Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

В останні часи існування запорозького козацтва, а саме в Коші на річці Підпільній, була створена Січова школа при церкві св. Покрови. У цьому своєрідному козацькому училищі охочих, а надто ж дітей і молодиків, навчали грамоті. У 1760 р. в школі нараховувалося понад 100 учнів. Ймовірно, що в школу вступали діти козаків, котрі призначалися до війська, і ті нещасні малюки, яких гайдамаки, за давнім звичаєм, викрадали у католиків та євреїв, аби з єретиків навернути їх у православ'я. З-поміж інших переваг, учні користувалися винятковим правом колядувати, співаючи священних гімнів під вікнами січового товариства, віншувати хлібом (посівати) на Новий рік і яйцем на Великдень, бити у дзвони й читати Псалтир над померлим чи загиблим у бою, продавати ладан тощо. За це вони отримували значну кількість харчових припасів та грошову платню, що складала спільну шкільну суму у віданні отамана. Але водночас учні виховувалися на військовий кшталт (що видно із щорічного розподілу царської платні, під час якого вони отримували казенний свинець та порох для військової підготовки), тож могли ставати й справжнім товариством, надто писарями. Січова школа славилася не лише вивченням грамоти і церковного співу, але була також своєрідним іспитом (noviciatus) перед майбутнім лицарським життям. Відомо чимало листів, у котрих мешканці України дякують кошовому за милостиве поводження із довіреним йому сином чи небожем. Хрещеники старшини з усіх кінців України стікалися до Запорожжя, аби набути уміння у військовому ремеслі. Молодиків у школі і за її межами навчали молитися Богу, на коні «реп'яхом сидіти», шаблею рубати і відбиватися, із рушниці прицільно стріляти і списом вправно колоти. А практики у запорожців було достатньо, як сказано в пісні:

Ой Батьки, збирайте дружину,

Ходім ворога бити,

Беріть і малу дитину,

Щоб знала, як вражого сина лупити.

Про матеріальне становище Січової школи запорожці дбайливо піклувалися. Окрім пожертвувань, при розподілі царської платні і провіанту, прибутків від громадського господарства, навіть з військової здобичі військо одну частину, узаконену звичаєм, віддавало на церкву, а другу — на школу. А коли для учнів виникла загроза епідемії чуми, запорожці завчасно вивезли їх на один з островів Великого Лугу.

Як зазначав у своїх записках посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що перебував в Україні у 1650 р., однією з головних рис козацького вишколу молодиків-джур була суворість їхнього виховання, її навіть можна порівнювати зі спартанською. Саме ця суворість та дотримання усіх традицій вишколу молодих джур робили з них фахових воїнів. Без цього їх очікувала сумна доля Івана Удовиченка Коновченка, який не пройшов козацької військової школи і трагічно загинув.

Таким чином, козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни. Західноєвропейському лицарству була властивою комплексна підготовка молоді, тривале муштрування майбутніх воїнів (з 7 до 19–21 року), що увінчувалося урочистим обрядом посвячення у лицарі. Лицарство

Київської Русі подібним чином концентрувало зусилля на військовій підготовці дружинної молоді. Традиції стародавнього українського лицарства з часом були успадковані новою військовою верствою — козацтвом. Українські козаки створили свою систему військової підготовки молоді — інститут джурів-молодиків, функціональними засадами котрого були копітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (яке тривало з 7–9 до 20–21 року, що відповідало європейській лицарській традиції), безперервне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, передовсім, повне проходження юнаком тернистого і нелегкого шляху — від джури до фахового козака-воїна.

Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або воїна-вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху.

Відповідно до етимологічної реконструкції Т.Гамкрелідзе та В.Іванова, первісне індоєвропейське значення слова «вовк» — це розшматовуюча здобич тварина, «звір-убивця». Так, головна індоєвропейська лексема слова «вовк» — мала корінь uel з первинним значенням «роздирати», «поранити», «вбивати» і цілком відповідала завданням індоєвропейського воїна — знищити свого ворога. На базі цього кореня в індоєвропейських мовах виникли такі слова: у латинській — «роздираю», «шматую», грецькій — «рана», давньоірландській — «кров», середньоірландській — «криваві рани», готській — «грабувати», «розбій», давньоісландській — «трупи на полі битви», тохарській — «вмирати», лувійській — «мертвий».

