Розділ «СЕРЕД ХРАМІВ І САДІВ МЕСОПОТАМІЇ»

ПІЛІГРИМ ІЗ НЕАПОЛЯ

У перші роки XVII століття по всій Італії розійшлася слава про неаполітанського купця П’єтро делла Валле. Цей купець багато мандрував по далеких екзотичних країнах, і тому земляки називали його й Pellegrimo — пілігрим.

Чого шукав П’єтро у своїх подорожах — може, коштовного коріння, шовку? Ні. Поштовхом до цих мандрів були справи дуже романтичні — пережите замолоду нещасливе кохання. А потім йому сподобалося блукати по світу, і П’єтро, завжди жадібний до нових вражень, вирушав щоразу до інших невідомих країн, де рідко ступала нога європейця.

Примхлива доля хотіла, щоб пригоди цього романтичного купця ввійшли в історію археології, і тому їм варто присвятити кілька хвилин уваги.

Отож уявімо собі, що ми в Неаполі. У храмі Сан-Марчелліно відбувається служба, яку замовив П’єтро. Церква переповнена, усі в місті вже дізналися про журбу молодого П’єтро і про його наміри. Дванадцять років юнак був заручений з прекрасною дівчиною з багатої купецької сім’ї, і раптом неждано-негадано мов грім його вдарив: батьки віддали її за іншого.

Принижений і вражений у найніжніших своїх почуттях, юнак надумав шукати забуття в подорожах. Проте він не покинув рідного міста тишком-нишком. Жителі півдня люблять помпезні сцени. Любив їх і П’єтро. Він дуже театрально прощався з земляками. У храмі закінчилася відправа, і священик почепив йому на шию золотий амулет — зображення палиці пілігрима. Городяни зводилися навшпиньки, щоб нічого не пропустити з цього видовища, а П’єтро давав урочисту обітницю, що не повернеться до Неаполя, поки не побуває біля гробу господнього.

Подорож до Єрусалима стала початком його барвистого, сповненого різноманітних пригод мандрівного життя. Бо неаполітанець не обмежився побожним паломництвом до «святої землі». Він побував у Венеції, Константинополі й Каїрі, поплив на майже неприступні тоді острови Леванту, сходив уздовж ь впоперек Месопотамію та Сірію, дістався навіть до Ірану.

Здійснити таку подорож у той час було нелегко. Місяцями доводилося мандрувати степами й пустелями, через гори й мочарі, похитуючись на твердому горбі верблюда. Вітрильні кораблі були незручні, їх легко розбивали шторми та бурі, на них завжди могли напасти пірати. Мандрівника мучили спека й морози, голод і спрага, паразити і всякі хвороби. Дороги аж кишіли розбійниками, а магометанське населення ставилося до європейців неприховано вороже.

Подорожуючи, П’єтро делла Валле не поривав зв’язку з своїми земляками-неаполітанцями. Він ретельно надсилав їм листи, на яких частенько був заголовок: «З мого намету в пустелі». В тих листах несподівано виявився неабиякий письменницький талант П’єтро. Блискучий стиль, тонкий гумор, влучні спостереження та барвисті описи, а до всього того безліч пригод з багатьма кумедними ситуаціями і захоплюючими інтригами — ось те, що здобуло йому незабаром загальне визнання співвітчизників.

П’єтро делла Валле, як і личило італійцеві з таким жвавим темпераментом, швидко опам’ятався від любовної поразки. Про це свідчать його легковажні пригоди, які П’єтро описує вправно і з гумором. Перебуваючи на острові Хіос, він кинувся у вир розваг тамошніх пустотливих жителів. Дні й ночі минали в танцях, співах та чарівних забавах з місцевими чепурухами, і П’єтро почував себе у своїй стихії. З жартівливою хвалькуватістю мандрівник розповідає, як в одному грецькому місті черниці місцевого монастиря пригортали й цілували його за те, що він з гідністю осадив турецького сановника, котрий вимагав од нього вшанування й подарунків.

У Константинополі П’єтро прочув, що в султана є повний, на той час єдиний, текст творів Лівія, які дісталися йому в спадщину од візантійського імператора.

П’єтро запалав бажанням здобути цього білого ворона і запропонував за нього п’ять тисяч піастрів. Але турецький володар відкинув пропозицію зухвалого європейця. Тоді П’єтро спробував підкупити султанського бібліотекаря, пообіцявши десять тисяч піастрів за викрадення манускрипту. Однак інтрига не мала успіху, бо недотепа-чиновник не міг знайти в бібліотеці коштовної пам’ятки письменства.

В Месопотамії П’єтро вдруге в житті закохався. Його обраницею стала вісімнадцятилітня дівчина. Проте жорстока доля й цього разу була безжальна: незабаром після одруження молода жінка захворіла на якусь таємничу хворобу і вмерла.

Розпач наштовхнув П’єтро на несамовиту думку: мандрівник велів забальзамувати тіло коханої і потім чотири роки возив із собою труну по світу, аж поки не повернувся до Неаполя і не поставив її в родинному склепі.

І ще раз П’єтро спробував щастя: одружився з грузинкою, яка була подругою покійної й доглядала її під час хвороби. Нарешті життя склалося щасливо: у подружжя було чотирнадцять синів.

Мандруючи, П’єтро дістався до південної Персії. Тут, за 60 кілометрів на південний схід од міста Шіраз, перед ним відкрилась картина, яка глибоко вражала своєю величністю і проймала жахом. То були якісь гігантські руїни, — доти П’єтро нічого про них не чув. У влоговині, оточеній скелястими пагорками, виднілися тераси, із сходами, порозбивані колони, вищерблені мури, а перед усім цим — величезні леви, що охороняли, масивні портали[1].

П’єтро приглядався до цих руїн і не переставав дивуватися. Йому здавалося, що піски, протягом віків нанесені сюди палючими вітрами пустелі, ніби величезні спрути, охопили своїми зажерливими мацаками ці мури, портали й колони. Німа тиша, яка огортала цей відлюдний мертвий куточок, ще більше підсилювала таємничість і почуття жаху.

Могутні руїни, що тягнулися на кілька сот метрів, були, напевне, колись, у стародавні часи чудовим палацом. Хто ж створив ці монументальні споруди? Люди з навколишніх місць, крім легенд і розповідей про духів, що нібито жили в руїнах, не могли дати мандрівникові ніякого пояснення. Традиції тубільців сягали своїм корінням лише до VIII століття — часів легендарного халіфа Багдада Гаруна аль Рашіда, героя «Тисячі і однієї ночі». Тим часом руїни були, певно, куди старіші.

Блукаючи серед цих руїн, П’єтро помітив на цеглинах якісь дивні загадкові знаки. Спочатку він подумав, що то птахи колись ходили по сирій ще цеглі і залишили відбитки своїх кігтів. Але, придивившись уважніше, помітив, що знаки складаються з ряду горизонтальних і вертикальних рисок. Усі вони мали клиноподібну форму — без сумніву тому, що невідомий художник, доторкуючись паличкою до вологої глини, щоразу натискав спочатку дужче, а потім — легше.