Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Особливе місце посідає Рігведа — збірник гімнів стародавніх аріїв басейну Інду. Вона проливає світло на зародження та становлення мілітарної загальноіндоєвропейської культури, у час охоплення міграційними хвилями індоєвропейських племен V–III тис. років тому безмежних просторів Євразії.

Досліджуючи Рігведу, ми отримуємо змогу вивчати минуле не тільки індоаріїв, але й певною мірою осягати духовну і матеріальну культуру інших народів, які, на жаль, не залишили після себе письмових свідчень, а систематизовані ними археологічні матеріали не забезпечують вченим повної картини.

У гімнах Рігведи кінця II тис. до н. е. простежується чимало культурних елементів, що згодом знайшли яскравий вияв у козацькій культурі. Йдеться про культи коня, червоного кольору, ріші — співців мілітарно-сакральної слави індоаріїв як прообразу кобзарів.

Значним додатком до джерельної бази культури найдавніших індоєвропейців IV–II тис. до н. е. є матеріали археологічних розкопок численних курганів доби бронзи степової зони Євразії.

Наступний етап розвитку індоєвропейської військової культури простежується у греко-скіфську добу І тис. до н. е., коли кількість письмових джерел стрімко зростає. В цей час у степах Євразії від Дунаю до Алтаю панували кочовики іранської гілки індоєвропейців: кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети. Завдяки археологам ми володіємо багатим матеріалом для вивчення історії та військової культури кіммерійців. У письмових джерелах найбільш раннє свідчення про них зафіксоване у «Одіссеї» Гомера, де кіммерійці згадуються на самій околиці ойкумени — тодішнього цивілізованого світу.

Серед багатьох античних джерел вирізняється своєю вагою «Історія» Геродота, у дев'яти книгах котрої зображено події VI–V ст. до н. е., що відбувалися в Елладі, Персії, Єгипті, Скіфії. У цьому надзвичайно важливому творі знайшли своє відображення не лише історія, а й життя і побут стародавніх народів. Саме завдяки Геродоту ми формуємо цілісне уявлення про скіфський військовий комплекс, існування в ньому таких елементів, як вишкіл молоді, зв'язок між битвою та бенкетом,' культи меча, коня, воїна-звіра, символіка червоного кольору.

З часом ці елементи розвивалися і збагачувалися, а в чомусь занепадали. Осягнути ці кількісні та якісні зміни нам допомагає інше важливе письмове джерело — Нартський героїчний епос осетинського народу. Осетини є нащадками аланів — одного з багатьох сарматських племен — і віддаленими родичами скіфів. На думку вчених, ядром нартського епосу можна вважати стародавній аланський епічний цикл, який зародився ще у VII–IV ст. до н. е.

На околицях Римської імперії на початку І тис. н. е. у варварських германських племенах формувалися протолицарські ватаги — прообраз західноєвропейського лицарства. Важливе місце серед джерел, що висвітлюють цю проблему, посідає фундаментальна праця римського історика І—II ст. н. е. Корнелія Тацита «Про походження германців і місцеположення Германії», у якій подано не тільки цікаві відомості щодо військового мистецтва й побуту стародавніх германців, а й описано ранню протолицарську варварську дружину (комітат).

Лицарський військово-культурний комплекс еволюціонував і збагачувався новими гранями впродовж усього середньовіччя. Світло на ці процеси проливають численні лицарські епоси середньовічної Європи: «Беовульф», «Старша Едда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» і чимало інших скандинавських героїчних саг та французьких середньовічних билин (балад).

«Беовульф» — героїчна англосаксонська епопея. її єдиний рукопис датується приблизно 1000 р. На думку спеціалістів, у ній описуються події кінця VII — першої половини VIII ст., коли в англосаксів почали зароджуватися феодальні відносини.

