Розділ «VII. БАНКІРИ»

За перших сторiч християнства церква вважала великим грiхом брати вiдсотки за позиченi грошi. За середньовiччя церква мала силу впливати на уряди, навiть iнодi накидати урядам церковнi закони та засади. Тодi держава дуже карала тих, хто брав вiдсотки за позику, а лихварство карала смертю. Наприклад, в Англiї король Альфред видав закон, за яким все майно того, хто брав вiдсотки за позики, держава вiдбирає вiд нього, а коли вiн помре, то забороняється ховати за християнським обрядом, навiть забороняється закопувати такого на християнському цвинтарi. В XI ст. король Едвард Конфесор наказав забирати до держави все майно померлого лихваря, позбавляючи спадкоємцiв права на спадщину. В XIII ст. король Джон забрав собi майно всiх вiдомих лихварiв. В XIV ст. за короля Джемса I-го закон вважав лихварство таким же злочином як i вбивство, тому воно каралося смертю.

Не зважаючи на такi суворi кари, жидiвськi золотарi в Англiї по довгiй боротьбi за право позичати з вiдсотком — перемогли. Англiйський Парламент примушений був 1609 року узаконити позички з вiдсотками. Хто, чи що примусив парламент?

Боючись позичати грошi за вiдсотки, золотарi складали грошi вдома. Тодi були лише металевi грошi. Таким чином велика кiлькiсть грошей забиралася з обiгу, а це дуже гальмувало торгiвлю та промисел, бо бракувало обiгових грошей. Саме тодi Англiя воювала з Францiєю, а державна скарбниця була порожня. Король Вiльям III звернувся до золотарiв за позикою. Вони позичили йому 5 мiльйонiв фунтiв стерлiнгiв з умовою узаконити вiдсотковi позички. Витративши тi 5 мiльйонiв фунтiв, король зажадав ще 6 мiльйонiв фунтiв. Золотарi обiцяли позичити, якщо вiн дозволить їм заснувати банк з правом карбувати грошi. Боючись програти вiйну, Парламент погодився i видав 1694 року закон про заснування Англiйського Банку, що мав право позичати грошi за вiдсотки, пiд заставу будь-якого майна, крiм церковного. А 1844 року уряд надав йому право друкувати паперовi грошi. Вiн надрукував їх 20-тикратно бiльше, нiж мав золота. Тодi бiльшiсть фiлiй Англiйського Банку належала родинi Ротшiльдiв, отже, фактично банк не був державним. Так Ротшiльди зробили собi з НIЧОГО великi мiльйони фунтiв стерлiнгiв.

У Великобританiї було 1944 року в оборотi грошей на 2.500 мiльйонiв фунтiв. З них 10 мiльйонiв фунтiв було дрiбної мiдяної монети, а 40 мiльйонiв фунтiв срiбної. Цi 50 мiльйонiв фунтiв були власнiстю уряду Великобританiї, вся решта 2.450 мiльйонiв фунтiв — власнiстю Банку Англiї. А власником Банку Англiї була родина Ротшiльдiв.

Засновник Ротшiльдiвських банкiв золотар Амшел Бавер мав у Франкфуртi ювелiрну крамницю з червоним написом «Ротшiльд». Його п’ять онукiв стали свiтовими банкiрами, фактичними власниками «державних» банкiв Англiї, Пруссiї, Францiї, Iспанiї, Голландiї, США.

Той Амшел Бавер казав: «Дайте менi право карбувати грошi, i я начхав на всi закони». Так почалася золота доба банкiрської мафiї. Здобувши право друкувати паперовi грошi, банки стали на твердий, широкий шлях до опанування не лише економiчного, але й УСЬОГО життя народiв i, насамперед — полiтичного.

Кожний банкнот, що його банк надрукував i пустив в обiг, — це його вексель, це — його зобов’язання обмiняти той вексель на золотi чи срiбнi грошi в будь-який час на вимогу того, хто має той вексель. Ранiше це банкiвське зобов’язання було надруковане на кожнiй грошовiй одиницi. Отже, банк мусив мати у своїх скринях золота та срiбла стiльки, щоб вистачило обмiняти ВСI паперовi грошi, що їх банк випустив в обiг. На початках банкiвництва так i було. Тодi паперовi грошi були на 100 % забезпеченi золотом та срiблом чи дорогими самоцвiтами.

