Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

…самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави.

Під час битви з половцями русичі билися героїчно, і хоча зазнали поразки, але честі своєї не втратили:

Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

приїдеш на воїв стрілами,

гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи,

там і лежать поганії голови половецькії.

Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії

тобою, яр-туре Всеволоде!

Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя…. Після втечі з половецького полону князь Ігор насамперед відвідує церкву:

Ігор їде по Борочивім до святої Богородиці Пирогощі.

Землі раді, городи веселі. І завершується «Слово» знаковими словами, які не тільку звеличують і прославляють князів і дружинників, але і надихають їх на нові героїчні звершення в ім'я лицарської честі:

Здоров'я князям і дружині,

що борються за християн проти поганих полків!

Князям слава і дружині!

Амінь.

Отже, в часи Київської Русі у середовищі військової верстви ТОГО часного суспільства, а саме серед князів і їхніх дружинників, існував і розвивався індоєвропейський мілітарно-лицарський кодекс честі і звитяги, до якого входили такі головні складові, як мужність, доблесть, відвага, войовничість, хоробрість, релігійність, благородність, порядність, вірність, щедрість, патріотизм тощо.

Героїчні традиції дружинного лицарства Київської Русі успадкували і продовжували розвивати українські козаки-запорожці, реєстровці, нереєстровці. В козацькому середовищі побутував і військово-лицарський кодекс поведінки на полі бою і в мирний час. Ось так змальовував козаків і їхні мілітарно-етичні чесноти в першій половині XVII ст. сучасник, очевидець, французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7–8 років без того, щоб вони не бунтували і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна лише добре розваживши. Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б'ючись у таборі під прикриттям возів… Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними. Вони високі на зріст, жваві, енергійні, люблять ходити в гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів, бо в інших випадках вдягаються досить скромно».

Коментуючи наведені слова Г.Боплана, слід зазначити, що козацтво упродовж всього свого існування перебувало в оточенні не друзів, а ворогів. Тому воно змушене було постійно дбати спочатку про свою власну, а пізніше і про національну безпеку, здійснюючи військові походи, піднімаючи повстання тощо. В цих акціях не тільки гартувалася козацька звитяга, але і розвивався неписаний військово-лицарський кодекс. Відомий український історик Володимир Антонович писав: «Ми бачимо, що з XVI ст. козаччина швидко зростає і дає старостам спроможність не тільки обороняти край, але, гуртуючи численні потуги, переходити вже і на напади. Одним із здобутків таких нападничих рухів являється заснування в половині XVI ст. Запорозької Січі». Саме Запорозька Січ стала тим центром, навколо якого почало своє становлення запорозьке козацтво. Як ми вже зазначали вище, в його формуванні одну з головних ролей відіграла українська військова аристократія — шляхта XIV–XVI ст., спадкоємниця і продовжувачка традицій києво-руського дружинного лицарства з його багатющими індоєвропейськими мілітарними традиціями, в тому числі і військово-лицарський кодекс. Відважним представником цієї славетної когорти і був організатор першої Запорозької Січі на острові Хортиця — князь Дмитро Вишневецький, або як його прозвали українці у своєму героїчному епосі — козак Байда.