Розділ «VIII. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА»

На тiй Тегеранськiй нарадi стався цiкавий iнцидент. На банкетi Й. Сталiн виголосив тост, в якому сказав: «Сила нiмецького вiйська — це 50.000 вищих офiцерiв та iнженерiв. Отже, вип’ємо за те, щоб ми всiх їх пострiляли, коли будуть в наших руках». У. Черчiлль як опарений вмить зiрвався з крiсла i червоний з обурення гостро сказав: «Англiйське розумiння законностi та справедливостi нiколи не дозволить на таке дикунство». Знiяковiлий Ф. Рузвельт хотiв обернути це в жарт, запропонував компромiс — погодитися на менше число, наприклад, 49.000. Всi присутнi москвини вибухли реготом, так само як і янкi. Ще бiльш обурений У. Черчiлль вийшов з банкету.

Голова польського уряду на вигнаннi С. Мiколайчик розумiв, що в Тегеранi мають обмiрковувати також i долю Польщi. Тому вiн просив у Ф. Рузвельта дозволу приїхати до Каїра, щоб оповiсти йому про справу Польщi ще перед тим, як вiн, Ф. Рузвельт, обмiрковутиме її з Й. Сталiним. Ф. Рузвельт викручувався вiд побачення пiд всiлякими претекстами. Тодi С. Мiколайчик послав йому до Каїра розпачливу телеграму. Ф. Рузвельт пам’ятав, що в США є понад шiсть мiльйонiв громадян США, якi походять зi Схiдної та Середньої Європи, i про те, що наближаються вибори президента США. Отже, вiн телеграфiчно запевнив С. Мiколайчика, що справу Польщi вiн вивчив дуже добре i тому готовий захищати права Польщi на Тегеранськiй нарадi.

Перед засiданням, на якому мали обмiрковувати справу Польщi, Ф. Рузвельт довго нараджувався удвiйку з Й. Сталiним. На засiданнi Й. Сталiн висунув домагання визнати тi схiднi кордони Польщi, що він установив з А. Гiтлером 1939 року. Крiм того, вимагав визнати Московщинi право мати Естонiю, Латвiю, Литву в складi СРСР. Ф. Рузвельт мовчав. Осамiтнений У. Черчiлль зрозумiв, що справа вже розв’язана двома диктаторами, i вiн нiчого не може вдiяти. Мусив забути про офiцiйну причину проголошення Великобританiєю вiйни Нiмеччинi. Зрештою англiйському державниковi i патрiотовi потреби Великобританiї були дорожчi за всi польщi разом узятi, хоч би й треба було паленiти зi сорому за зраду угод з поляками.

По кiлькох мiсяцях пiсля Тегеранської наради надходили вибори президента США. Хоч американська Полонiя не знала, що ухвалено на Тегеранськiй нарадi, проте подiї в Польщi натякали, що ухвалено не на користь Польщi. Отже, поляки США послали до Ф. Рузвельта своїх уповноважених запитати президента. Вiн прийняв їх надзвичайно приязно i запевнив, що вiн дуже зважав i зважає на бажання американських полякiв щодо Польщi, що вiн боронив i боронитиме всi права Польщi.

По «розв’язаннi» справи Польщi Ф. Рузвельт запропонував обмiркувати справу Нiмеччини. Вiн висунув план подiлити Нiмеччину на п’ять окремих напiвсамостiйних держав, а Рурщину, Саар, Гамбурґ та Кiль передати пiд владу ООН. Лiпшого плану знищити Нiмеччину i змiцнити Московщину — годi видумати.

Коли Ф. Рузвельт викладав цей план, Й. Сталiн iронiчно кинув зауваження У. Черчiллю, що вiн не слухає, бо мабуть не хоче розподiлу Нiмеччини. Та У. Черчілль слухав, але не вiрив своїм вухам, бо був приголомшений тим, що казав Ф. Рузвельт. Приголомшений тому, що цей план був йому цiлковито новиною i несподiванкою. Щойно кiлька днiв тому вiн мав у Каїрi довгу нараду з Ф. Рузвельтом. На нiй вони УЗГОДИЛИ спiльнi англо-американськi погляди на тактику супроти Московщини на Тегеранськiй нарадi. I нiхто iнший, лише сам Ф. Рузвельт кiлькаразово казав У. Черчiллевi, що основою англо-американського союзу є узгоджувати завжди не лише вчинки, але й плани на майбутнє. Отже, таке Рузвельтове «узгодження» — та ще й у такiй величезнiй свiтовiй справi — дуже обурило У. Черчiлля. Проте, вiн стримався вiдповiдно назвати цей рузвельтовий вчинок i з гiрким сарказмом зауважив: «Вживаючи американського жаргону, я хiба можу сказати, що пан президент укусив стiльки, що воно застрягне в його горлянцi».

