Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Відновимо у анналах історичної пам'яті створення Конституції Пилипа Орлика. Після смерті гетьмана Івана Мазепи 21 вересня 1709 р. українські козаки (запорожці й гетьманці), близько 4,5 тисяч осіб, котрі емігрували разом з ним до Молдавії, у 1710 р. обирають гетьманом П.Орлика (1672–1742), який до того часу обіймав посаду генерального писаря. Новообраний гетьман намагається завоювати собі підтримку як серед своїх прихильників у Молдавії, так і серед населення України. Він створює проект Конституції — так званої Бендерської конституції.

5 квітня 1710 р. на козацькій раді у м. Бендерах її було остаточно ухвалено. Головний зміст Конституції — домовленість між гетьманом Пилипом Орликом і його соратниками-козаками з шведським королем Карлом XII як захисником і гарантом незалежності України, на підставі якої Україна відходила під шведську протекцію, а її громадяни керувалися нею у повсякденному житті. Орлик брав на себе зобов'язання щодо: обмеження гетьманського самодержавства, збільшення і розгортання козачого демократизму в керівництві, зменшення соціального гноблення міщан і селян, захисту привілеїв козацького стану, збереження особливого положення запорозьких козаків, боротьби за політичне і церковне відокремлення України від Росії, у випадку перемоги мазепннців і перетворення Пилипа Орлика з гетьмана у вигнанні в законного керівника нації. Як вже писалося вище, Конституції не довелося стати справжнім Основним законом України (невдалий спільний похід українських козаків і кримських татар у 1711 р. знищив задуми новообраного гетьмана), проте поза усім вона має для нас дуже важливе значення як раритетний документ козацької епохи, покажчик постулатів Івана Мазепи іі усього освічено го суспільного загалу Гетьманщини.

Конституція складається з преамбули (вступу) і 16 статей. Передмова розпочинається з пояснення, чому Україна розриває спілку з Росією і переходить під протекцію Швеції. Піднявши український народ на повстання і визволивши Україну від польського ярма, Богдан Хмельницький, як рівну до рівної, приєднав Україну до Московщини, уклавши з останньою угоду, котрою мали регулюватися відносини двох самостійних держав. Український народ і його керманичі плекали сподівання, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов'язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Тим не менш сталося не як гадалося. Московська держава ніколи не дбала про інтереси України (як колись, так і сьогодні, хоча це здоровий політичний прагматизм і за це не можна їй дорікати), приклад цьому — укладення вільнюського сепаратного миру 1656 р. між росіянами і поляками, при котрому українську делегацію навіть не допустили до участі в переговорах.

А вже після смерті Б.Хмельницького Московська держава численними винайденими способами намагалася… до решти зруйнувати військові права та вільності, які ж сама підтвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмоі;.

Ось тут яскраво висвітлилося розуміння в Конституції П.Орлика національної ідеї як шляху до суверенної, соборної України і порятунку українського народу від російсько-імперських лабет, та ще й з виразно-войовничою козацькою емотивнісю. Недаремно ще Іван Мазепа писав: Нехай вічна буде слава Же през шаблю маєм права.

Незважаючи на те, що збройний виступ козаків на чолі з Іваном Мазепою зазнав невдачі, мазепинці продовжували боротьбу за визволення України з російських кайданів, збирали людські й матеріальні сили, переосмислювали причини поразок. Підсумком їхньої напруженої праці й стала Бендерська Конституція. Гетьман П.Орлик та його прибічники сподівалися, що, акумулюючи спільні зусилля і враховуючи бажання та зацікавленість усіх соціальних прошарків і верств України, вони отримають шанс вибороти українцям незалежність і краще життя.

Наступними у структурі документа постають статті договору. Не будемо усіх їх розглядати, а висвітлимо лише пріоритетні положення, спрямовані на створення суверенної України. У середньовіччі релігійне питаня трактувалось одним з головних. Тому у 1-й статті Конституції проголошується, що після визволення України з московського ярма, гетьман визнає православну віру східного обряду сповідання пануючою. Буде зліквідовано прилучення української церкви до московської, яке здійснилось у 1686 р. Українська церква знову підпорядковуватиметься винятково константинопольському патріарху. В соборній державі може існувати лише власна незалежна церква. В 2-й статті проголошується непорушність і цілісність кордонів України, а шведський король зобов'язується бути протектором-захисником української козацької держави.

У 6-й статті Конституції П.Орлика впорядковуються питання внутрішнього врядування, а саме: обмеження самодержавної (одноосібної) влади гетьмана і створення, як у поміч, так і на противагу, йому Генеральної Ради Старшини. В ній також декларується, що гетьман не уповноважений самостійно карати злочинців, — це право генерального військового суду. Отже, тут ми бачимо, як у політико-правовій думці козацько-гетьманської доби починає поступово формуватися розподіл на законодавчу, виконавчу і судову влади.

Як згадувалось вище, Конституція була укладена водночас двома мовами: латинською та українською, а отже, зміст її і базові положення мали стати доступними і відомими не лише українцям, але й освіченому європейському загалу. Таким чином, Конституція П.Орлика була реальною можливістю збудувати на демократичному козацькому підцрунті правовий фундамент суверенної Гетьманської України. Вона всотала в себе і стародавні києворуські правничі елементи, і досягнення європейської юрисдикції, і архаїчні козацькі традиції звичаєвого права та народовладдя.

