Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Поступово слова «вовк» і «воїн» ставали синонімами; вовк перетворювався на об'єкт наслідування для рядового пересічного воїна, котрий плекав сподівання стати сильним і вправним воїном-звіром.

У давньохетській традиції «вовк» відігравав особливу роль, виступаючи втіленням багатьох сакрально-магічних чинників, зокрема вовк і вовча зграя вважалися зразком єдності і всезнання. Так, цар Хаттусілі І (XVII ст. до н. е.), звертаючись до зборів-панкусу, закликав своїх воїнів становити єдине ціле, згуртуватися, як вовчий рід. Зодягання ж вовчих шкур уособлювало не тільки передачу магічної сили, яка надавала, ймовірно, властивості всезнання, всевидющості, а й поставало символом певного юридичного стану. З цієї точки зору цікавою є формула перетворення людини на вовка, яку знаходимо у тексті «Хетських законів» (§ 37): «Ти зробився вовком». її можна співвіднести з давньоіндійським «він є вовк» — особливим юридичним статусом при шлюбному звичаї викрадення жінки.

Про поширення воїнів-звірів у міфології багатьох індоєвропейських народів свідчать не лише лінгвістичні, а й археологічні джерела. Воїни-вовки зображені на срібному кубку з V кургану («Корух-таш») поблизу м. Тріалеті на Кавказі, датованому XVIII–XVII ст. до н. е. На ньому вирізьблена процесія з 23 чоловіків (чи людиноподібних істот) у вовчих масках, з вовчими хвостами і з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком, а поруч з ніш лежать два собаки (чи вовки). Забігаючи наперед, зауважимо, що зображення на корухташській чаші відповідає міфові про бога воїнів-вовків Одіна в епiчній поезії вікінгів язичницької епохи і є немовби ілюстрацією до нього (див. мал. 1).

У священній книзі стародавніх аріїв Рігведі (датується кінцем II тис. до н. е.) містяться оповіді про небесного собаку бога війни Індри — Сараму, котрий у багатьох епізодах фігурує як вісник Індри, що виконує його завдання та повідомляє богам і смертним про його волю. Особливо він відзначився у відомому сюжеті про визволення худоби від злодіїв богом-войовником Індрою.

В Ахейській Греції (XV–XII ст. до н. е.) найістотнішою похвалою для воїна було порівняння його з вовком, що, до слова, гранично чітко відобразилося в «Іліаді». Описуючи бій біля табору ахейців, Гомер наголошує, що троянські воїни немов розлючені вовки пересувалися полем бойовища. В іншому місці він, ілюструючи звитяжність ахейців, порівнює їх з лютими, жорстокими вовками, які нищать троянців наче козячий гурт. Воїнів на полі бою (чи то троянців, чи то ахейців) охоплювала звіряча, вовча лють, скаженість (як, наприклад, Гектора), й тому вони ставали невразливими, уподібнюючись до вовка чи собаки. Цей furor heroicus, який охоплював воїнів, що перетворювалися на воїнів-звірів, нагадує нам германських берсеркерів. Так, Діомед і Гектор переслідували троянського розвідника Долона (який хоч і надягнув на себе шкуру старого вовка, проте серце мав заяче) подібно двом гострозубим псам, які полюють на зайця чи косулю.

Недаремно найкращих своїх воїнів стародавні іранці, хети, греки, германці називали вовками, воїнами-звірами. У давньоіранських текстах, у тому числі і в авестійських, згадуються «двоногі вовки», а молодих членів чоловічих військових громад названо вовками і псами.

Поширеними були чоловічі військові союзи й у скіфів. За свідченнями античних авторів, у тому числі й Геродота, на Малу Азію здійснив напад не весь скіфський народ, а лише воїни-чоловіки, які зоставили своїх жінок у Причорномор'ї. Члени рухливих військових загонів, що наганяли жах на всю Малу Азію, не тільки з гордістю називали себе псами, але й вважали себе ними — воїнами-звірами. Це дозволило пізньоантичному автору Поліону стверджувати, що лідійський цар Аліатт розбив кіммерійців за допомогою «відважних псів» — членів скіфських військових загонів. З цього приводу вчений А.Іванчик вважає, що походи скіфів на Малу Азію у VII–VI ст. до н. е. мали характер експедицій воїнів-вовків — членів чоловічих скіфських спілок.

