Розділ «Передмова»

З Павлом Штепою читач незалежної України мав можливiсть ознайомитись з 1996 року, коли вийшла в свiт його книжка «Московство»,[1] яка відразу стала бестселлером. На пiдставi багатьох iсторичних джерел вiн зробив успiшну спробу розкрити одну з найбiльших загадок свiту — що таке Росiя i так звана «загадочная русская душа». Народнiсть, що сформувалася з десяти вiдсоткiв слов’янського населення i ввiбрала в себе чи не весь генетичний фонд Золотої Орди, азiатської за своїм походженням, а також десятки племен угро-фiнського та тюркського походження, накинувши їм слов’янську мову через насильницьке запровадження православ’я, яке стало i досi залишається в Росiї деспотичною iмперською релiгiєю, створила велику агресивну iмперiю, яка вiд початкiв свого зародження i досi протягом бiльш, нiж пiвтисячолiття становила й далi становить велику загрозу всьому цивiлiзованому свiтовi, а понадто Українi, яку поневолила пiсля акту так званого «возз’єднання» (1654 р.) i довела до передлетального стану.

Книга «Мафiя» — вищий етап iсторико-філософського синтезу цього солiдного автора. Наш середнiй читач тiльки по верхах знає iсторiю XX сторiччя. Це як своєрiдний ляльковий театр. Дитина тiшиться, як ляльки граються, сперечаються мiж собою, але досвiдчений дорослий читач знає, що це наслiдок працi вправних манiпуляторiв, якi за лаштунками рухають цими ляльками. Таким збiрним манiпулятором свiтової гри двох останнiх третин двадцятого столiття є всесвiтня мафiя — страшна фiнансова потуга, яка поєднує в собi наймахровiший фiнансовий капiталiзм з псевдосоцiалiстичною iдеологiєю i по сутi становить собою єдине цiле, попри свiй умовний розподiл на захiдний «лiберальний демократизм» та московський комунiстичний тоталiтаризм.

Цi протилежностi в ключових моментах навдивовижу поєднуються, зокрема в своєму ставленнi до України. Не було i нема в Росiї бiльшого ворога, нiж Україна, без якої Москва не може iснувати як iмперiя, але знищити українську державнiсть у 1920 р. допомiг бiльшовицькiй босотi саме «цивiлiзований» захiд з чотирнадцятьма пунктами американського президента Вудро Вiльсона, якi стали статутною основою мiжвоєнної Лiги Нацiй. Державу — кожнiй європейськiй нацiї, тiльки не Українi. Щось подiбне трапилося i на наших очах кiлька рокiв тому. Нi в кого не було сумнiву в тому, що страшнiшої загрози, нiж Росiя, Україна не мала i не матиме нiколи, i що Україна є одвiчним захисним бар’єром Заходу вiд дикого Сходу. Але саме вiн, цей Захiд наполiг на тому, щоб Україна — третя потуга свiту — вiддала свою ядерну зброю якраз Росiї i то повнiстю. Зовнi це виглядало як нахабнi вимоги двох супердержав, з яких одна — Росiя вже перестала бути такою, втративши свої найбiльшi колонiї. А прикрили цей злочин так званi демократи в Парламентi, якi нiбито протистоять комуно-бiльшовицьким тоталiтаристам (читай московським шовiнiстам, якi поки що становлять бiльшiсть українського Парламенту), а насправдi виявилися в антиукраїнськiй компанiї заодно.

Цим Україна позбулася унiкальної можливостi стати iнiцiатором глобального ядерного роззброєння, про яке зараз нiхто й мови не веде. Тепер дехто з них ладен заднiм числом лiктi собi кусати, та поїзд уже пiшов. Нiякої гарантiї i безпеки вiд двох учасникiв трьохсторонньої угоди, а також i тих, що пiдтримали її збоку, як, скажiмо, Англiя, Україна, сподiватися не доводиться. Хiба не стоїть за лаштунками цiєї лялькової гри з потисненням пальчика президента США першим президентом вiдродженої України в Бориспiльському аеропорту як явлену благодать йому за скромний дарунок в 176 пiдземних ракетних установок мiжконтинентального засягу дiї якась незнана нам потаємна сила? В цьому вгадується той же почерк мафiї.

На що вона сподiвалася? На свою удавану бiполярнiсть мiж Заходом i колишнiм СРСР, тобто гадали, що цей євроазiатський простiр належить їй так само, як i цивiлiзований Захiд, i до певної мiри мала рацiю. Тим бiльше, що мафiя захiдного рiзновиду, хоч у вульгарному схiдному варiантi, виросла в гiгантську силу з вутлих зародкiв перших рокiв «перестройки». Але, як сказав поет, «умом Россию не понять». Коли вона вiдчує над собою загрозу, то враз зосереджується i дiї її стають непередбачуваними. Вона готова пiти на свiй страх i ризик проти всiх i вся.

Iсторiя повторюється. Але, якщо вона повториться i на цей раз, то планети Земля не буде.

