Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

Доля селян була надзвичайно тяжка. Частину продуктів вони мусили віддавати високим сановникам, частину — жерцям, і тільки третину могли залишити собі. Коли закінчувалась сівба, селян гнали в каменярні і на будови, де вони працювали аж до збору врожаю.

Відсталість і пиха аристократії, її відрив од життя народних мас затримали розвиток суспільства. Це особливо позначилося на сільському господарстві. Способи обробітку землі тут були надзвичайно примітивні, — майя не знали навіть рала.

Щоб виростити кукурудзу, селянин підпалював ділянку джунглів, потім на цій галявині робив загостреним патиком дірочки й кидав у них зерна. Коли виснажена земля переставала родити, селянин залишав це поле й переходив десь в інше місце, бо угноювати грунт майя не вміли. Покинута земля заростала дикими хащами, і тільки через багато років її можна було знову обробляти.

Шукаючи родючого грунту, селяни заглиблювалися в джунглі, відходили все далі й далі од міст, що їх повинні були годувати. Між містами й землею-годувальницею росли широкі смуги випаленого й виснаженого степу. Жити городянам ставало важче й важче, і нарешті в очі їм почав заглядати голод. Широкі простори, які були базою для розвитку культури майя, стали ні на що не придатні, народ побачив, що єдиний порятунок — це переселення. І в той час, коли на півночі виникла нова держава, старі міста поступово загубилися серед диких заростей, які знову захопили ті землі й понад тисячу років ховали од людського ока руїни стародавньої держави.

Цю теорію підтверджує цікавий дослід, що його зробив недавно датський вчений Аксель Стеенсберг. Намагаючись точно відтворити умови, в яких обробляли землю в. епоху полірованого каменю, він подався з своїми асистентами до Ютландії, викорчував там кам’яними сокирами трохи дубового лісу і за допомогою гострого патика посіяв овес. Перше літо овес родив добре, а потім з року в рік урожай швидко зменшувався, і вже на четверте літо розкорчована земля зовсім перестала родити.

За джерело історичних відомостей про міста нової держави є хроніки, написані мовою майя, але латинськими літерами. Написав ці хроніки XVI століття жрець Чілам Балам, тому їх і назвали «Книгами Чілама Балама». Це саме з них ми довідуємося, що на півночі Юкатану існувало три головні політичні центри — міста-держави Майяпан, Чічен-Іца та Ушмаль. Володарями Майяпана були жерці на чолі з королем-жерцем; усі вони вважали себе за безпосередніх нащадків білого бога Кукулкана і в зв’язку з цим носили штучні бороди. Зате в інших двох містах-державах — Чічен-Іца та Ушмалі — правили воїни з аристократичних військових каст.

1000 року нашої ери названі міста об’єдналися у федерацію. Але вже близько 1200 року між ними вибухла війна. Вождь армії Майяпана Унак Сед за допомогою найманців з племені тольтеків захопив і зруйнував місто Чічен-Іца, а його правителів забрав до себе як заложників. 1441 року пригноблені міста повстали. Очолив повстання князь Ушмаля з династії Хіу. Під його началом війська повстанців знищили дотла місто Майяпан. Після цього народ майя і вся його розбита, знесилена країна легко стали здобиччю ацтеків.

Коли прибули іспанські конквістадори, культура цього народу вже перестала існувати. Нащадки великих будівничих, митців і астрономів розпалися на дрібні слабкі племена. Вони розмовляли різними говірками, відрізнялися між собою вбранням та звичаями і тільки дуже туманно знали про свою спільну славну історію. Правда, ці племена визнавали давню релігію, але й вона була вже досить викривленою.

Поступово міста нової держави майя теж потонули в глибинах джунглів, як у морському вирі. Ніхто не пам’ятав, що вони колись були. Знали про них тільки примітивні племена індіанців, які справляли на руїнах цих міст свої таємничі релігійні обряди.

ЗАРУЧИНИ БОГА ДОЩУ

— Приїхали, синьйоре!

Гучний голос метиса загримів луною в нічній тиші. Кудлаті мексіканські коники стали мов укопані й одразу звісили важкі голови, щоб хоч трохи подрімати.

Молодий американець, зненацька пробуджений з глибокого сну, здригнувся і, похитнувшись, упав би, якби його не підтримав товариш. Потім він розплющив очі і' завмер, зачарований прекрасним краєвидом.

Перед ними стояла темно-синя стіна пущі, а над верховіттями дерев, немов пливучи на хмарах, біліла в місячному світлі будівля: якийсь храм чи палац, споруджений на вершині піраміди.

Отак 1885 року 25-літній Едвард Герберт Томпсон дістався до Чічен-Іца — найбільшого, найкрасивішого і наймогутнішого міста індіанців майя, міста, про яке по світу ходили просто неймовірні легенди.

Як тільки почало світати, Томпсон схопився з постелі і, випивши трохи кави, негайно ж поліз на сусідню піраміду. Досхочу намилувавшись панорамою руїн, він почав пильно вдивлятися в далечину. І ось із грудей мандрівника вихопився вигук задоволення: поміж деревами, як срібне око, заблищало кругле дзеркало невеличкого ставу.

— Священне озеро… Храм бога дощу… — пошепки звернувся він до мексіканця.

Смугле брезкле обличчя тубільця засяяло добродушною усмішкою.

— Так, синьйоре, священне озеро… Люди всяке про нього балакають… Одні твердять, що в певні пори року вода там обертається на кров. А інші бачили, як з глибини виринав танок сумних дівчат. Тоді пуща починає бриніти співом невидимих жерців, музикою флейт і барабанним дробом.

Тим часом уже зовсім розвидніло. «Я стояв на даху храму, — пише Томпсон у своїх спогадах, — коли саме сходило сонце і перші промені його далеко на виднокрузі зарум’янили небо. Навколо панувала глибока ранкова тиша; день ще не обізвався своїми голосами. Небо й земля немовби затримали подих, чекаючи чогось невідомого. А потім зійшов величезний р. озпалений диск сонця, і вмить увесь широкий світ задзвенів од співу. Пташки на деревах і комахи на землі почали свій великий гімн сонцю».