Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Підготовка молодих воїнів була різнобічною, хоча акцент робився насамперед на військовому мистецтві. Так, в одному з переказів про легендарного героя-воїна Стародавньої Греції Геракла розповідається, що його вітчим Амфітріон максимально піклувався про виховання молодого Геракла, навчаючи його читати, писати, співати та грати на кіфарі. Проте у цих науках і музиці юнак не досяг таких успіхів, як у боротьбі, стрільбі з лука й умінні володіти зброєю. А в іншій давньогрецькій легенді йдеться про виховання молодого Ахілла — майбутнього героя Троянської війни. Так, батько юнака Пелей віддав його на виховання своєму другові, кентавру Хірону. Останній годував юнака мозком ведмедів і печінкою левів. Завдяки Хірону Ахілл виріс могутнім воїном, якому не було достойного супротивника в умінні володіти зброєю. Крім того, мудрий кентавр навчив Ахілла грі на кіфарі й співу.

Після важких, виснажливих, а часом і небезпечних тренувань урешті-решт надходив святковий і відповідальний час — час посвячення юнака у воїни. У Стародавній Індії, за законами Ману, кожен член варни воїнів-кшатріїв мав пройти обряд ініціації, атрибутами якої були священний шнур і пояс. Для кшатріїв він відбувався після досягнення одинадцяти років. Стародавні індоіранці три тисячі років тому посвячували юнака у воїни, оперізуючи його поясом зі зброєю. Це був переломний момент у житті молодого хлопця, який символізував перехід юнака до категорії дорослих чоловіків-воїнів, що розцінювалось як його друге народження.

Нартський епос осетинів — нащадків аланів і скіфів — свідчить, що навчання та посвячення у воїни молодих нартів відбувалося у чоловічих військових союзах, які складалися з професіональних воїнів. Початок ініціації збігався із святом на честь покровителя воїнів та вовків Стира Тутира, що його зазвичай вшановували у жовтні-листопаді. Юнакам перед посвяченням необхідно було жити вовчим життям, здобуваючи собі їжу та здобич у військових походах. Задля перетворення у справжнього воїна, молодий нарт мав узяти участь у коротких та довгих військових походах (балдах). Ось опис одного з таких походів у героїчному нартському епосі:

За ним пустились толпы молодежи: «С тобой в бой пойти хотим мы тоже, Возьми и нас, чтоб мы могли сражаться И в битвах грозньїм духом закаляться». Батрадз сказал им, взяв с собой в дорогу: «Вы будете в сраженье мне подмогой».

Нартський епос осетинського народу, як далекий відгомін вірувань та обрядів, що в сиву давнину були поширені у народів індоєвропейської мовної сім'ї, дає нам можливість певною мірою реконструювати головні засади підготовки і військового навчання молоді.

Військове навчання молоді, підготовка майбутніх воїнів-лицарів були спільною характерною рисою для всіх лицарських утворень Європи — від германських військових загонів (комітатів) і до українського козацтва. Витоки цього містяться у стародавній загальноєвропейській традиції посвячення юнаків у первісних чоловічих військових громадах.

Скажімо, германці у І ст. н. е. посвячували юнаків у воїни лише після певної їх підготовки у чоловічих військових громадах. Тацит, описуючи життя та побут стародавніх германців, зауважує: «Вид глядовищ у них єдиний і на будь-якому зібранні один і той же: голі юнаки, для яких це не більш як забава, бігають і плигають серед закопаних в землі мечів і смертоносних фрамей (списів). Тренування виробило в них спритність, спритність — безпосередність, але досягають вони її не заради поживи і не за гроші: нагорода за легкість їх танцю, якою б вона сміливою і небезпечною не була, — задоволення глядачів». Ось тому юнак завжди був готовий до будь-яких випробувань, сміливо дивився в обличчя небезпеці і смерті. При тому мусив не здригнутися, не злякатися, оскільки найбільш суворо германці карали зрадників і перебіжчиків, вішаючи їх на деревах. Боягузів і тих, хто схибив під час бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, — топили у багні і в болоті, закидаючи зверху ще й хмизом.

Отримання зброї, посвячення в сан дорослого воїна було актом визнання молодого юнака повноправним членом суспільства, котре наділяло його як великими правами, так і великими обов'язками. Ось чому, згідно з Тацитом, ніхто не осмілювався носити зброю до тих пір, доки не буде визнаний громадою гідним цього. І, властиво, після апробації, на народних зборах, хтось із старійшин або батько чи інші родичі урочисто вручали юнакові щит і фрамею. Це — «їхня тога, це перша юнацька нагорода, до того в них бачать частинку сім'ї, після цього — племені».

За Ф.Кардіні, одна із засадничих підвалин чоловічого військового союзу — участь у ньому юнаків, саме тих, кого включають до категорії, визначеної латинським терміном juvenes. Це слово констатує не стільки віковий стан, скільки перше цвітіння всіх життєвих сил. Характерно, що тут ідеться саме про військову громаду. Ось тому juvenes — це воїни, які витримали ініціаційне випробування, які тільки-но узяли до рук зброю.