У Тегеранi Ф. Рузвельт запитав Й. Сталiна про московськi бажання щодо намiрiв на територiальнi здобутки. Той вiдповiв: «Тепер нема потреби балакати про це. Але прийде час, коли ми скажемо». Тепер всi знають, що сказали. Не багато. Лише свiтовий СРСР зі столицею Москвою.

Ч. Вiлмот писав: «Здiйснення безумовної капiтуляцiї Нiмеччини, навiть i без тегеранських ухвал — неминуче робило Московщину панiвною силою у Схiднiй Європi. Проте, в жодному разi не робило неминучим поширення впливу Московщини аж до середини Європи та на Балкани. А по Тегеранi стало вже певнiстю, що саме так станеться, бо Тегеранська нарада створила величезну перевагу для СРСР у полiтичному укладi сил повоєнної Європи».

Чехословацький президент Е. Бенеш бачив Й. Сталiна в Москвi, коли вiн щойно повернувся з Тегеранської наради. Е. Бенеш дуже здивувався, побачивши звичайно невеселого Й. Сталiна, надзвичайно веселим, радiсним. Е. Бенеш казав, що Й. Сталiн виглядав тодi як переможець, мало що не танцював з радощiв. Якби нi! Та ж справдi був переможцем на тiй нарадi. Здобув на нiй стiльки, скiльки мабуть i не мрiяв перед нарадою. А невдячнi москвини не поставили ще й досi у Москвi пам’ятник Ф. Рузвельтовi.

«Як показали пiзнiше подiї, Тегеранська нарада була тим зворотним пунктом, пiсля якого кермо подiй перейшло до рук Й. Сталiна. Вся вiдповiдальнiсть за це падає лише на Ф. Рузвельта. Його психiчне збочення було таке велике, що вiн, не зважаючи на Сталiнiв босяцький цинiзм, не зважаючи на неетично брудну цiну, що її Ф. Рузвельт платив, не зважаючи нi на що вiрив, що творить стосунки i передумови, якi приведуть обидвох спiльникiв до справжньої приязнi. Повернувшись до США, вiн казав через радiо на Святий Вечiр 1943 року таке: «Й. Сталiн — це людина, що сполучає в собi величезну, немилосердну непохитнiсть iз здоровим добрим гумором. Я вiрю, що вiн є справжнiй речник думки, душi i серця Расєї (тобто СРСР. — П. Ш.). I я вiрю, що ми, американцi, житимемо з «рускiм» народом дуже добре. Направду, дуже добре».

Ялтинська нарада

Мiнiстерство закордонних справ США оприлюднило 1955 року деякi документи Ялтинської наради. Але їх дбайливо зцензуровано. Проте, навiть i в цензурованих виданнях можна знайти чимало такого, що разом з оприлюдненими спогадами учасникiв i свiдкiв дають право iсториковi сказати, що Ялтинська нарада лишиться назавжди в iсторiї зразком найганебнiшої, найпiдлiшої, найцинiчнiшої, найпродажнiшої, найнеетичнiшої мiжнародної полiтики.

I не лише зразком, але й матiр’ю пiзнiших мiжнародних нарад. Ялтинська нарада започаткувала офiцiйно (неофiцiйно започатковано далеко ранiше) теперiшнiй стиль мiжнародної полiтики, що його не можна назвати iнакше нiж людожерським. Теперiшня мiжнародна полiтика повернулася до морально-етичних засад печерного двоногого звiра вже цiлком вiдкрито, офiцiйно. Щогiрше! Двоногий звiр казав те, що думав, i робив те, що казав. Був жорстокий, та бодай не був пiдлий. Теперiшнi ж полiтики цинiчно закривають свої людожерськi вчинки параваном високоморальної, пiднесеної, етичної, навiть християнської балаканини. I їхньому цинiзмовi тепер немає меж.

В iсторiї США не було випадкiв, щоби вибирали на президента ту саму особу втретє, майже не вибирали вдруге. Ф. Рузвельта вибрали 1944 року вчетверте. А 1944 i дальшi роки були роками розв’язки справ величезної ваги, розв’язки, що визначали долю свiту на майбутнi сторiччя. Силою обставин, голосом, що розв’язував, був голос США. Державнi потреби самих США вимагали, щоби президентом була людина у повному розквiтi її фiзичних, розумових i духовних сил. А Ф. Рузвельт був тодi вже на найнижчому схилi своїх не лише фiзичних, але й духовних сил. Вже тодi вiн був безнадiйно хворою людиною i його днi на цьому свiтi були порахованi. Вибирати на президента дуже хвору людину та ще й за таких переломно критичних часiв — було державним злочином.

Мафiя витратила роки часу на те, щоб опанувати уряд США разом з президентом. Хворий, безсилий президент був для мафiї золотою нагодою здiйснити її план повоєнного свiту руками президента. Граючи на Рузвельтовiй зарозумiлостi (мегаломанiї), мафiя примусила його кандидувати 1944 року. Само собою зрозумiло, мафiя зробила катастрофiчний стан Рузвельтового здоров’я державною таємницею. Її часописи запевняли людей у доброму здоров’ї Ф. Рузвельта.

