Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Після розпаду Київської Русі потужні традиції державотворення продовжували правителі Галицько-Волинського князівства. Особливо треба відзначити політичну і військову діяльність Данила Галицького. Саме за його правління надзвичайного поширився і став немовби візитною карткою князя так званий руський бій — тактика першого сильного удару, завдяки якому можна було знищити за раз основні ворожі сили. Ось як характеризує тактику галицького війська заморський воєвода Филя: Русь є скора до бою, але витримаймо їх наступ, бо на довгий час на січу невитривалі вони.

Таким чином, дружинне лицарство Київської Русі розвивалося в контексті євразійського мілітарного мистецтва і не тільки активно вбирало у себе найкращі військові досягнення, але й продукувало свої оригінальні напрацювання, а саме: лицарський виклик ворогові київського правителя Святослава і застосування його князем залежно від обставин; поєднання пасивної (будівництво фортифікаційних споруд) і активної (ведення бойових дій на ворожій території) форм боротьби з кочовим Степом; застосування потужного сильного удару для остаточного розгрому військових загонів ворога у першому ж бою — так званий руський бій.

В середині XVII ст. Україна знову здобула державність — Гетьманщину, головними творцями якої стали козаки. Як слушно зауважує І.Крип'якевич, з появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Якщо всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави і мали характер державного війська (наприклад, лицарські дружини), то козаччина постала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів і була від свого початку народним військом. Перші козацькі загони складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх об'єднувало бажання повоювати: здобути собі честь, славу і багатство. Можливо, козацтво ніколи б і не стало тим державотворчим чинником (згадаймо його некерованість, анархічність), якби не позитивний вплив найкращих представників української еліти-шляхти, таких, як Дмитро Впшневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у регулярне, дисципліноване військо.

Зауважимо, що ці українські шляхтнчі-полководці постали не на порожньому місці, а були прямими спадкоємцями дружинного лицарства давньоруської ранньосередньовічної держави. Розвиток служилого феодального етапу — лицарства Київської Русі — проходив у дещо інших умовах, ніж 'У західноєвропейського лицарства. Але, незважаючи на складну політичну ситуацію і подальшу втрату власної державності, українське лицарство зуміло не тільки зберегти свої мілітарні традиції і лицарський культурний комплекс, який є складовою частиною загальноіндоєвропейської мілітарної культури, але й передати їх своїм наступникам — українському козацтву. Нащадки Рюриковичів та їх бояр і дружинників були носіями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Саме на їх ґрунті і постала в XIV–XVI ст. нова українська шляхта. її представники, фахові воїни-феодали, як заможні, так і дрібні князі та старости прикордонних земель, стали першими організаторами та ватажками козацьких загонів. Згадаймо лише такі імена, як черкасько-канівський староста Остап Дашкевич, староста барський Яків Претвич та князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою.

Отже, зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та козацькою Гетьманщиною була українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції Київської Русі і передали їх українському козацтву. І.Крип'якевич вважає, що шлях-тичі-полководці очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв'язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали нові завдання. Козаччина почала прислухатися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри і народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою, відчувши себе частиною громадянства та його представником. Так поступово запорозьке військо ставало і стало українським національним військом.

Козацтво з окремих, роз'єднаних і некерованнх загонів з часом перетворилося на могутню силу, яка репрезентувала всю Україну. Козацькі гетьмани не тільки дбали про свої вузькостанові інтереси, а стали оборонцями православної церкви та всього українського культурного життя і врешті-решт створили свою власну державу — Гетьманщину. Ця держава була наскрізь просякнута козацьким духом (козаки — провідна верства, територіальний устрій — козацький), що визначалося насамперед боротьбою з ворожими зазіханнями. Головним завданням козацької держави була не повна мілітаризація всіх сфер життя, як, наприклад, в Ассирії, Спарті, і як підсумок — наступальна, агресивна політика щодо сусідів, а захист власної державності. Так, козацтво, широко застосовуючи військові елементи мілітарної культури, успішно використало їх у державному будівництві, що є незаперечним внеском у розвиток світового військового мистецтва.