Разом із розвитком середньовічного лицарства змінювалась та ускладнювалась система навчання молодих воїнів. З часом варварські дружини (комітати) стародавніх германців трансформувалися в найдавніші ранньолицарські ватаги. Цей процес відбувається в епоху розкладу і руйнації Римської імперії. А вже на залишках Західної Римської імперії утворилась ціла низка варварських держав. У одній з них, а саме у франків, у VIII ст. формується лицарство як військовий і землевласницький стан.

У зв'язку з християнізацією Європи церква розпочала боротьбу із архаїчними, варварськими традиціями виховання молодих воїнів і перебрала на себе провідну роль у підготовці лицарства. Так, спочатку церква освячувала лише зброю, а у подальшому ввела у практику навіть посвячення юнаків у лицарі.

На перших етапах свого становлення лицарство було відкритим як для вільних, так і для підневільних людей. Але необхідність довготривалого військового навчання, спеціальної професійної підготовки і постійних вправ, а також вкрай дороге озброєння воїна-вершника і утримання його коня перетворили лицарство на професійну військову організацію. Його представники були власниками просторих земельних ділянок і отримували за свою службу винагороду від короля та інших багатих і могутніх феодалів.

Для підготовки справжнього професіонального лицаря потрібно було витратити чимало часу і значні кошти. Починаючи з семи років, сини лицарів, як правило, виходили з-під опіки жінок і під керівництвом дорослих чоловіків оволодівали умінням їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука, арбалета, полювати, навчались іншій військовій премудрості. Духовні особи (придворні клірики) знайомили їх з основами грамоти і християнського віровчення. Неабиякий вплив на юнаків справляв героїчний лицарський епос і співці — трубадури, трувери. Завдяки їм молодь поповнювала свої знання лицарської етики і поведінки, які згодом керуватимуть їхнім життям. Перебуваючи при дворах іменитих феодалів, лицарські сини нерідко виконували обов'язки пажа (слуги), а після досягнення віку чотирнадцяти років — і зброєносця. Вони супроводжували свого сеньйора на лицарські турніри, де подавали йому зброю.

Після того, як сини лицарів («дамуазо») у званні зброєносця завершували навчання при дворах своїх майбутніх сеньйорів, вони одержували можливість посвячення в лицарі, що символізувало прийняття до привілейованого соціального стану. Спочатку лицарство надавалося, за германською традицією, у віці дванадцяти, чотирнадцяти, дев'ятнадцяти, двадцяти років, але у XIII ст. посилилася тенденція відсувати цей термін до досягнення юнаком повноліття, тобто до двадцяти одного року.

Ритуал посвячення часто відбувався під час провідних християнських свят: Різдва, Пасхи, Вознесіння, П'ятидесятниці. Вочевидь, звідси і веде початок звичай «нічної варти» перед посвяченням у лицарі, який був дуже відповідальним обрядом. Майбутній лицар у довгому білому вбранні всю ніч проводив у церкві, розмірковуючи про свій майбутній життєвий шлях, про лицарський кодекс. Він молився перед зображенням святого Юрія — покровителя лицарства, — а поряд із ним лежала його майбутня зброя як німий і почесний свідок юнацьких клятв та переживань.

Посвячувати в лицарі міг будь-який лицар за формулою: «будь-кого, будь-де, будь-коли». Але здебільшого ритуал здійснювали родичі посвячуваного. Сеньйори, королі, імператори прагнули затвердити це право виключно за собою.

У ХІ-ХІІ ст. посвячення в лицарі було простим. До германського звичаю вручення зброї чи оперізування мечем додався спочатку лише обряд підв'язування золотих острогів, одягання кольчуги і шолома, омовіння перед одяганням. Соїее ж, тобто лицарський удар по шиї долонею чи плоскою стороною меча, увійшов в ужиток пізніше. У німців він звався «Ritterschlag». Можливо, упродовж деякого часу вручення зброї і лицарський удар існували паралельно. Але згодом перший елемент втратив своє значення, а другий виріс у дуже важливу церемонію.

Іноді лицарі самі зверталися до церкви з проханням освятити зброю. Проте поступово, із зростанням впливу церкви, германський військовий обряд стає спочатку релігійним, коли священик тільки благословляє меч, а надалі — й літургійним, коли клірик ще й оперізує молодого лицаря мечем зі словами: «В ім'я Бога, в ім'я святого Михаїла і святого Георгія (Юрія), я роблю тебе лицарем, будь же хоробрим і чесним».

У часи Київської Русі військовій підготовці молодих воїнів, бойовому вишколу юнаків також приділялася велика увага. На ранньому етапі свого розвитку, в ІХ-ХІ ст., княжа дружина — це типовий комітат стародавніх германців Тацита. Тому, вірогідно, військовий вишкіл молоді в ній у багатьох нюансах нагадував описаний Тацитом у германців І ст. н. е.

До тяжкого військового життя готували ще замолоду, почасти зовсім малими хлопчиками. Так, Святослав Ігоревич, у майбутньому неперевершений войовник, славетний і мужній лицар, почав воювати ще малою дитиною. Він, будучи підлітком, за давньою військовою традицією, перший кидав у бою списа: «Кинув списом Святослав на древлян, і спис полетів поміж вуха коневі й ударив коня в ноги, бо був він ще малий», — зображає літописець перші військові кроки майбутнього князя-лицаря, князя-завойовника.