I перед виїздом до Ялти, i в дорозi, i в Ялтi Ф. Рузвельт був дуже хворою людиною. Мiнiстр закордонних справ Е. Стетiнiус писав, що не лише руки, але й усе тiло його тремтiло. Адмiрал Е. Кiнґ, зустрiвши Ф. Рузвельта в дорозi до Ялти, казав потiм, що вiн перелякався, побачивши Ф. Рузвельта в такому дуже хворому станi. Рузвельтiв американський перекладач Андрiй Савчук, що був у Ялтi, казав: «Президент виглядав дуже хворим, поводився як дуже хворий i розмовляв як хворий». Мафiя знала це лiпше за будь-кого, але вона дуже квапилася оформити документально ухвали всiх попереднiх нарад, понадто Тегеранської. А що хворiший президент, то легше це зробити.

Начальник вiйськового посольства США у Москвi генерал Джон Дiн писав: «Нiяка подiя в цiй вiйнi не виводила мене так з рiвноваги, як видовище, що президента США несли на руках з iнвалiдного крiсла на авто, чи корабель, на лiтак, щоб їхати пiвсвiтом, як єдино можливий спосiб зустрiнутися з Й. Сталiним». Всi радники Ф. Рузвельта, за винятком Г. Гопкiнса та його мафiозних спiвучасникiв, були проти того, щоби хворий президент їхав до Ялти.[77]

Ф. Рузвельт взяв на Ялтинську нараду крiм нерозлучного шестиколонника Г. Гопкiнса ще й п’ятиколонника Алджера Гiса. Колишнiй московський шпигун В. Чемберс, розчарувавшись у комунiзмi, видав всю московську мережу в США, попереджав уряд задовго до Ялтинської наради, що А. Гiс є московським шпигуном. Колишнiй урядовець посольства СРСР у Канадi Iгор Гузенко передав канадському урядовi багато документiв московського шпигунства. Мiж ними були документи, якi доводили, що шпигунською дiяльнiстю А. Гiса керувало посольство СРСР у Канадi. Канадський уряд переслав документи урядовi США. Це було задовго до Ялтинської наради. Само собою зрозумiло, що мафiя сховала всi документи про шпигунство А. Гiса. На Ялтинськiй нарадi А. Гiс та Г. Гопкiнс сидiли за плечима Ф. Рузвельта, обидва писали i пiдписували президентовi свої писульки-поради. Пiзнiше (1949 року), коли А. Гiса зловили на гарячому i судили за шпигунство, вiн казав на судi: «Не буде моєю нескромнiстю, а радше вiдвертiстю сказати, що я допомiг у деякiй мiрi укласти Ялтинську угоду».

Звеличники Ф. Рузвельта у своїх книжках намагаються довести, що А. Гiс не мав голосу на Ялтинськiй нарадi. Мiнiстерство закордонних справ США оприлюднило трохи документiв з тої наради, але не оприлюднило багатьох писульок, що їх писали i пiдписували Ф. Рузвельтовi на засiданнях А. Гiс та Г. Гопкiнс. Але й iншi свiдки та учасники наради, як, наприклад, генерал Джеймс Борис, кажуть, що Е. Стецiнiус i Г. Гопкiнс дуже часто радилися з А. Гiсом. А скiльки разiв А. Гiс «радився» зi своїм «хазяїном» Й. Сталiним — може скажуть колись архiви.

В Ялтi москвини блискуче вiдiграли роль неймовiрно щедрих, а звiдти враження i щирих, гостинних господарiв. Вони там частували англiйцiв та янкi найвибагливiшими стравами i напоями, i то в такiй кiлькостi, що гостi переїдалися i перепивалися аж до занедужання. Найменше бажання гостей, зрозумiло крiм, полiтичних, негайно задовольняли. Наприклад, хтось зауважив, що нема в напої цитрини. На другий день у їдальнi стояло кiлька цитринових дерев з достиглими цитринами на них. У. Черчiлль телеграфував додому: «Московська гостинна щедрiсть перевищує уявну». Американський перекладач Андрiй Савчук казав: «Ялтинська пиятика була найбiльшою, яку я бачив у своєму життi». А вiн був морським офiцером, отже, бачив великi пиятики. Москвини навмисно тримали своїх гостей п’яними чи напiвп’яними навiть i на засiданнях. Москвини звикли пити свою «водку» вiдрами, не впиваючись. Але Ф. Рузвельтовi, що ледве рухався i вже згасав, навiть маленька пiвчарка ослаблювала не лише тiло i волю, але й дурманила мозок. Й. Сталiн та його слуга А. Гiс це бачили дуже добре i тому зробили з Ялтинської наради пияцьку, а заодно i ПОЛIТИЧНУ московську вакханалiю.