Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

У думах та історичних піснях, які колоритно зображують звичаї і побут українського козацтва і складають основу фольклорно-етнографічних джерел, знайшли своє відображення різноманітні архаїчні компоненти козацької культури. Згадаймо найбільш яскраві з них. Це — побратимство, у багатьох найкращих зразках українського фольклору оспівується вірність побратимів, їх міцна чоловіча дружба, самопожертва. Це і вишкіл молодих воїнів-джурів (зокрема в історичних піснях про Перебийноса яскраво зображується роль джури і його допомога своєму пану-наставнику в бою з ворогом і зростання військової майстерності джури). Це — червоний колір, головна барва і ознака військової верстви козаків-лицарів (у думі «Самійло Кішка» запорозький отаман на честь втечі з турецького полону почепив червону козацьку корогву; крім того, ховаючи загиблих козаків, їх покривали червоною китайкою, — про це з великою тугою співається у багатьох козацьких піснях). Це і культ шаблі, у козацьких піснях шаблю називають панночкою, сестрицею, дружиною, а крім того, вона є символом козацької честі та гідності, ознакою приналежності до лицарського стану. Це і культ коня: не в одній пісні звучать слова про побратимство козака і коня, кінь не тільки вірний товариш у бурхливому козацькому житті, а й істота, яка може пророкувати смерть своєму козаку-побратиму. Це і характерництво українських козаків, про це дуже добре свідчать народні легенди і перекази, особливо про уславленого народного улюбленця і непереможного запорозького отамана Івана Сірка. Це і кобзарство, де кобзарі — співці лицарсько-козацької звитяги — не тільки прославляли захисників Вітчизни, а й зберегли і передали нащадкам козацьке Слово!

Таким чином, козацькі думи, історичні пісні, легенди і перекази досить виразно відтворюють військовий та мирний побут, лицарські звичаї українського козацтва. Козацька культура широко відобразилася також у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі у вигляді пам'яток археології, музейних зібраннях залишків старовини, історичних працях і дослідженнях, архівних документах і етнографічних матеріалах.

Нині історія українського козацтва досліджується досить глибоко і різнобічно. Разом з тим, вивченню козацької культури та її генези на тлі традиційної культури інших народів не приділялося достатньої уваги. Комплексні наукові праці з цієї тематики відсутні, за винятком опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка «Нариси стародавньої історії України», у котрій розпочато дослідження індоєвропейських коренів козацького культурно-військового комплексу.

Поряд з тим, існує значна кількість літератури, автор якої торкаються різноманітних елементів індоєвропейської культурної традиції, згодом успадкованих українським козацтвом.

Досліджуючи архаїчні індоєвропейські елементи козацького культурного комплексу, не можна залишити осторонь проблему індоєвропейської прабатьківщини. Це питання надзвичайно дискусійне, і йому присвячена розгалужена історіографія. Не ставлячи за мету оцінку кожної з численних концепцій походження індоєвропейської сім'ї народів, зазначимо лише, що переважна більшість фахівців-індоєвропеїстів світу відносить територію Південної України до індоєвропейської батьківщини. Унаслідок контактів праіндоєвропейців лісостепового Подніпров'я із землеробами балканського неоліту в V тис. до н. е. здійснюється трансформація праіндоєвропейців у ранньоско-тарське мілітаризоване суспільство. Ймовірно, що саме в лісостепах і степах України відбулося відокремлення скотарства в самостійну галузь господарства. Саме скотарство стимулювало украй динамічне розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України безмежними степами Євразії.

Істотний внесок у дослідження зародження і розвитку індоєвропейської культурної традиції зробили українські археологи.

Д.Телегін досліджував колективні могильники маріупольського типу, які належали нащадкам племен дніпро-донецької культури. Вже у V тис. до н. е. ці племена застосовували засипання своїх поховань червоною вохрою. Ця традиція була продовжена воїнами-скотарями середньостогівської культури, які мешкали в українських степах у IV тис. до н. е. Окрім того, Д.Телегін (1973) певною мірою досліджував культ коня, бо саме середньостогівці уперше приручили коня на теренах Європи. У подальшому це призвело до винайдення бойової колісниці та кінноти, а також до формування сакрально-мілітарного культу коня.

Л.Залізняк (1994), услід за Г.Чайлдом та М.Гімбутас, наголошує, що в IV–III тис. до н. е. саме завдяки розвитку скотарства в індоєвропейців, із виникненням можливості накопичення худоби в одних руках, були створені умови для майбутнього розшарування суспільства. Це спричинило, у свою чергу, появу військової еліти. Разом з нею поступово формується і загальноіндоєвропейський військово-культурний комплекс, такі його важливі складові, як культи верховного бога-воїна, бойової колісниці, зброї, коня, вогню тощо.

Цей процес тривав також у бронзову добу в II тис. до н. е. Виникають нові елементи індоєвропейської мілітарної культури: явище співців військових подвигів і слави, сакрально-магічний зв'язок між битвою та бенкетом. Завдяки поширенню в степах кіннотників підсилюється культ коня.

