Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Лицарську культуру інтенсивно вивчали Ф.Кардіні (1987), С.Єфімо-ва (1914), Г.Дельбрюк (1933), Й.Хейзінга (1988), Б.Печніков (1991), К.Іванов (1901), Ж.Руа (1996) та чимало інших науковців.

Італійський медієвіст Франко Кардіні (1987 р.) приділяв увагу не тільки самому процесу становлення середньовічного європейського лицарства і дослідженню його витоків, але й аналізував невід'ємні складові лицарської культури: культ коня, меча і бойового пояса, зв'язок між битвою і бенкетом, культ воїна-звіра (воїнів-вовків, перевертнів). Зокрема, він вважав, що саме воїни-звірі чи, за скандинавськими сагами, берсеркери, спочатку були рядовими членами чоловічих таємних військових союзів стародавніх германців, а згодом стали кістяком комітатів (військових дружин раннього середньовіччя). Ф.Кардіні наголошував, що саме готи (германське плем'я, яке мешкало в українських степах у III–IV ст. н. е.), засвоївши значну кількість різноманітних елементів культури степового скіфо-сарматського світу, у IV ст. н. е. переносять до Європи з Євразійського степу тактику кінного бою, важкоозброєну кінноту, культ меча і бойового пояса, деякі важливі елементи культу бога-воїна, що стали складовими частинами культу військового божества стародавніх германців — Одіна.

С.Єфімова (1914) вивчала історію становлення і розвитку європейського лицарства, а також досліджувала такі вагомі його складові, як бойове навчання лицарської молоді, співці військово-лицарської слави, культ меча і бойового пояса тощо. Зокрема, вона описала такий лицарський звичай, як «нічна варта біля зброї». Юнак відбував посвячення у лицарський стан разом зі своєю зброєю — мечем і бойовим поясом. Витоки цієї сакральної традиції середньовічного лицарства знаходяться в ініціаціях — посвятах молоді стародавніх індоєвропейців у дорослі воїни.

Німецький вчений Г.Дельбрюк (1933), досліджуючи історію лицарського військового мистецтва, приділяв значну увагу і аналізу лицарської мілітарної культури та її фундаментальних елементів. Зокрема, він зазначав, що французькою мовою вираз «оперезати мечем» означав у середньовіччі — «зробити лицарем». Ось тому меч і бойовий пояс — не прості атрибути лицарського озброєння, а сутнісна ознака приналежності до лицарського стану.

К.Іванов (1901) здійснив дуже ретельне дослідження одного з принципових елементів загальноіндоєвропейського мілітарно-культурного комплексу — феномена співців військової лицарської слави. Він особливо наголошував, що трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни, не селяни, а лицарі-воїни, які вирізнялися талантом до музики. Він вважав також, що попередниками лицарських співців були кельтські барди (які прославляли мужність героїв, пробуджуючи в них войовничу наснагу), германські та скандинавські військові співці-скальди, що теж оспівували хоробрих і сміливих воїнів-героїв. Отже, цей елемент мав свої глибинні витоки і недаремно дуже сприяв розвиткові лицарської культури.

В цей час індоєвропейський військовий культурний комплекс активно розвивається не лише на заході, але й на сході Європи, на теренах Київської Русі-України. Проблемами лицарсько-дружинної культури Київської Русі-України займалися А.Фамінцин (1891), А.Арциховський (1944), Д.Лихачов (1950), Ф.Колесса (1969), Б.Рибаков (1981) та чимало інших дослідників. Зокрема, славетний український вчений-музикознавець Філарет Колесса (1969) вважав, що форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, ймовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим цвітом якої є «Слово о полку Ігоревім». До кінця XVI ст. ця форма могла вже здобути популярність серед козацького лицарства і врешті-решт перейти в народ.

А.Арциховський (1944) дотримувався думки, що в Київській Русі меч був священним предметом і виконував, опріч військових, ще й сакральні функції. Зокрема, він наголошував, що мечі тих князів, яких зараховували до сану святих, самі ставали об'єктом культу. Наприклад, Андрій Боголюбський мав при собі священний меч Бориса. А.Арциховський стверджував також, що забарвлення більшості щитів воїнів-дружннників Київської Русі на мініатюрах Радзивіллівського літопису — червоне, рідше зустрічаються інші кольори. А на малюнках «Житія Бориса і Гліба» (перша половина XIV ст.), які на 150 років давніші за мініатюри Радзивіллівського літопису, щити дружинників завжди червоні. Це одне з багатьох свідчень про те, що червоний колір був визначальним кольором військової дружинної верстви воїнів-лицарів Київської Русі-України.

Інформація про козацьку військову культуру міститься у деталізованих дослідженнях багатьох вчених, зокрема С.Митецького (1852), О.Рігельмана (1994), А.Скальковського (1841, 1846, 1885–1886, 1994), П.Куліша (1856–1857), Д.Яворницького (1990, 1995), М.Плісецького (1994), Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка (1990), А.Тойнбі (1995) тощо.