Якби справа П.Орлика і його послідовників перемогла, Конституція 1710 р. стала б надійним документом для побудови української козацької держави. Якби… Але, на жаль, історія України — це історія нереалізованих можливостей. Тому зараз, володіючи новою Конституцією, яка містить надзвичайно цінні положення для національного державотворення, громадяни суверенної України зобов'язані докласти максимум зусиль, щоб повністю їх реалізувати. Нам треба обов'язково використати цей історичний шанс і побудувати правову, демократичну, незалежну Україну. Нехай Конституція 1996 р. стане гарантом здійснення Україною своєї історичної місії.

Незаперечно, отож, що козацьке правотворення — не тільки складова вітчизняної юрисдикції, але й важливий елемент української історії, побуту і культури. Здолавши шлях від звичаєвого права запорожців до козацької Конституції Пилипа Орлика і Конституції незалежної України, воно переконливо довело, що козацький Дух, наскрізно пронизуючий національну правничу думку і реальне суспільно-політичне життя, — незнищенний і непереможний.

Розділ IV. Внесок українців у світове військове мистецтво

Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи власну державу, він може неперервно розвиватися в просторі і часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних підвалин державності є військо — головний захисник і гарант недоторканості кордонів держави і її територій. Нехтування військовими аспектами державного будівництва призводить врешті-решт країну і її населення до статусу колонії. Але якщо керівництво будь-якої країни планує загарбання навколишніх земель, проводить політику військових агресій щодо своїх сусідів, мріючи в ідеалі про світове панування, маємо іншу крайність — мілітаризм, прикладів якого в історії чимало: від давньої Ассирії до Радянського Союзу і далі аж до наших днів. Як зазначив А.Тойнбі: Мілітаризм руйнує цивілізацію, примушуючи локальні цивілізації, які складають суспільство, сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Не можна не погодитися також з його твердженням, що війна — це ракова пухлина людської цивілізації.

Відповідно до марксистського вчення, війна — складне суспільно-історичне явище, яке є продовженням політичної боротьби держав, націіі, класів засобами збройного насилля тільки в класових суспільно економічних формаціях. Окрім класово-державних підходів, до пояснення війни вдавалися й інші теорії. Так, біологічна теорія стверджує, що це — закон боротьби за існування (вічний закон розвитку природи і суспільства). Географічна — це боротьба за життєвий простір. Соціально-етична — що війна — це прогресивне явище в історії суспільства, яке виховує сильну і вольову особу. Психологічна — проголошує джерелом війни людську психіку: вроджену агресивність людського інтелекту, масові психічні неврози. Космополітична пояснює головну причину військових зіткнень антагонізмом між національними і загальнолюдськими інтересами, а значить — війни будуть тривати, доки існують суверенні нації, які захищають свої інтереси в анархічному світі анархічними методами.

Отже, людська цивілізація, поміж багатьох складових, включає в себе і такі реалії, як держава, війна, армія, військове мистецтво. Тому українській політичній нації слід мати не лише державу, але й дбати про власне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями, і розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід.

Досліджуючи внесок українців у світове військове мистецтво (стратегія, тактика, озброєння), слід зразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з'явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в ІХ-ХІ ст. (Київська Русь-Україна). її витоки та історичне коріння сягають V–I тис. до н. е.

В II — на початку І тис. до н.е. з'являються перші збройні загони воїнів, які являли собою зразок майбутніх армій. Члени цих ватаг тільки починали опановувати перші організаційні і тактичні форми збройної боротьби. Починає також формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а разом з нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами тільки під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. З виникненням перших державницьких утворень з'являється потреба в захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-професіоналів.

Ю.Павленко вважає, що в добу бронзи у предків слов'ян ще не було окремого спадкоємного прошарку професійних воїнів та навіть військової аристократії того рівня, який був у хетів та ахейських греків тих часів, існував у індоіранців під час завоювання ними Середньої Азії, Індії та Ірану. Найімовірніше, наголошує науковець, у перед-слов'ян II тис. до н. е., відповідно до традицій первісного статево-вікового розподілу суспільних функцій, існували певні загони юнаків, які у випадку військової загрози складали бойовий авангард племені, тому вони та їх ватажки (вірогідно, представники найвпливовіших родів) можуть розглядатися як прототипи майбутніх військових вождів-князів та їх дружинників.

І тис. до н. е. і початок І тис. н. е. (по IV ст.) характеризуються повним домінуванням індоєвропейських воїнів-скотарів у європейських степах. Кіммерійці, скіфи, сармати, саки не тільки сприйняли і увібрали в себе велике багатство індоєвропейської військової культури, але й зробили до неї свій вагомий внесок.

В І тис. до н. е. протоукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н. е. і зупинила цей процес, але, з іншого боку, протоукраїнські збройні формування збагатилися досягненнями мілітарного мистецтва індоіранських воїнів-скотарів (військові дружини, тактика кінного бою, важкоозбросна кіннота, широке застосування наступального і захисного озброєння). Це дало їм можливість у перших століттях нашої доби створити власну антську державність. Як зауважує Ю.Павленко, голову антського об'єднання другої половини IV ст. — Божа — готський історик Йордан називає рексом (подібно до володарів остготів, вестготів та гунів) — словом, що вживалося для позначення носіїв спадкоємної монархічної (царської, королівської, княжої) влади. В кінці IV ст. н. е. князь Бож вів активні бойові дії проти готської навали, і хоча він загинув у цій боротьбі, але антська державність продовжувала розвиватися. В кінці V — в середині VI ст. в. е. ця держава та її мілітарні підрозділи набули характеру міцної військової організації. Навколо антського князя сформувалася керівна група з воєначальників, кожен з яких стояв на чолі своїх дружин, озброєних і навчених на рівні тогочасного військового мистецтва. Недаремно кордони антської держави простягліїся від Дунаю до Дону і з нею змушена була рахуватися сама Візантія.