«Старша Едда» — збірник давньоісландських саг (героїчних пісень), що зберігся у рукописі XIII ст., автор (чи упорядник) якого невідомий. Вчені вважають, що більша частина героїчних пісень базується на сказаннях південногерманського походження, а за ідеологією і стилістикою саги «Старшої Едди» архаїчніші за деякі епічні твори стародавніх германців — наприклад, «Пісні про Нібелунгів» (в якій описується загибель бургундського королівства в 437 р.; смерть гунського короля Аттіли в 453 р., але яка була створена як лицарський роман в XIII ст.10) — в них відчуваються нашарування багатьох епох. Крім того, побут і звичаї індоєвропейських воїнів-лицарів, оспівані в героїчних піснях «Старшої Едди», підтверджуються і археологічно фіксуються у багатьох військових похованнях на півночі Європи.

«Пісня про Роланда» — це героїчна епопея французького середньовіччя, яка належить до відомого циклу поем «Королівської жести». Жести (з французької — діяння, подвиг) — героїчний епос, цикл поем, котрі сформувалися на зламі ХІ-ХІІ ст. на ґрунті більш раннього фольклору. Більшість з них була створена труверами — співцями лицарської слави, які були одним з типових проявів індоєвропейської військової культури. В «Пісні про Роланда», як і в інших французьких сказаннях-жестах, фіксується чимало архаїчних елементів з індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, що дає нам змогу простежити їхній розвиток і збагачення в часі.

Сказане значною мірою стосується також східноєвропейського лицарства, дружинників Київської Русі-України.

Археологічними дослідженнями давньоруських міст і лицарсько-князівських поховань констатується чимало свідчень дуже давньої індоєвропейської військової культури. Здебільшого це культ меча, коня, зв'язок битви і бенкету тощо. Так, це засвідчує археологічний матеріал дружинних курганів, де вченими були знайдені мечі і рештки кінської збруї. Меч, як відомо, у ті часи був надзвичайно коштовним, а те, що він супроводжував свого господаря-лицаря у потойбічний світ, свідчить про існування сакрально-ритуальних зв'язків між власником і мечем та поширення в середовищі лицарів-дружинйиків культу меча.

У літописах XI–XIII ст. досить докладно зображено побут, звичаї, вірування княжої дружини, які багато в чому перегукуються з визначальними елементами загальноіндоєвропейєької військової культури.

Скажімо, для дружинних звичаїв того часу була властивою особлива пошана до коней, які гинули в бою. У літописах існують згадки, що таких коней князі-лицарі урочисто ховали.

Дружинна культура яскраво відображена також у перлині східноєвропейської лицарської поезії — «Слові о полку Ігоревім», у якій фігурують численні архаїчні елементи східноєвропейського військового комплексу. Це співці лицарської слави, уособленням яких виступає і віщий Боян. Червоний колір є головною барвою військової верстви воїнів-професіоналів (хоробрі русичі перегородили ворогу шлях своїми «черленими» щитами). Багато образів «Слова» тісно пов'язані з поняттям меча (культ меча і бойового пояса), де він із звичайної холодної зброї перетворюється на символ князівсько-лицарської могутності і влади.

Додаткову інформацію надають фольклорно-етнографічні джерела. Приміром, у билинах київського циклу докладно описано лицарський бенкет — архаїчне сакральне дійство, на якому укладалася угода між сюзереном-вождем та воїнами.

У колядках (найстародавніший фольклорний жанр) також нерідко зустрічаємо свідчення про військові походи князівської дружини.

Розглядаючи українське козацтво як пізньосередньовічний прояв індоєвропейських військових традицій, стикаємося із певним звуженням джерельної бази. Головним чином її складають письмові джерела та фольклорно-етнографічні свідчення. Археологія вже не відіграє такої ролі, як на попередніх етапах, хоча можливості в неї великі. Приклад цьому — розкопки археолога І.К.Свєшнікова під Берестечком. Узагалі, козацька археологія лише розпочинає активно розвиватися.