Механiзм свiтового суспiльного процесу пiсля Першої свiтової вiйни розвивався за певною схемою. Зовнi виглядало, що свiт соцiалiзму буде до кiнця побивати свiт капiталiзму i врештi до кiнця його переможе. Настане царство всесвiтнього комунiстичного благоденства. Мафiя — а це групка свiтових банкiрiв з їх численними прислужниками — сподiвалася, використовуючи економiчно ефективнi капiталiстичнi методи i дiйову комунiстичну пропаганду, створити свiтовий надуряд, впрягаючи по сутi рiзнобiчнi сили, i тим утвердити владу над свiтом. Вона могла називатися i соцiалiстичною, але була б усе одно фiнансовою олiгархiєю. Зрештою, одне i друге в своїх вершинах сходяться. Вся суть у повному зосередженнi влади, а далi манiпулювати нею не важко.

П. Штепа писав свою книжку на початку 70-их рокiв в апогеї холодної вiйни. Стосунки мiж двома таборами тодi були вкрай загостреними. I здавалося, що соцiалiстичний блок ось-ось почне перемагати. Адже вiн розрiсся до третини планети територiально i майже на стiльки за людськими ресурсами, а державнi структури захiдних потуг, зокрема США, були перенасиченi бiльшовицькими шпигунами.

Так званий детант, тобто послаблення холодної вiйни, почався кiлька рокiв пiзнiше — в серединi 70-их рокiв i юридично оформився в гельсiнських угодах. Останнi виявили певну слабкiсть Росiї, а прийнята свiтовим спiвтовариством так звана «розрядка мiжнародної напруженостi» теж була не на користь останнiй, бо змагання двох свiтiв зi сфери суперозброєнь перемiстилося в сферу економiчної конкуренцiї, в якiй соцблок був набагато слабший.

Тож хай читач не бере за зле тривоги П. Штепи за долю захiдної цивiлiзацiї, яку все мiцнiше за горлянку бере пiвнiчний ведмiдь. Так тодi було i так здавалось усiм. Але П. Штепi порiвняно в меншiй мiрi, бо його аналiтичний розум проглядав у набагато ймовiрнiше та оптимiстичнiше майбутнє свiту. Провiдна роль у ньому має належати Українi. I тут треба вiддати належне нашому вченому. Вiн, виявляється, став провидцем. Ми не будемо вiдтворювати його концепцiї буквально. Дещо додамо й вiд себе, зважаючи на сам хiд iсторiї, який реалiзується пiсля написання пророчої книги П. Штепи.

Хiд мiркувань тут такий. Україна є батькiвщиною свiтової цивiлiзацiї. На принципах цiєї цивiлiзацiї творилася полiтична свiтобудова пiвнiчної частини планети, яка, зрештою, набула глобального характеру. Поки Україна iснувала як держава, цивiлiзацiя, осередком якої була сама Україна, а вiдтак i вся Європа, успiшно розвивалася. Першого краху Україна зазнала в XIII столiттi у зв’язку з татаро-монгольською експансiєю. Україна в своєму розвитку була не тiльки рiзко загальмована, але й вiдкинута назад. Значною мiрою припинився i європейський розвиток, хоч Європа, власне кажучи, була врятована жертвою України. Проте, найбiльшою нашою катастрофою стала Переяславська рада 1654 року. Вiдтодi Україна з суб’єкта iсторiї перетворилася на її об’єкт, тобто стала ласим шматком у зубах Москви, забрати якого, або хоч вiдкусити його частину забаглося чи не кожному із близьких i дальших сусiдiв.

Цим у Європi на цiлi столiття була створена перманентна вибухова ситуацiя, тобто спорадична вiйна або пiдготовка до неї. Україна прагнула визволитись i на цьому ґрунтi формувала свою морально-духовну потугу i врештi-решт при першiй же нагодi пiднiмалася на бiй за визволення. Державцi ж її територiї i зазiхальники на неї час вiд часу вели за неї вiйни, якi з європейських у XVII–XIX ст. стали свiтовими в XX ст. Це турецько-польсько-росiйськi вiйни XVII ст., шведсько-росiйська — початку XVIII ст., австро-нiмецькi вiйни з одного боку i росiйськi з другого, в орбiту яких потрапила й Польща, якi скiнчилися перемогою Росiї та скасуванням також i Польщi як держави — друга половина XVIII ст., Перша i Друга свiтовi вiйни в XX ст.

