Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

По вулицях міст і сіл ходили юрби обшарпаних, закривавлених людей. То тут, то там у. зловісному мовчанні сунули похмурі процесії жерців, одягнених у чорні та червоні шати. Видно було, як на вершинах пірамід догоряли священні вогнища — весталки, що звичайно підтримували їх, покинули піраміди.

Така нестямна загальна жалоба була у ацтеків через кожні 52 роки: індіанці свято вірили, що наприкінці одного якогось 52-річного періоду настане кінець світу. Але ніхто — навіть жерці — не міг передбачити, який саме період буде останній для людства, отож ацтеки щоразу готувалися до найгіршого.

Останнього дня 1507 року, коли саме заходило сонце, процесія жерців рушила на вершину погаслого вулкана, що височів над Мексіканською долиною. Усі, хто тільки міг, скупчились на схилах гори, на дахах будинків і терасах пірамід — усі, охоплені жахом, напружено ждали катастрофи.

Жерці наклали хмизу для вогнища й почали дивитися на небо. Як тільки Волосожар пересягнув зеніт — це означало, що небезпечний час минув спокійно, — вони на грудях забитого бранця викресали іскру і запалили багаття. Побачивши полум’я, натовп вибухнув радісними криками полегкості. Гінці, прислані з усіх кінців країни, запалили трути і, тримаючи цей святий вогонь у жмені, розбіглися до своїх міст і сіл, на пірамідах і в будинках одразу ж запалали знову незгасні вогні.

Після тяжкого смутку настав тринадцятиденний період радощів, період ацтецького карнавалу. Люди прибирали й білили свої помешкання, ставили нові меблі, а потім святково одягались і прикрашались гірляндами квітів. Почалася загальна розвага. На вулицях у веселих хороводах кружляли танцюристи у казковому вбранні та карикатурних міфологічних масках. На майданах день і ніч відбувалися ігри, народні гуляння й танці під музику оркестру з барабанів, флейт і струнних інструментів. Музика, убога своєю мелодією і гостра в ритмі, звучала неспокійно, як неспокійно билося серце цього талановитого, але дивного народу.

1507 року свято відбулося востаннє — через дванадцять років прийшли іспанці, які поклали край культурі ацтеків. Але предивний звичай індіанців став у великій пригоді археологічній науці. Ацтеки, складаючи богам подяку за подаровані їм додаткові 52 роки життя, розбудовували піраміди, обгороджуючи їх новими мурами. Отож досить було дослідити, скільки мурів має та чи інша піраміда, щоб визначити її вік і навіть точну дату виникнення споруди.

В цьому можна впевнитися на прикладі піраміди в Таноюці. Цю піраміду згадує у своїх щоденниках Берналь Діас, але потім чотириста років про неї не було ні слуху ні духу. Знайшли її тільки 1925 року в пагорбі, який усі вважали за природний. Дослідження показали, що піраміда складається з шести шарів кам’яних мурів, зроблених 1299, 1351, 1403, 1455 і 1507 років. І це дало можливість не тільки визначити вік споруди, але й виявити цікавий факт: піраміду збудовано перед тим, як ацтеки прийшли до Мексиканської долини, зробили її попередники ацтеків — тольтеки, які потім переселилися десь в інше місце.

Культура ацтеків розвивалася на відрізаному од решти світу континенті, вона не могла використати досвід інших народів і всього доходила цілком самостійно. Ось чому в її розвитку ми бачимо дивні невідповідності, які нелегко й пояснити. Поряд з високорозвиненими галузями тут знаходимо прояви дивовижної відсталості.

Ацтеки були славетними будівничими, досягли майстерності в скульптурі, прикладному мистецтві, ткацтві і золотарській справі (хоч частково це вміння вони успадкували від своїх попередників — майя і тольтеків), виробили власне письмо, на підставі точних астрономічних спостережень склали календар — словом, створили багату, зовсім своєрідну культуру, яка свідчить про їхні здібності й розумовий розвиток.

Тим більше нас дивують і вражають інші факти. Не будемо вже говорити про дикість релігійного ритуалу ацтеків. Скажемо тільки, що вони не приручили жодної в’ючної тварини, не придумали хоч якогось воза і гончарного круга. Їхнє гамарство до останнього часу лишалося в зачатковому стані; це видно з того, що ацтеки не знайшли сплаву бронзи, а мідь кували не розігріваючи. Не знали ацтеки й заліза, їхні інструменти й зброя були дуже примітивні: кинджали вони робили з обсидіану, голки — з колючок агави, а вістря для стріл і списів — з кісток або кременю.

