Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

А як же легко було б дістати потрібні відомості, якби він тільки знав, що в тому самому місті, так би мовити, за стіною, жив Вільям Гіклінг Прескот, єдиний і найбільший на той час знавець ацтеків, майя, тольтеків та інших індіанських племен американського континенту.

Шукаючи, за що б можна було зачепитися, Стефенс натрапив у книжках на замітку якогось Фуентеса. Цей мексіканський іспанець 1700 року швендяв по Гондурасу і біля Копана відкрив скупчення будівель та пірамід; вони були дуже старі, але збереглися добре. От Стефенс і надумав податися в Гондурас, навіть гадки не маючи, з якими труднощами зв’язана подорож у глибину диких, безлюдних джунглів. Він умовив поїхати в експедицію і свого приятеля, прекрасного художника Фрідріха Катервуда.

1839 року невеликий караван Стефенса, який складався з мулів, провідників та індіанців-носильників, був уже на межі Гондурасу й Гватемали. Там, як було колись із Лейярдом на берегах Тігру, мандрівників захопила революція. Вся Центральна Америка опинилась у вогні політичної боротьби. По країні вздовж і впоперек снували загони трьох суперників, які боролися за владу: колишнього президента Сальвадору Морасани, вождя мулатів, майбутнього кривавого диктатора Гватемали Карреро та індіанського революціонера Ферреро.

По містечках і селах вешталися озброєні до зубів негри, індіанці й мулати, якими командували колишні дезертири з армії Наполеона і всякі європейські авантурники. Край був сплюндрований, тероризований і голий. Охоплені жахом тубільці ледве трималися на ногах од голоду; ніде не можна було дістати навіть черствої скоринки хліба.

У Стефенса була охоронна грамота, яку підписав один з вождів революції, та це мало що допомагало. Розперезані банди п’яних вояків переслідували мандрівників, майже на кожному кроці прискіпувалися до них, часто обстрілювали. Одного разу якийсь п’яний начальник, вимагаючи викупу, замкнув усю експедицію в оборі. Тільки завдяки втручанню старшого офіцера, який випадково там опинився, Стефенс вийшов з цього скрутного становища цілий і неушкоджений.

Сяк-так відганяючи знахабнілих солдатів, друзі дісталися до джунглів, де пролягала єдина дорога до Копана. Заглибившись у похмурі дикі лісові нетрі, Стефенс зрозумів, чому доти ніхто не знайшов тих далеко закинутих руїн. Непереборний мур джунглів оберігав їхню таємницю краще, ніж товстенний шар нанесеної протягом віків землі й піску.

Невеличка група сміливців продиралася крізь зелене пекло з величезними труднощами. Нав’ючені тварини по саме черево грузли в смердючій драговині. Кущі та ліани чіплялися за одяг, колючки впивалися в тіло, завдаючи пекучих ран. Вологе урочище кипіло, наче окріп, гнилі випари отруювали організм, знесилювали тіло, розладнували нерви. Вночі пущу сповнювали тисячі найдивовижніших звуків — там щось скиглило, верещало, жалібно голосило. Несамовитий гамір мавп, скрипучі голоси папуг, пронизливий писк і стогін, немовби то вили од болю поранені тварини — усе це не давало спати.

За кілька днів мандрівки, які здавалися вічністю, Стефенс, Катервуд та індіанці прорубали через джунглі прохід і добралися до Копана, геть укриті ранами та багнюкою. Вийшли з лісу, глянули запаленими од безсоння очима на групу нужденних мазанок, яка називалась Копаном — і серця в них стислися від розпачу. Виявилося, що там немає і сліду руїн; напевне, повідомлення Фуентеса було звичайна брехня. Спитали про руїни тубільців, але ті лише дивилися на них великими очима й здвигали плечима. Здавалося, що вся експедиція просто непорозуміння.

Пригнічені мандрівники постановили затриматися на кілька днів у селі — треба було поновити сили після тяжкої подорожі й порадитися, що робити далі. Стефенс подумав, що не шкодило б пошукати руїн ще в найближчих околицях села. Джунглі були дуже густі, — хто знає, може, все-таки там щось є. Адже — він помітив — тубільці не відходили далеко од своїх хат, а пущі боялися як вогню.

Трохи відпочивши, дослідники вирушили в зарості дрімучого лісу. Індіанці, які брали участь в експедиції, важкими ножами — мачете — прорубували стежку, а мешканці Копана тим часом зацікавлено стежили за ними. І ось незабаром експедиція стала мов укопана перед величезним муром із кам’яних брил, щільно припасованих одна до одної, але не скріплених розчином. Круті сходи вели кудись угору, в гущавину заростей.