Олена Кузьміна (1986) досліджувала процес створення об'єднань молодих воїнів, у котрих юнаки готувалися до обряду посвячення у дорослі воїни — ініціацію.

Крім того, О.Кузьміна (1974, 1986) вивчала шляхи становлення у індоєвропейців культу коня. Вона вважала застарілими твердження, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи. Нові археологічні знахідки дають змогу стверджувати, що вже в енеоліті в українських степах і лісостепах поширилося конярство, а разом з ним і культ коня. Згодом це відобразилося в священних книгах індоаріїв (Рігведі), провідною культовою твариною котрих був кінь.

Надзвичайно багато цінної інформації з цієї проблеми ввели в науковий обіг вчені Т.Гамкрелідзе й В.Іванов (1984). Зокрема, на основі лінгвістичного аналізу стародавніх хетських текстів вони зробили висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі, широке військове застосування коней та існування культу коня зокрема. Нагадаємо, що саме завдяки військовій колісниці й своєрідній філософії війни індоаріям вдалося успішно завоювати басейн Інду.

Відома дослідниця Рігведи Т.Єлізаренкова у своїх наукових студіях (1972, 1989) стверджувала, що священні гімни-веди Рігведи здебільшого створювались поетами-співцями, котрих індоарії називали «ріші». Саме ріші зберігали пісні Рігведи у власних сім'ях, передавали їх усно від покоління до покоління, у результаті чого вони й постають реальними історичними свідченнями. Як уже зазначалося, бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями ж цієї самобутньої філософії були брахмани-ріші — співці військової слави, котрі своїми піснями та гімнами надихали воїнів-кшатріїв на перемоги над ворогами. Отже, традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибинним корінням сягають арійських гімнів Рігведи, тобто другої половини II тис. до н. е. Т.Єлізаренкова наголошувала у своїх розробках на містичній ролі культового напою соми (в індоіранців — хаоми) у культурі індоаріїв, що з ним було пов'язано чимало легенд і переказів. Із соми був приготовлений напій безсмертя — амріта, який надавав Індрі (богові війни та блискавиці) незвичайної сили для здійснення героїчних подвигів, знищення головного демона — Врітру. Можливо, саме так і зароджувався у загальноіндоєвропейській мілітарній культурі сакрально-магічннй зв'язок між бенкетом (споживання культового напою соми (хаоми)) і битвою (знищення демонів-ворогів, героїчні перемоги над ворогом).

У скіфо-сарматську добу (І тис. до н. е.) на праукраїнському терені тривав розвиток індоєвропейських військових традицій. Зокрема, С.Бессонова (1983), котра досліджувала історію виникнення і еволюції культу меча, вважає, що, можливо, саме Егейський світ став тим центром, звідки міф про бога-меча та його культ поширивсь і поступово досягнув причорноморських степів аж до Скіфії. У скіфів Північного Причорномор'я поклоніння мечу було зафіксовано давньогрецьким істориком Геродотом. Археологи Т.Висотська, І.Лобода, С.Скорий (1977) стверджували, що цей культ бога-меча зберігся й у пізніх скіфів, оскільки при розкопках Усть-Альмінського городища в Криму було знайдено масивну плиту із зображенням меча.

Відомий французький вчений Ж.Дюмезіль (1986, 1990) послідовно проводить думку, що осетинський герой-нарт Батрадз — це міфологічний героїчний прояв скіфського бога війни, символом і уособленням якого був саме меч. Ці висновки Ж.Дюмезіль сформулював, ґрунтуючись на нартському героїчному епосі осетинів, який є далеким відгомоном скіфо-сарматської міфології.

Поруч з культом меча в індоєвропейському мілітарно-культурному комплексі існував також культ бойового пояса. О.Кузьміна (1986) вважала, що оперізування поясом було символічним обрядом у індоіранців і личило тільки тим, хто завершував навчання і витримував ініціацію. Вчені вважають, що етнонім «сармати» походить від давньоіранського «сааремат» — «оперезаний мечем».

Культ воїна-звіра серед інших досліджували В.Іванов (1975, 1977, 1991–1992), Т.Гамкрелідзе, В.Іванов (1984), Ф.Кардіні (1987), А.Іван-чик (1988), Л.Залізняк (1994), В.Балушок (1998).

За свідченнями науковців Т.Гамкрелідзе і В.Іванова (1984), створенню культу воїна-звіра (воїна-вовка) сприяли як особлива екологічна поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, так і його адекватність образу мужнього воїна і одиниці справжнього військового товариства.

Традиції побратимства досліджували Ф.Вовк (1891), М.Громико (1984).

Надзвичайно могутнім проявом індоєвропейської військової традиції поставало середньовічне лицарство. На той час усі складові архаїчного індоєвропейського військового культурного комплексу набувають завершеного вигляду, надаючи неповторності середньовічній військовій культурі.