Російський офіцер С.Мишецький деякий час жив серед запорожців і залишив цікаві спостереження (1852). Зокрема, він писав, що козаки-запорожці убачали себе мальтійськими кавалерами і тому в Січ зовсім не допускали жінок, була б то мати, сестра чи будь-яка інша жінка.

Визначний історик українського козацтва Аполлон Скальковський (1994) істотну частку праці уклав у дослідження багатогранної козацької культури. Так, він дійшов висновку, що кобзарі-бандуристи були істинними скальдами Війська Запорозького, оскільки не тільки прославляли козацьке братство і залучали до його лав молодь, але й сприяли плеканню та охороні святих козацьких традицій. Розглядаючи такий елемент козацької культури, як вишкіл молоді, А.Скальков-ський наголошував, що саме молодики (джури) були спільною рисою для запорозької січової громади і європейських духовних лицарсько-чернечих орденів (XII–XVIII ст.).

Пантелеймон Куліш також підкреслював (1856–1857) важливу роль кобзи-бандури і звитяжної пісні в козацькому житті. Бандуристи на козацьких бенкетах звеличували героїчні подвиги козаків-лицарів, закликаючи і на полі бою мужньо відстоювати честь і славу. А після знищення козацтва саме кобзарі-бандуристи зберігали традиції козацької культури.

О.Рігельман (1994) подавав опис давнього звичаю влаштовування кошовим бенкетувань на честь січового товариства. Ймовірно, що вони мали символізувати і освячувати єдність козацької старшини й простих козаків та набували ознак відгомону сакрально-ритуального архаїчного індоєвропейського зв'язку між битвою і бенкетом.

Славнозвісний історик Запорожжя Дмитро Яворннцький, систематизуючи історію запорозького козацтва, досліджував також козацьку культуру, особливо звертаючи увагу на такі її архаїчні елементи, як культи коня, шаблі. Д.Яворницький (1990) писав, що для запорожця кінь у повному значенні слова виступав його «другим я», зі смисловими епітетами вірного друга, милого брата, не безмовної тварини, а розумної істоти, в усьому рівної людині. Що ж стосується шаблі, то Д.Яворницький зазначав, що вона вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в козацьких піснях завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою».

Отже, над дослідженням надзвичайно ємкої теми індоєвропейської військової культури взагалі та її архаїчних елементів у козацькому культурному комплексі зокрема працювало чимало вітчизняних і зарубіжних вчених, але проблема, на жаль, ще залишається далекою від остаточного вирішення. Хоча кожна наукова розробка, яка з'являється в цій галузі, наближає її розв'язання, але бракує узагальнюючих досліджень витоків традиційної козацької культури на тлі культурних традицій сусідніх народів. Автор також не претендує на всеосяжне висвітлення глибинних витоків козацтва. У праці аналізується походження та семантика лише окремих архаїчних індоєвропейських елементів у культурному комплексі українського козацтва, що може стати складовою для майбутніх узагальнюючих досліджень.

Розділ II. Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва

Вишкіл молодих воїнів

У культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів був одним із базових архаїчних елементів. Для простеження витоків цієї військово-виховної традиції слід звернутися до часів формування праіндоєвропейської культури.

На межі першої-другої чверті II тис. до н. е. розпочинається інтенсивна експансія індоарійських племен на величезних просторах Євразії, й десь у середині II тис. до н. е. їм вдалося досягти і завоювати територію сучасного Ірану та півострів Індостан. Війна була не тільки засобом існування аріїв, але і їхньою релігією, набуваючи у їхній уяві священного значення. Відповідно до вірувань аріїв, їхніх ворогів знищує безпосередньо бог війни Індра!

Такий спосіб життя вимагав високонавчених, сміливих, мужніх воїнів, а також створення суспільного механізму виховання таких воїнів. А якщо врахувати те, що на війні як на війні: загибель, поранення, каліцтво воїнів, — то виникала нагальна потреба у постійній підготовці молодого поповнення і запровадження навчальних військових спілок молоді.

Подібні об'єднання молодих воїнів беруть свій початок у первіснообщинному ладі, коли група юнаків, які готувалися стати захисниками племені через обряд посвячення у дорослі воїни — ініціацію, жила спільно, віддаючи весь свій час тренуванням. Вони навчалися швидко бігати, прицільно влучати з лука і володіти іншою зброєю, займалися різними фізичними вправами, вивчаючи поза тим міфи й перекази про подвиги предків і легендарних героїв, які повинні були зміцнювати дух юнаків. Згодом ці групи трансформувалися у чоловічі союзи, добре відомі в історії та етнографії Середньої Азії.