У героїчному нартському епосі нащадків стародавніх іранців (сарматів) — сучасних осетин, є чимало свідчень про те, що у давні часи військовий загін і вовча зграя мали однакову назву, а воїни уявлялися вовками-псами. Насамперед пращуром нартівського роду Ахеартагата був Вархаг (Уархаг), ім'я якого є давньою назвою вовка. Один з могутніх нартівських героїв Сослан був невразливим через те, що був загартований у вовчому молоці. Причому у деяких версіях вовчиць для цієї процедури зганяла і доїла праматір усіх собак Сілам, котру вчені ототожнюють із небесною собакою Індри Сарамою.

Варто зауважити і таке: молоді нарти, щоб стати нездоланними воїнами, відбували суворий вишкіл у чоловічих військових громадах, які складалися, головним чином, з воїнів-вовків. Там же здійснювалося посвячення молоді у воїни. Проте, щоб стати справжнім воїном, молодий нарт мав взяти участь у трьох військових походах-балцах: однорічному, трирічному і семирічному. У європейській фольклорній традиції юнаки оберталися на вовка на певний термін: один, три і сім років. Так, святий Юрій — покровитель лицарства — за провину віддавав вовкулаку у служіння людині на один або три роки. Тож чи випадкове співвідношення цих термінів з нартськими військовими походами? Вірогідно, саме стільки в прадавні часи тривала ініціація, так зване «вовче життя» юнаків у первісних чоловічих військових утвореннях не лише осетинів, а й інших індоєвропейських народів.

У стародавньому Римі, прославленому своїми воїнами і військовою могутністю, теж вшановували вовків. Недаремно римляни вважали вовка священною твариною бога війни Марса. В легенді ж про заснування міста Рима оповідається, що синів Марса — Ромула і Рема — вигодувала вовчиця. Всеволод Міллер писав: «Вовчиця, яка годувала близнят грудьми, була спочатку справжня їх мати і відповідала вовчиці Лето. Вовк, який вважається твариною Марса, був сам бог у звіриній подобі».

Продовжив цю стародавню індоєвропейську традицію давньогерманський бог воїнів-вовків Одін, якому поклонялися вікінги в Європі. Недаремно цей бог був знаменитим войовником. За давньогерманським епосом, Одін бенкетує у потойбічному світі у своєму палаці Валгалі з ейнхеріями — воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні Хлідскьяльв під світовим деревом Іггдрасіль і пригощає вовкоподібних воїнів священним напоєм.

При цьому Одін годує двох священних вовків Гері і Фрекі («жадібний» і «ненаситний»), що лежать біля його трону. Привертає увагу повна відповідність цього сюжету зображенню на кубку II тис. до н. е. з Тріалеті, про який уже йшлося (див. мал. 1).

У І—II ст. н. е. римський історик Тацит зазначав, що в перших рядах хаттів (одного з германських племен) завжди можна було побачити воїнів, які наводили жах на ворога своєю звіриною подобою. Ці найхоробріші бійці як відзнаку носили залізний ланцюг (що вважалося у хаттів надзвичайно образливим для чоловічої гідності) до сивини, якщо доживали, примітні для ворогів і шановані своїми. Вони не мали ані сім'ї, ані домівки, ані землі. Перебуваючи на цілковитому утриманні общини, ці професійні воїни з презирством ставилися до мирної праці. Сенс їхнього життя — битви і бенкети.

Воїни-звірі, воїни-вовки були дуже поширеним образом в євразійській міфології. Приміром, у давньоісландських текстах містяться розповіді про воїнів у вовчих шкурах; охоронці тюркських каганів називали себе «вовками»; давньоанглійська мова зберегла слово heoowulf — «вовк-воїн»; аналогічна символіка відноситься й до «вовко-голового» грузинського царя Вахтанга Горгасала (V ст. н. е.), який носив шолом, прикрашений зображенням вовчої голови.

