських землях польська юрисдикція існує лише номінально, ані магістрів по містах, ані старостів, ані гетьманів козаки не слухають, самі собі право замишляють, самі урядників і керівників обирають, немовби створюють у великій державі відокремлену республіку.

Через дев'ять років Жигимонт III у своїй інструкції для шляхетських соймиків змушений був визнати, що козаки зросли у потужну силу, створюють наче окрему річ посполиту, вся Україна від них потерпає, шляхтич не має змоги вільно розпоряджатися у своєму маєтку, в королівських містах і містечках все керівництво, вся влада в руках козаків, вони узурпували (привласнили) собі всю юрисдикцію, укладають закони…, козаки навіть мають відносини з Кримом і Москвою.

Згадаймо, що саме козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у 1620 р. відновило православну ієрархію, зліквідовану після Берестейської унії 1596 р. і стало на її сторожі могутнім гарантом. А в 1621 р. у Хотинській битві українські козаки порятували від поразки польське військо і державу короля Жигимонта III. У результаті козацтво стало тим чинником, який не можна було ігнорувати у польсько-українських відносинах. Король, магнати, шляхта це чітко усвідомлювали (що очевидно з вищенаведених документів), проте владою ділитися не захотіли, що призвело до низки козацьких повстань у 20-30-х рр.

XVII ст. Хоча вони й зазнали поразки, але врешті-решт національно-визвольна революція (війна) під керівництвом Богдана Хмельницького завдала Речі Посполитій такого удару, від якого вона надалі не змогла вже оговтатися. Це стало початком її кінця…

Зброя нас і розсудила…, а шанс перетворити Річ Посполиту у федерацію поляків, литовців і українців був утрачений (за гетьманування Івана Виговського така можливість з'явилася знов, проте між супротивниками було вже пролито чимало крові і заподіяно один одному непозбутньої кривди).

Україна завжди прагнула волі — ці слова французького мислителя Вольтера на всіх історичних фазах слугували гострим стимулом і дороговказом для українців. Найкращі сини України боролися і віддавали власне життя за її Свободу. Наприклад, полковник Війська Запорозького Карпо Скидан в 1637 р. закликав своїм універсалом козаків, міщан, селян Корсунщини: …I тепер просимо і вимагаємо іменем Війська, щоби ті, хто називає себе товаришами нашими, швидко і злагоджено споряджалися кінно чи пішо і, люблячи славу нашу лицарську, пам'ятаючи права вольностей наших, з'явилися, добровільно, як робили це наші пращури з наказу ватажків… і щоби ми з усією силою повстали супроти цих душманів наших і ворогів віри нашої.

Скінчилася Хмельниччина — розбрат, зрада і свавілля серед козацької старшини й рядових козаків породили Руїну… Народжена вогнем і мечем Богданова держава через об'єктивні і суб'єктивні причини розмежувалася (а точніше, була розмежована росіянами, поляками та українцями) на Правобережну і Лівобережну частини. Проте українці не змирилися, вони боролися: паліївщнна, мазепннщнна, коліївщина тощо. Соціальний, релігійний, національний фактори стали вагомими чинниками у цій боротьбі, а їх структурним стрижнем і рушійною силою абсолютизувався козацький елемент, козацька духо-творчість, козацькі традиції.

Хоча ми занапастили козацьку гетьманську держану, але її здобутки, її наснага цупко вросли в тканину вічності, залишилися надійним дороговказом для наступних поколінь борців за свободу і незалежність України. І на цьому тернистому шляху їм, щоб за взірець, за овіяний сторіччями Символ мужності та героїзму увиразнювалась Козача Україна, з її військовими, правовими, економічними, пісенними надбаннями.

Козацький Дух народив національне (націоналістичне) Слово Миколи Міхновського, В'ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Степана Бандерн тощо, а Слово породило Справу визволення України. На цей вівтар поклали свої серця і життя мільйони українців, у трму числі і січові стрільці, і упівці, і дисиденти і, - врешті решт, — 24 серпня 1991 р. Україна відновила свою державність, утверджуючи власну Соборність і Незалежність. Мрія багатьох поколінь борг ів за Соборність і Незалежність здійснилася. Душу, тіло ми положим за нашу свободу і докажем, що ми, браття, козацького роду! — ці рядки з національного гімну переконливо свідчать про роль і місце козацької культури в українській історії.

А 28 червня 1996 р. на п'ятій сесії Верховної Ради України нарешті була прийнята Конституція України — Основний закон буття незалежної української держави та її громадян. Конституція — це той надійний дороговказ, який допоможе нам здолати багато перешкод на шляху творення соборної, демократичної, правової країни в кінці XX — на початку XXI ст. і в майбутньому стати справжньою цивілізованою державою, степовою Елладою.

Нова Конституція України — органічна квінтесенція досвіду, зусиль, здобутків і побажань усіх українців та їх пращурів І й II тисячоліття нашої доби. Тих, хто творив Повість минулих літ, Руську Правду, Гадяцьку угоду, Книгу Буття Українського Народу, Конституцію Пилипа Орлика, Універсали і Конституцію Центральної Ради та чимало інших документів, які сприяли формуванню України, українства, української національної ідеї і остаточно спричинили становлення України як суверенної держави. Конституція України — черговий вагомий доказ, що національна ідея, за словами вченого-українознавця Петра Кононенка, не лише жива і цілковито виправдала свою історієтворчу місію, але є безсмертною, з притаманною їй інтегративною категоріальністю. Бо вона універсальна, як Космос, Земля, Україна. Бо вона найвищою мірою суголосна з ідеалами суверенної, правової, демократичної, гуманістичної Держави у найглибиннішнх філософських контекстах, Вітчизни спраглих щасливої долі людей.

Вивчаючи конституційний поступ в Україні, процеси його зародження, варто закцентуватн увагу на Конституції Пилипа Орлика. Хоча, на превеликий жаль, вона не була повністю впроваджена в суспільне життя у зв'язку з несприятливими політичними особливостями того часу, все ж Конституційний договір II.Орлика, хоч і частково, але діяв на Правобережній Україні до 1714 р.10 і став унікальним історичним документом, що творив на козацьких засадах основи демократичного устрою Гетьманщини. Не випадково, вважає вчений Петро Кононенко, Конституція Пилипа Орлика, яка закріплювала суверенітет української козацької держави та її демократичний лад, ґрунтований на правах людини і народовладдя, з'явилася більш як на сто років раніше Конституції США. Якщо ж бути максимально точним й розглянути конституційний процес у інших країнах, то Конституція США була схвалена у 1787 р., Польська національна Конституція — 1791 р., Конституція Франції — 1791 р.12