Одна з особливостей ацтеків — їхнє розуміння цінності. Найбільшу вартість у них мав яспис, за ним ішла мідь, тоді срібло і, нарешті, золото. З міді ацтеки робили маленькі дзвоники і користувалися ними як грішми. Срібла було в Мексіці значно менше, ніж золота, з нього виготовляли тільки декоративні та ювелірні вироби.

Таке розуміння цінностей часто спричинювалось до неабиякого гніву конквістадорів. Скільки не вимагали вони, щоб індіанські власті віддали в рахунок податків свої коштовності, ацтеки завжди приносили речі, зроблені з яспису. Іспанці вважали, що ті просто глузують з них. Згодом вони почали пояснювати індіанцям, що золото для іспанців — то ліки від хвороби, яка дуже мучить їх, — доказ, до речі, не позбавлений правди: адже ненаситна жадоба і справді була хворобою конквістадорів.

Один із перших розібрався в тих вартостях Берналь Діас. Перед відступом з обложеного Теночтітлана іспанські солдати так навантажилися золотом із скарбниці Монтесуми, що під час бою і при втечі їм важко було рухатися; кінець кінцем довелося покинути багаті трофеї. Тільки Діас поклав за пояс чотири невеличкі шматки яспису. Коли конквістадори прибули до тлашкаланців, вони були обшарпані і бідні, а Діас тим часом міг придбати за яспис усе, що йому хотілося, навіть багато золота.

Вперше прибувши до Теночтітлана, іспанці були найбільше здивовані тим, що по озеру плавали острівки, на яких зеленіли грядки городини. Там поралися селяни в білому одязі, вантажили урожай на човни або ж відштовхувались довгими жердинами, і острівки рухалися, мов пліт.

Ацтеки називали ті острови чінампами. Виникали вони так. На мату з водоростей, очерету й водяних лілій накидали мул, добутий з дна озера. Потім на ньому садили городину. Щоб грунт добре родив, треба було щороку накладати новий шар мулу; плоти занурювались дедалі глибше і, нарешті, осідали на дно, стаючи вже звичайними острівцями. Такі острівці з’єднувались один з одним, аж поки не утворився великий острів міста Теночтітлана. Але селяни споруджували нові й нові плавучі острови, ця робота тривала й на той час, коли прибули іспанці.

Родовід плавучих островів є найпереконливіший доказ творчих здібностей ацтеків. Цей народ прийшов до Мексіки на початку XIV століття як незначне, слабосиле варварське плем’я. Тубільці загнали його на два невеликі природні острови, порослі очеретом. У тих умовах ацтекам загрожувала голодна смерть, поставала пекуча потреба в орних полях, отож вони й придумали оті штучні острівці. Населення зростало, острівців виникало більше й більше, поки, нарешті, утворилося місце для держави ацтеків. У нинішніх мексіканських провінціях Хочіміко й Чало, де ацтеки й досі вирощують городину прадідівськими методами, плавучі острови існують і тепер, їх можна побачити там на власні очі.

Чудовим досягненням ацтеків було їхнє письмо. Кортес зустрівся з ним за незвичайних І дуже цікавих обставин. Це було у Веракрусі, незабаром після висадки іспанців на Юкатанському півострові. Серед послів табасків Кортес помітив індіанця, який патичком старанно малював на полотні різні мініатюрні картини. Вони напрочуд точно зображали іспанців, їхній одяг і спорядження, гармати й коней, ба навіть обличчя в профіль — і все у відповідному кольорі.

Зачарований цією майстерною роботою, Кортес запитав, яке призначення мають малюнки. Начальник табасків відповів, що то їхнє письмо, і що індіанець пише звіт для Монтесуми. Ацтецький писар супроводив іспанців аж до Теночтітлана; фрагменти його звітів і досі зберігаються в Національному музеї в Мехіко.

З одної цікавої пригоди ми можемо гадати, як точно зображено іспанців на малюнках тих звітів. Чи то з почуття гумору, чи, може, з дипломатичної люб’язності Монтесума послав у складі своєї другої делегації до конквістадорів сановника, так разюче схожого на Кортеса, що іспанці одразу ж помітили це і прозвали його «мексіканським Кортесом».

На жаль, секрет розшифрування письма ацтеків уже в XVIII столітті загинув. І розгадати його, незважаючи на величезні зусилля вчених, поки що не пощастило. Сьогодні археологи вміють прочитати тільки цифри, але й це дає змогу через складні підрахунки визначити дати виникнення багатьох індіанських споруд. Трудність розшифрування полягає в тому, що письмо ацтеків є мішанина найрізноманітніших елементів. Одні знаки схожі на предмет, який вони передають, отже, це малюнкові ієрогліфи. Інші — ті, що означають повітря, воду, день, ніч і т. д. — мають символічний характер (наприклад, вода — хвиляста голуба лінія).