В останньому роздiлi своєї працi «Мафiя» П. Штепа приходить до пророчого своєю суттю висновку, що в процесi протистояння двох голiв по сутi однiєї мафiї постане, вiрнiше воскресне давнє державне утворення Україна, що й стане початком нового витка свiтової iсторiї. Захiд аморальний такий же, як i Росiя, може навiть бездуховнiший, але не такий жорстокий. Україна замiсть пiдтримувати рiвноправнiсть, яка полягає в можливостi перегризти один одному горлянку, якщо не в прямому, то в переносному змiстi, не зважаючи на те, хто ти (право особи!), висуває право рiвноправностi нацiональних спiльнот, якi розвивають свою духовнiсть на глибоко гуманних колективних засадах моралi, справедливостi, краси, патрiотизму, високої естетики в побутi i мистецтвi. Порушення прав людини стає тотальним, якщо воно спрямоване проти цiлої нацiї. I не можна протиставляти права людини, тим бiльше, якщо ця людина опинилася в нацiональному середовищi не своєї нацiї, тобто є зайвою, чужинцем. Не можна на чужому весiллi вимагати своєї музики i танцiв, яких не обов’язково мусять знати господарi.

Самi ж нацiї, шануючи себе, згiдно з українським менталiтетом мають шанувати iншу нацiю, i тiльки на цiй основi мiж ними встановиться злагода.

Перше право нацiї — непорушнiсть її територiї, встановлення її територiальних меж у вiдповiдностi з iсторико-географiчним принципом — територiя як мiсце розселення та масового проживання. Друге невiд’ємне право нацiї (в наших умовах воно стоїть зараз на першому мiсцi) — право на рiдну мову як знаряддя всезагального спiлкування в межах своєї етнiчної територiї, до якої має бути призведений державний кордон із сусiдньою нацiєю. Йдеться не лише про право користуватися рiдною мовою, але й про право на власне мовне середовище, яке може iснувати лише в межах етнiчно-державної територiї нацiї, поза якою його немає i не може бути. Росiя i надалi намагається зберегти за собою це право на територiях її недавнiх колонiй, що є рiвнозначним їх подальшому вiдмиранню, незважаючи на всiлякi там «незалежностi».

У випадку, якщо етнографiчна межа змiнювалася внаслiдок масової експропрiацiї, як це мало мiсце в Криму, на Кавказi, в українському Закерзоннi тощо, етнiчний кордон, а в подальшiй перспективi i державний, має повернутися до свого первiсного стану. Розумiється, що тут не може бути й мови про денацiоналiзованих виселенцiв кiлькасотлiтньої давностi.

В останньому роздiлi своєї працi, який має назву «Україна», П. Штепа подав стислий нарис розвитку України за всi сiм тисяч рокiв її фiксованої iсторiї. Вiн знаходить у духовних надрах української нацiї такi неоцiненнi резерви, якi здатнi вiдкрити свiт i вивести його духовний розвиток на новi обшири шляхетних мiжлюдських та мiжнацiональних взаємин. Українськi селяни — це аристократи духу, рiвних яким нема серед простолюдинiв iнших країн. Обряди, пiснi, шляхетну культуру взаємин, якi вони створили, важко знайти в iнших країнах свiту. Здатнiсть на самопожертву, яку в iм’я майбутнього виявили десятки тисяч героїв УПА, або п’ятсот українських жiнок у Кiнґiрi, якi голiруч кидалися пiд червонозорянi танки в 1954 роцi, не має аналогiв у свiтовiй iсторiї середини XX ст., а русла глибинної народної естетики, якi виявляються в усьому укладi нацiонального життя українцiв (архiтектурi, ношi, стравах, звичаях, способi господарювання, поетичних повiр’ях тощо), теж випливають тiльки з власних, українських нацiональних джерел.

Вiд себе висловлюю скромнi сподiвання, що i в Росiї можуть пробудитися нацiональнi сили гуманiстичного спрямування, але поки що там панує державницький духовно-моральний розбiй i хаос. Глибоко ним уражене i новочасне українське суспiльство. Це стосується зокрема Пiвдня i Сходу України i в бiльшiй мiрi мiст, нiж сiл. Моральне звироднiння, зокрема певної частини молодi, йде в парi з русифiкацiєю. Це по сутi одне i те ж. Тому першочерговим завданням сучасного українства є повна реституцiя української мови на територiї всiєї української держави та в тих державах, де українцi проживають компактно на власних етнiчних територiях чи становлять значну нацiональну меншiсть в iншомовних та iншонацiональних мiстах (Москва, Санкт-Петербург, Новосибiрськ, Тюмень, Мiнськ тощо). Коли йдеться про цi мiсця, то українцi, якi там проживають, мають вiдновити свою мову як дисперсна нацiональна меншiсть, що може здiйснитися тiльки засобами створення українських нацiонально-культурних товариств.

На такi пiдсумки наштовхує унiкальна праця П. Штепи «Мафiя». Вiд самого початку вона читається з неослабним iнтересом. Книга П. Штепи широко документована. Вiн посилається на сотнi, якщо не бiльше автентичних джерел. Чи не до кожної сторiнки вiн подає по п’ять i бiльше вiдкличникiв. Ми пропускаємо їх у нашому виданнi, тому що вони в своїй основнiй масi є посиланнями на англiйськомовнi видання, нашому читачевi недоступнi. Але певна частина зносок україномовна. Ми зберiгаємо їх повнiстю.