Грошi є лише технiчним засобом полегшити обмiн крамом чи працею. Замiсть дикунського способу мiняти крам на крам чи на працю, люди навчилися ще за доiсторичних часiв мiняти крам чи працю на грошi. Постав вираз «продавати» за грошi. Вже за середньовiччя торгiвля та промисел почали так рости, розвиватися, що не вистачало анi металевих, анi паперових грошей. Саме життя штовхало збiльшити їх кiлькiсть. Кiлькiсть металевих годi було дуже збільшити. Не лишалося нiчого iншого як збiльшити кiлькiсть паперових. Але паперовi мусять мати забезпеку золотом, срiблом. А його було обмаль. Та банкiвський досвiд показав, що менше нiж 100 % забезпечення золотом паперових грошей вистачає, щоб забезпечити паперовi грошi, бо люди не обмiнюють у банках ВСI паперовi грошi на золотi, срiбнi, а лише дуже малу частину, а бiльшiсть паперових грошей обертається помiж людьми. Отже, уряди дозволили банкам мати менше як 100 % забезпечення. Перше дозволяли мати 75 %, потiм — 50 %, а тепер є чимало держав, що мають лише 10 % золотого забезпечення своїх паперових грошей. I така фактична НЕбезпека не шкодить доти, доки не захиталася у людях довiра до банкiрiв чи до уряду.

По кожнiй вiйнi великi банки кiлькаразово збiльшують свої капiтали, бо вiйна вимагає великих грошей, i уряди мусять позичати їх у банкiрiв, видаючи їм державнi облiгацiї з забезпеченим вiдсотком. Коли нема вiйни, то банки заробляють не меншi мiльярди на економiчних кризах, що руйнують добробут мiльйонiв людей. Право друкувати паперовi грошi є величезною банкiрською силою. Цю силу безмежно збiльшують позики, що їх дають банки. Банк дає позику пiд запоруку, пiд заставу майна. Хто позичає, заставивши своє майно, не має права його продати без згоди того, у кого вiн позичив грошi. Таким чином закладене майно стає нiби спiльним позичальника i боржника аж доти, доки не сплачена позика. Поки боржник поверне свою позику, вартiсть закладеного майна може впасти. Щоб забезпечити себе вiд утрат, лихвар завжди позичає далеко менше, нiж вартує майно боржника. Коли боржник не заплатить позики на час, лихвар забирає ВСЕ майно, а не лише частину, що вартує несплачена позика. На Закарпаттi жиди позичали селянам одну двадцяту вартостi закладеного майна, якщо селянин не заплатив позики на час. В XIX ст. iз загальним поширенням демократичного ладу закони заборонили це i вимагають, щоби закладене майно випродавалося на прилюдному аукцiонi. На аукцiонi кожний присутнiй може купити. Продається тому, хто дасть найбiльшу цiну. Але той, хто купить, мусить одразу заплатити готiвкою всi борги, що тяжiють на тому майнi. Переважно охочих не буває багато i купує лихвар. З цiєї причини лихварi роблять все, що можуть, аби боржник НЕ заплатив. У такий спосiб у США i в Канадi за 1930-х рокiв три мiльйони рiльникiв утратили свої хутори, п’ять мiльйонiв домовласникiв утратили свої хати, три мiльйони крамарiв — свої крамниці, 200.000 дрiбних пiдприємцiв — свої пiдприємства. Все те забрали банки та випозичальнi за несплаченi позики. А те вартувало мiльярди доларiв.

Банки США випустили паперових грошей на 20.735.512.645 доларiв. Але в обiгу є лише половина тих грошей. Друга половина переховується за кордоном США та схована в банках.

У банках США лежить 10 мiльярдiв доларiв. Але банковi книжки показують 150 мiльярдiв доларiв. 140 мiльярдiв доларiв — це доми, земля, фабрики, крамницi, копальнi, залiзницi i т. п. майно людності США, заборговане в банках. Отже, бачимо, що те людське майно 15-тикратно перевищує всi грошi, що їх мають банки. Яким чином так сталося? Це рахiвниче шахрайство. Грошi, що їх банк позичає комусь, записуються не на сторiнку видаткiв банку, але, навпаки, на сторiнку ПРИБУТКIВ банку. Чому таке шахрайство? Бо позичається завжди пiд заставу якогось майна. Отже, те заставлене майно банк записує до своїх книжок, як БАНКIВСЬКЕ майно. Банк має право видати позичок не бiльше, як вартує майно банку. Записуючи заставлене людське майно як банкiвське майно, банк збiльшує кiлькiсть грошей, що їх має право видавати на позики, бо той, хто позичає, не вибирає з банку всю позичку готiвкою. Звичайно вибирає не бiльше як 5 % позики, а на решту банк вiдкриває йому позичальний рахунок — кредит. Щобiльше, боржник звичайно платить свої видатки не готiвкою, але чеками на той банк, де позичив. Таким чином банк, маючи один мiльйон доларiв готiвкою, може фактично позичити, тобто вiдкрити позиковий рахунок на 30 мiльйонiв доларiв. А на кожному позиченому доларовi банк заробляє вiдсотки.

