Розділ «ПОМПЕЇ І ГЕРКУЛАНУМ»

МІСТА, ПОХОВАНІ ЖИВЦЕМ

В Кампанії, над Неаполітанською затокою, стояла сонячна серпнева погода. З моря віяв свіжий солоний вітер. У блакитному небі, сповнюючи повітря радісними криками, літали зграї мартинів.

Синьо-золота затока рябіла пласкими човнами, з яких рибалки закидали у воду сіті. З самого краю морської гладіні, де вода сяяла мільярдами блищиків, спокійно йшла військова трирема[50]. Весла в міцних руках невільників рухалися ритмічно, наче маятник. Місце, куди прямував корабель, було по-сусідству, в Місенах, — там стояв римський флот, яким командував патрицій і вчений-природознавець Пліній Старший.

На березі уздовж моря й на схилі Везувію серед виноградників та садів біліли вілли римських сенаторів. У глибині берега червоніли _дахи Помпей, з усіх боків оточених могутнім захисним муром з вежами.

У місті гуло, немов у вулику. Вулички, вимощені базальтовими плитами, заповнив бистрий людський потік. Уздовж вузьких і високих тротуарів розмістилися широко відчинені магазини з найрізноманітнішим крамом, корчми, заїзди і майстерні ремісників.

Десь посередині цього лабіринту вулиць і завулків відкривався просторий чотирикутник ринку, величний форум[51], оточений колонадою, храмами й громадськими будинками.

На стіні одного будинку зберігся малюнок, у якому невідомий художник показав повсякденне життя форуму. Ми бачимо там мармурові та бронзові статуї, сповнені величної краси, хоч їхні цоколі спотворено: на Них червоною фарбою зроблено виборчі написи. Дорійська[52] колонада обвішана гірляндами — напевне, вони лишилися після якогось міського свята. Гончарі та інші ремісники вихваляють свої вироби, тут же поряд гладкий гендляр виставив на продаж молоду невільницю. В іншому місці ринку розігралася цікава сцена: шкільний учитель, розсердившись, шмагає учня різками.

Помпеї в той час були невеликим містом, у них налічувалось тільки двадцять тисяч мешканців. Але по всій Італії вони славилися своїми багатствами, давніми традиціями, а також м’яким кліматом і мальовничою природою.

Це було місто справді старе й багате своєю історією. За тисячу років до нашої ери племена еолійців та іонійців, яких витіснили дорійці, покинули Грецію й оселилися на берегах Чорного та Середземного морів. Отак греки и опинилися біля Неаполітанської затоки. То були переважно купці, які легко змішувалися з тубільним населенням, передаючи йому свою мову й культуру. Понад затокою виросло місто Неаполь, а значно північніше — Геркуланум і Помпеї.

Ці міста захопили спочатку етруски, а пізніше пелазги й самніти. Після самнітських воєн, які точилися протягом 343–290 років до нашої ери, Помпеї разом з усією Кампанією опинилися під владою римлян.

Жителі Помпей швидко примирилися з новою владою: вони зрозуміли, яку користь матимуть од світової торгівлі великої держави. Місто, розташоване в гирлі річки Сарно, збудувало собі невеличкий морський порт і зав’язало торгівлю зі Сходом, зокрема з Єгиптом, звідки привозило вишукані ласощі та різноманітні предмети розкошів для збагачених війнами римських патриціїв.

Більшої промисловості, ніж дрібне мануфактурне виробництво, в Помпеях не було. Але тут виготовляли чудове вино, що й тепер належить до найкращих гатунків італійських вин, виробляли млинові жорна з базальту й насамперед відомий в усій Італії соус до страв, який складався із скумбрії, мурен, тунців та приправи з різного коріння.

Та головне, що забезпечувало добробут Помпей — це географічне положення й клімат. Над чарівною затокою, пройнятою запахом миртів, троянд і моря, римляни будували свої літні вілли та палаци, і Помпеї дедалі перетворювались на місто мармуру, водограїв, портиків та бронзи. Виникли монументальні храми, пам’ятники, амфітеатр на двадцять тисяч глядачів, драматичний театр, критий музичний театр — так званий «Одеон», три терми, тобто лазні, а також водогін, який подавав воду до багатих римських домів.

Славнозвісний юрист, оратор і письменник Ціцерон згадує, що в Помпеях у нього була вілла, яку він назвав «Помпейон». Навіть імператорські родини жили літом у Помпеях. У зв’язку з цим стався трагічний випадок, записаний навіть в історичних хроніках. 21 року нашої ери тринадцятилітній Друз, син майбутнього імператора Клавдія, граючись, підкидав грушу, а потім ловив її ротом. Груша впала йому в горло так глибоко, що хлопець удавився і, поки наспів лікар, помер.

Римляни надали місту широке право самоврядування. Керували ним два голови, так звані дуумвіри, які одночасно очолювали раду міста. До складу ради входили ще два квестори, — наглядачі за фінансами, і два оділи — радники в справах міського будівництва, які одночасно стежили за безпекою і порядком у місті. Обирали їх на один рік, участь у виборах брали всі вільні громадяни міста. Це мали бути заможні люди, бо, виконуючи свої почесні обов’язки, вони мусили до того ж робити великі дари на публічні ігри та будівництво.

За чотири кілометри на північний захід від Помпей, приблизно на півдорозі до Неаполя, лежало рибальське містечко Геркуланум. Через погане сполучення торгівля тут розвивалася мало. Населення Геркуланума займалось тільки хліборобством та рибальством. Звідси відкривався такий чарівний вид на море, повітря тут здавалося таким цілющим нектаром, а саме містечко так затишно розташувалося в далині, далеко від гамору Помпей і Неаполя, що багато заможних, римлян полюбили його як місце відпочинку.

Поблизу Геркуланума виростали, особливо за панування Августа, мов гриби після дощу, вілли й навіть величні палаци патриціїв, у яких було багато чудових творів мистецтва, мозаїкові підлоги, алебастрові колони, водогони й сади.

Згодом Геркуланум із скромного рибальського селища перетворився на справжню скарбницю римської архітектури. Там був театр на 2 500 глядачів; уздовж його муру, розташованого півколом, стояли бронзові статуї, що зображали членів імператорської родини й видатних громадян міста. Стіна, яка замикала сцену, була зроблена з різноколірних мармурових плит, у численних нішах тут стояли бюсти з мармуру та бронзи. Серед громадських будівель вирізнялася могутня базиліка[53] — приміщення місцевого судилища і торговий центр, — увінчана бронзовою квадригою[54], а також храм богоматері Кібели — уособлення життєвих сил природи. Майже всі громадські споруди прикрашено настінними малюнками, мозаїчними підлогами й алебастровими портиками. У місті були бруковані вулиці, водогін із свинцевих труб і розкішно обладнана публічна лазня.

Над усією околицею височів гострий конус Везувію. З помпеянського настінного малярства ми знаємо, що в той час у ньому не було кратера. На схилах гори паслися вівці, зеленіли виноградники й стояли розкидані тут і там вілли. З незапам’ятних часів Везувій мовчав, і люди забули, що та зелена гора була грізний вулкан.