Українські козаки, виконуючи функцію захисників Батьківщини, приділяли значну увагу морально-духовнпм аспектам. Козацька духовність — це історично сформована система етично-духовних багатств лицарського стану рідного народу, яка виробила і в своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології. Вони також яскраво проявилися і в козацькій педагогіці, а саме у бойовій підготовці молоді України — школі джур. Від своїх наставників, досвідчених козаків, джури (молоді хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високоякісне і майстерне військове мистецтво. Разом з козаками джури жили в куренях, проходили мілітарний вишкіл і одночасно обов'язково вчилися в січовій школі. Створення українським козацтвом цілісної системи підготовки молодих воїнів — так званий інститут джур — також можна вважати внеском у розвиток світової мілітарної культури.

Запорозька Січ була своєрідним козацьким лицарським орденом, який мав певні паралелі з духовно-лицарськими орденами середньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для західноєвропейських лицарів були: релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії-Иокрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України серед козаків. Слід також зазначити, що Запорозька Січ була тією неопалимою купиною, тим загартованим осердям, навколо яких постійно нуртував український лицарський дух і йшов процес формування і становлення національних збройних сил.

Знаходячись на передній і найнебезпечнішій лінії протистояння з татаро-турецькимн супротивниками, козаки не тільки воювали з ними, але й вчилися і опановували нові засоби боротьби з нападниками, що увійшли в золоту скарбницю світового військового мистецтва. Насамперед, це стосується козацького чорноморського флоту і морських походів запорожців проти Кримського ханства і Турецької Османської імперії. Недаремно А.Тойнбі наголошує, що козаки винайшли свій спосіб блокувати військову потугу кочовиків — вони захопили річки, єдину деталь природного ландшафту, якої кочовики не освоїли і яка була їм не на користь, а на шкоду; отож козаки, навчившись не поступатися своїм кочовим супротивникам у вмінні їздити верхи, не забули й про свій досвід плавати по річках, і саме на човнах, а не в кінському сідлі добулися вони своєї головної мети — панування над Євразією.

Козацький флот складався з легких і довгих човнів, які називалися чайками. Вони були до 18 м у довжину, 3,0–3,5 м в ширину і 2–3 м у висоту, мали 2 керма (переднє і заднє, які дозволяли їм бути надзвичайно маневровими у бою проти неповоротких турецьких галер), від 10 до 15 весел з кожного боку і одну щоглу, яка могла зніматися; отже човни рухалися як за допомогою мускульної сили, так і сили вітру. Козацькі човни переважали галери у швидкості, керованості. Кожна чайка вміщувала 50–70 чоловік, була озброєна 4–6 легкими гарматами. В кожному морському поході мали брати участь від 80 до 100 човнів. Турецький історик так писав про козацькі чорноморські рейди: Можна сміливо говорити, що у всьому світі не знайдеться людей більш сміливих, які зовсім не піклуються про життя, зовсім не бояться смерті; досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця голитьба своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніша будь-якого ворога. На своїх чайках козаки за 36–40 годин долали Чорне море і нападали на турецьку Анатолію, здобували узбережні фортеці, а в битвах з галерами застосовували раптовість, швидкість, вогневу силу гармат і рушниць, завершуючи бій абордажним штурмом ворожих кораблів.

Козацька піхота становила основу Війська Запорозького і була найбільш боєздатною його частиною. Деякі військові спеціалісти вважали, що у XVII ст. вона була найкращою у світі. В.Сергійчук наголошував, що сучасники високо оцінювали тактику козацької піхоти у бою — стрій глибоких чотирикутних колон, хоча в основному наступ відбувався розстрільною лавою, при цьому використовувалися, звичайно, природні складки місцевості. І якщо в арміях європейських держав як стратегічні, так і тактичні завдання піхота могла виконувати лише за допомогою важкої кінноти, то українська обходилася без цього — для Європи це було неможливо й нечувано.