Як великi банкiри грабують людей в США показують такi приклади. За вiйни 1914–20 рокiв був у США великий добробут, бо вiйськовi потреби вимагали багато виробiв та харчiв. Робiтники, добре заробляючи, купували хати; рiльники, маючи добрi цiни на рiльничi вироби, купували бiльше землi. А що вони не мали всiєї готiвки на те, то позичали у мiсцевих малих банках. Понадто таке було поширено на сiльськогосподарському Заходi США. Там малi банки добре заробляли i не хотiли пiдлягати Державному Запасовому Банковi. Уряд позичив у Державному Запасовому Банку великi грошi на воєннi видатки. Щоби скорити малi незалежнi банки та пограбувати хати у робiтникiв i землю у рiльникiв, Державний Запасовий Банк створив 1920 року навмисно велику економiчну кризу. Вiн зменшив кiлькiсть грошей в оборотi; не дав позичок малим банкам; пiднiс вiдсоток на позички. Багато незалежних малих банкiв збанкротувало, багато робiтникiв утратили свої хати, а рiльники свої хутори. Люди втратили маєткiв вартiстю понад 160 мiльярдiв доларiв. Друга свiтова вiйна коштувала 200 мiльярдiв доларiв.

Парламент i Сенат США вiдкинули 1920 року вимогу президента В. Вiльсона, щоби США стали членом Лiгi Нацiй. Свiтова банкiрська мафiя покарала за це США. Свiтовi банкiри забрали 1927 року з Державного Запасового Банку золота на 500 мiльйонiв доларiв. Той банк зменшив кiлькiсть грошей в оборотi. Це, разом з iншими заходами банкiрської мафiї, спричинило 1929 року величезну економiчну кризу. Понад 4.500 малих незалежних банкiв у США збанкрутували. Мафiя забрала у людей запiвдурно маєткiв на великi мiльярди доларiв.

Силу грошової мафiї показує такий факт. Голова Парламентської комiсiї банкiв i капiталу Луї Макфеден подав 23.05.33 р. парламентовi думку потягнути до суду Мiнiстра скарбу, двох заступникiв Мiнiстра скарбу, всi Комiсiю управителiв Державного Запасового Банку, обвинувачуючи їх у тому, що вони навмисно спричинили економiчну кризу 1929 року. За цю думку голосувало лише п’ять членiв парламенту. В наступних виборах мафiя кинула великi тисячi доларiв, щоб знеславити, очорнити Л. Макфедена, i його не було обрано.

Нiхто iнший лише банкiрський слуга i масон президент США В. Вiльсон казав, коли вже не був президентом: «Такою великою промисловою державою як США фактично керують тi, хто позичає грошi. У США позичальна справа не розпорошена, а, навпаки, зосереджена в руках небагатьох банкiрiв. Тим-то вся дiяльнiсть американцiв у руках тих небагатьох банкiрiв та мiльйонерiв. Фактично американський народ є в полонi банкiрiв. Фактично наш уряд вже не обирається бiльшiстю вiльних голосiв. Фактично маленький гурт людей, що має у своїх руках всю позичкову справу, наставляє нам наш уряд».

В. Вiльсона вибрано на президента тому, що вiн виступав проти того, аби США брали участь у вiйнi. На його обрання банкiр Б. Барух дав 50.000 доларiв. Ставши президентом i затягнувши США у вiйну, президент В. Вiльсон зробив Б. Баруха диктатором вiйськової промисловостi i вiйськових закупок. На тiй посадi Б. Барух заробив великi мiльйони доларiв, бо давав вiйськовi замовлення пiдприємствам, у яких вiн мав паї, або вiд яких одержував величезнi хабарi. Вiн пустив чутки нiби США мають намiр замиритися. Та чутка спричинила раптовий великий спад цiни на паї пiдприємств, якi працювали на вiйну. Б. Барух купив багато таких паїв, а потiм, коли виявилася брехливiсть тої чутки i цiна паїв пiднеслася, то вiн продав їх. Так за кiлька лише днiв вiн заробив 750.000 доларiв.

За часiв вiйни 1914–20 рокiв у США панували три неофiцiйнi диктатори — Бернард Барух, Євген Меєр i Пол Варбурґ. Всi три — банкiри i всi три жиди. Є. Меєр був головою Комiсiї управителiв Державного Запасового Банку США, а П. Варбурґ — його заступником. Три найбiльшi творцi теперiшньої грошової системи i теперiшнiх мiльярдних боргiв США були три жидiвськi банкiри — нiмецький П. Варбурґ, український Е. Ґолденвайзер, що був 30 рокiв керiвником Державного Запасового Банку США, i литовський Г. Д. Гвайт, що був головою Мiжнародної Грошової Фундацiї. Нью-Йоркський банкiр Г. Леман був американським вiйськовим губернатором розбитої Iталiї. Банкiр Генрi Дейвiсон був головою Червоного Хреста США.

Мiльйонер Генрi Форд казав: «Щоби припинити вiйни назавжди, не треба творити нiяких Лiг Нацiй. Вистачить взяти пiд державний контроль 50 свiтових жидiвських банкiрiв. Вони ж бо викликають вiйни, щоб заробляти мiльярди доларiв».

Жидiвськi банкiри Стернс та Ґолдсмiт постачали грошi Португалiї, барон Гiрш — Туреччинi, Ротшiльд — Францiї, Стронберґ — Румунiї, Спеєр та Поляков — Московщинi, Кун-Леб — США.