Образ воїна-звіра яскраво простежується у тюрко- та монголомов-них кочових народів євразійського степу: гунів, половців, монголів, бурятів, каракалпаків тощо, котрі називали себе «синами вовків». Монголи вважали вовка пращуром Чингізхана й вірували, що вовк завжди спрямовує їхнє військо до перемоги. На прапорах же стародавніх тюрків зображалася голова вовка, і загалом, побутували уявлення, що під час битви воїни нерідко перетворювалися на вовків. Так, якутський герой Сюнг-Джасин демонстрував здатність бути «наполовину ненаситним вовком, наполовину поруділим ведмедем». А військові загони під час бою наштовхували на аналогії з вовчою зграєю у стаді баранів. Виникає запитання: культ звіра-хижака, воїна-звіра — індоєвропейський чи тюрко-монгольський? Однозначно відповісти важко, оскільки завжди відбувається процес взаємовпливу і взаємозбагачення різних культур. Але, на нашу думку, у тюрко-монголів цей культ вторинний, запозичений у стародавніх скотарів-індоєвропейців, про що докладніше йтиметься нижче.

Мал. 1. Зображення воїнів-звірів Кубок з Тріалеті. II тис. до н. с.

Цікаві паралелі давньохетському ритуалу надягання вовчих шкур і танців «людей-вовків» (середина II тис. до н. е.) можна побачити у давньогерманських традиціях (включаючи і готську). Там воїнів зображували у вовчих шкурах і описували як «вовків» (давньоанглійські heoruwulfas, welwulfas — воїни-вовки). Цікаво, що у Візантії, майже до останніх часів її існування, під час різдвяних свят влаштовувалися ритуальні танці готських воїнів у вовчих шкурах. Характерним є також інтенсивне вживання лексеми, яка має значення «вовк», у германських власних іменах. Наприклад, готське Ulfilas (вовченя), давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfr, давньоверхньонімецьке Wulfbero, давньоанглійське Beo-Wulf, а також франкське позначення werwulf («людина-вовк») та інші.

Чимало згадок про германських воїнів-звірів міститься у скандинавських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir — «ведмежа шкура») або ulfhedhnar («вовча шкура»). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями). Берсеркери поклонялися богу війни Одіну (Вотану), котрий відзначався настільки імпульсивними рисами характеру, що їх можна визначити лише як скаженість, шаленство, несамовитість, лють. Подібними ж у бою ставали воїни-звірі. В образ звіра берсеркери втілювалися, надягаючи замість одягу вовчу або ведмежу шкуру. Перед самим боєм вони доводили себе до нестями ритуальними танцями та вживанням наркотичних напоїв (див. мал. 2).

Тут слід згадати про священний наркотичний напій Рігведи — сому (у Авесті — хаома), який індоарії вважали напоєм безсмертя і вживали його в особливо відповідальні моменти. Можливо, подібний наркотичний напій забезпечував перетворення германських воїнів у непереможних воїнів-вовків ЧИ воїнів-ведмедів.

Максимально переконливо зв'язок берсеркерів з чоловічими військовими громадами відтворено у сазі про інглінгів, де розповідається, наприклад, що «Одін зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні (galnir) як пси чи вовки… і це називалося здатністю берсеркера {bemrks-gangr). Ймовірно, що в цих словах Сноррі Стурлусона (автора «Молодшої Едди») міститься аналогічна формула, що й у Гомера в «Іліаді». Ідентифікування видатного воїна з «лютим (скаженим) псом» зустрічаються також у стародавній кельтській поезії. Так, в одній з ірландських генеалогічних поем наголошується, що «три онуки Байскне… пси люті». Неодноразове «лютим псом» у кельтській міфології називають також героя Кухуліна.

У бій берсеркери йшли першими, виючи по-звірячому, гризучи щити, зриваючи з себе захисні обладункн й навіть одяг, і падали на землю лише від утоми, а не від ран, падали на полі бою, випалені вогнем власної люті.