Як зазначає В.Корнієнко, суттєвим моментом тактики запорожців у першій половині XVI ст. виявилося поєднання вогню мушкетів із холодною зброєю. В західноєвропейських арміях при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь, а у козацькому ж війську, навпаки, — на прицільний, навіть снайперський. Основним прагненням було досягти підвищеної влучності прицільного індивідуального вогню. Сучасників, особливо європейців, надзвичайно вражав снайперський вогонь козаків з мушкетів.

Так, один з них, венеціанський посол Альберт Віміна, записав у свій подорожній щоденник, що бачив на власні очі, як запорожці гасили кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, що це було зроблено щипцями.

Але під час військових змагань одного прицільного вогню було замало, тому українські козаки-піхотинці опанували щільний і швидкий рушничний вогонь. Гетьман Петро Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя — безперервно заряджала їх.

Як справедливо зауважує В.Корнієнко, це дозволяло при забезпеченні безперервності вогню залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню, а з іншою боку, побудова козацької піхоти в тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню супротивника. Згідно з підрахунками, така своєрідна технологічна лінія дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже у 8-10 разів. Якщо останній було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську шеренга, що зробила постріл, була готова до наступного вже через 20–30 секунд. А головне те, що під час бою українські козаки зближувалися з супротивником на реальний постріл (300–350 кроків), вражали його влучним й інтенсивним вогнем і переходили до рішучої атаки холодною зброєю. Рушничний вогонь повинен був частково розладнати й деморалізувати ворога, дезорганізувати його вогонь і знизити його влучність. Крім цього, дим від пострілів служив певною мірою маскуванням для тих, хто наступає.

Треба відзначити вміння козацької піхоти швидко і якісно будувати захисні земляні фортифікаційні споруди (вали, шанці, окопи, редути тощо). Ось як описує польський мемуарист козачі укріплення на урочищі Старці: Не один інженер дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батареї, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привали та вали. Але особливо прославилися козаки використанням рухомого табору з возів, що рухалися один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалося спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати малого калібру, біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. По середині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були незамкнені, їх прикривала кіннота. Для закриття цих сторін рухомий табір мав крила, тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Його неприступність досягалась завдяки потужному мушкетно-артилерійському вогню та багаторядності возів.

Високо оцінив тактичну військову силу рухомого табору сучасник, французький інженер Боплан: Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоч мене супроводжувало лише 50–60 козаків. Як наголошує І.Стороженко, для козаків табір з возів став провідним його бойовим порядком, оскільки відповідав вимогам оборонної воєнної доктрини Запорозької Січі та характеру ворога. Саме боротьба з татарською кіннотою ускладнювалася тим, що її чисельність та час нападу неможливо було передбачити. Це змусило козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Хоча піхотинець під захистом воза і досягав ліквідації тактичної переваги над собою кіннотника, але поступався при цьому важливим параметром бою — маневреністю, внаслідок чого мав обмежені можливості для наступальних дій.

Рухомий табір з возів був не тільки характерною особливістю козацької військової тактики, а й вагомим внеском української воєнної культури у розвиток світового мілітарного мистецтва. Його використовували ще праукраїнці в перших століттях нашої ери, воїни Київської Русі і козаки, а від них його перейняли поляки. За свідченням чеського історика Р.Урбанека, відомий полководець гуситів Ян Жижка вперше познайомився з використанням табору з возів для оборони під час Грюнвальдської битви (1410 р.). Як відомо, в ній брало участь і українське військо, тому І.Стороженко вважає, що саме від нього гусити і запозичили цей бойовий порядок, а, враховуючи характер ворога та складний рельєф Чехії (гірсько-лісистий), Ян Жижка пішов далі у розвитку табору з возів, і якщо у запорозьких козаків табір — це елемент бойового порядку, то у гуситів він стає постійним родом війська.

Українське козацтво в особі своїх полководців доклало чимало зусиль у розвиток світової мілітарної тактики і стратегії. З його середовища постав цілий ряд визначних військових діячів і воєначальників. Це — Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Юрій Немирич, Іван Виговський, Іван Сірко, Петро Дорошенко та ін.

Розглянемо військову діяльність Б.Хмельницького, з іменем якого нерозривно пов'язане не тільки становлення української козацької держави — Гетьманщини, а й створення та розвиток її могутніх збройних сил.