Друге значення, більш сакральне, символізує усевидющість, усевладність, набуття певних магічно-священних функцій, таємних знань. Подібними постають, індоєвропейська лексема ueit'-(n), хетська uetna, давньоісландська vitnir, словенська vedanec, vedomec, vedavec, українська «віщун», «вовкулака» (людина, яка володіє здатністю перетворення у вовка). Наявність декількох лексем загальноіндоєвропей-ського періоду, які позначають вовка, свідчать про особливу екологічну поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, а також про його динамічну культову і ритуальну вагу, що яскраво відобразилося у прадавніх індоєвропейських традиціях.

Що ж стосується тотема «ведмедя» і його ролі в індоєвропейській сакрально-мілітарній традиції, то можна зауважити, що хоча він і відіграє тут певну роль, але його ритуальна значущість поступається «вовку», з котрим він часто об'єднується у визначених видах ритуалів, а отже, й у відповідних назвах. Так, у хетських магічних діяннях «люди-вовки» танцюють разом з «людьми-ведмедями», що аналогічно ритуальному танцю воїнів-готів у ведмежих і вовчих шкурах. У давньогерманських складних власних іменах «ведмідь» часто поєднується з «вовком», якими є, наприклад, давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfn, давньоверхньонімецькі Wulfbero, Ber-ulf, вестготське Ber-ulfus. Ось тому в подальшому викладі головна увага приділятиметься висвітленню переважно вовчого елемента в індоєвропейському образі воїна-звіра. Ведмежий чинник залучатиметься, якщо він матиме місце.

У деяких індоєвропейських діалектах існує тенденція до змішування назв «вовк» та «собака», що пояснюється, насамперед, зовнішньою подібністю примітивної собаки і вовка. Адже саме старовинні різновиди останнього стали пращурами майбутніх собак. Змішування «вовка» і «собаки» властиве також різноманітним міфологічним традиціям, де «вовки» можуть називатися «собаками» і навпаки. У германській традиції два вовки, священні тварини — супутники Одіна-Вотана, постійно називаються його собаками. Воїни, пов'язані з богом війни Одіном, іменуються як вовками, так і собаками.

В Україні і Литві вовків називали «хортами святого Юра» чи «Юровими собаками». Щодо спільного слова «хорт», яке означає і вовка, і собаку, то, ймовірно, що ціла низка вовчих тотемічних рис згодом закріпилася за собакою.

Цікаво, що міфологічні мотиви, пов'язані з вовком і перетворенням людини на вовка (вовкулака, вурдалак), поширюються також на взаємовідносини між людиною і собакою, на яку людина може перетворитися, приймаючи вигляд собакоголового чудовиська. Широко побутували уявлення про песиголовців і в українській міфології.

Культурний комплекс воїнів-звірів простежується у хетських ритуально-міфологічних традиціях, наприклад, у хетському ритуалі «Боги-Війни», де розповідається, що люди-собаки одягали відповідні собачі шати, а поруч з ними згадуються «люди-вовки». Особливий інтерес становить для нас існування в хетській обрядовій традиції явища принесення в жертву собаки і людини (можливо, військовополоненого) для забезпечення очищення хетського війська, яке потерпіло поразку, і відродження його бойового духу. Це перегукується з давньогерманським звичаєм принесення у жертву богу війни Одіну-Вотану спільно людей, вовків та собак.

Отже, образи воїна-звіра (вовка, пса) належать до числа провідних у традиційній культурі багатьох індоєвропейських народів, причому особливого значення у чоловічих військових громадах набув образ саме пса-вовка. Покровитель подібної громади, бог-войовник, поважався здебільшого у цьому образі, й усі інші члени військової спілки також ототожнювались із псами-вовками.

Взагалі, чоловічі військові громади об'єднували дорослих чоловіків у багатьох народів в епоху родового ладу. Ці спілки виконували військові і військово-магічні завдання; їхня діяльність старанно приховувалася від жінок, а іноді й спрямовувалася проти останніх. Паралельно у цих громадах здійснювалась підготовка молоді і вишкіл майбутніх воїнів. Ініціація (посвячення) молодих воїнів полягала у їх магічному перетворенні на вовків (іноді цей ритуал відбувався із застосуванням наркотичних чи алкогольних речовин), які зобов'язані були упродовж деякого часу жити вдалині від поселень «вовчим життям», воюючи і грабуючи.