Неможлива річ; біля самого села були руїни, а мешканці навіть не підозрівали про них. «А може, — подумали дослідники, не вірячи власному щастю, — то тільки залишки якоїсь іспанської фортеці?» Це ж тут 1524 року проходив Кортес, поспішаючи до Гондурасу, щоб приборкати тамтешнього повсталого губернатора. А пізніше іспанці вели тут запеклі бої з тубільцями, перш ніж змогли накинути їм своє ярмо.

Але скоро сумніви розвіялися. Крізь густий чагарник видніла якась кам’яна брила. Розкорчувавши зарості, дослідники побачили величезну стелу[79] — чотири метри заввишки і майже метр завширшки та завтовшки. Згори й донизу її вкривали барельєфи з прекрасними малюнками. В куточках і заглибинах ще видніли сліди яскравих кольорів, а це свідчило про те, що зображення на плиті колись були розфарбовані. Попереду виділявся горельєф чоловіка з таким суворим обличчям, яке могло навіяти забобонний страх.

Ці скульптурні роботи викликали подив майстерністю і пильністю виконання. Найдрібніші деталі, найтонші орнаменти були такі чіткі й виразні, немовби їх зроблено не на камені, а вирізано бритвою на якомусь м’якому матеріалі. Від цих гротескних прикрас повіяло давніми-давніми віками. Що ж то були за люди, які так терпляче й завзято видовбували в скелі ці дивні візерунки, а потім зникли, пропали. безвісти, відійшовши в туманну далину минулого? «Та дивацька карикатура людини, — пише Стефенс у своєму щоденнику, — була немовби духом минулих поколінь, які стоять на сторожі своїх старовинних рідних осель».

Заглиблюючись у джунглі, мандрівники відкривали нові й нові стели, поки не налічили їх чотирнадцять. Вони різнилися між собою своєю оригінальністю, але всі були напрочуд багато оздоблені розмаїтими малюнками й знаками.

Уже смеркало, дослідники мусили припинити подальші розшуки й повернути до табору, ошелешені небувалим успіхом.

Удосвіта другого дня до Стефенса прийшов місцевий кравець — метис дон Хосе Марія й урочисто заявив, що вся земля уздовж річки Ріо-Копан, де стоять руїни, — це його власність. Стефенс пирскнув сміхом — настільки безглуздою видалась йому вже сама думка про те, що руїни в джунглях взагалі могли комусь належати, тим більше людині, котра доти не мала про них ніякого уявлення. І він досить зневажливо вирядив кравця.

Але справа, виявилось, була не така проста. З того часу, як Стефенс відхилив претензії кравця, все село почало нехтувати експедицію. Не можна було найняти жодного робітника ані купити шматок кукурудзяного хліба. Тубільцям пропонували ліки, різні блискотливі цяцьки, гроші, але нічого не допомагало — мешканці одностайно відмовлялись од подарунків. Мова йшла вже не про допомогу селян — у країні палала революція, треба було хоча б уникнути небажаних конфліктів з місцевими жителями. Стефенс постановив якось домовитися з метисом і запросив його до, себе.

Дон Хосе прийняв запрошення, але видно було, що його образило зневажливе ставлення прибульців. Стефенс, який звик до капіталістичних стосунків між людьми, був дуже здивований, довідавшись, що метис навіть не думав про зиск. Він чинив так тільки через безкорисливу гордість хазяїна, отож коли Стефенс запропонував йому продати руїни, метиса це ошелешило. Він не міг збагнути, навіщо цим людям купувати оте нікому не потрібне каміння. Дон Хосе став підозріливий і пильний. Переступаючи з ноги на ногу, кравець попросив дати йому час подумати — видно, він зволікав. Надвечір Хосе прийшов знову, усе ще нерішучий, але після довгих переговорів, вони дійшли згоди. Стефенс за п’ятдесят доларів купив у власність руїни міста Копан. Легка посмішка, яка майнула на обличчі метиса, говорила, що дон Хосе вважав американця за справжнісінького бовдура, якого зовсім легко обдурити.

На честь цієї торговельної угоди Стефенс влаштував великий банкет примирення, запросивши всіх мешканців села. Вечір провели дуже дружно, — танцювали, співали; на рожні, сповнюючи повітря апетитним запахом, смажилося порося. Вражені тубільці оглядали стели, страшенно дивуючись, що ці брили були в джунглях так близько від села. Наприкінці американці почастували своїх гостей сигарами, й індіанці розійшлися додому, готові зробити будь-яку послугу щедрим чужоземцям.

Заприятелювавши з тубільцями, Стефенс почав дальші пошуки. Він пробився через джунглі аж до берега річки Ріо-Копан, і тут йому теж всміхнулося щастя: експедиція натрапила на сувору стародавню будівлю, густо обплетену заростями. То було дуже важливе відкриття: гігантська піраміда, споруджена з величезних кам’яних брил. Стефенс і Катервуд почали дертися по сходах, які вели кудись угору через похмуру гущавину дерев і ліан, їх супроводили мавпи; ці звірі вили, пищали і, мов розлючені перекупки, кричали на непроханих гостей.