Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

З повідомлень конквістадорів ми знаємо, що в релігійних святах у Чолулі й Теночтітлані брали участь переважно члени аристократичних родів і що населення ставилося до збезчещення богів та їхніх храмів досить байдуже. Отже, можна сказати, що релігія ацтеків була релігією тільки аристократії.

Характер народу зовсім не відповідав духові релігійного культу з його кривавими офірами й похмурими жерцями. Середній індіанець — байдуже, з якого племені він походив — відзначався гостинністю, добродушним гумором і величезною працьовитістю. Захоплено, навіть з деякою безтурботністю він оддавався усім радощам життя. Любив тинятися серед натовпу на вулицях і ринках, охоче брав участь в іграх, народних гуляннях і масових танцях. Зацікавлено стежив, як виступають вуличні актори, фокусники та еквілібристи, любив спокійні, мальовничі та велелюдні релігійні свята і обряди, під час яких співав і приносив богам жертви з квітів та овочів.

Особливо кохався він у квітах. Любов до квітів збереглася в Мексіці до наших днів і лишилася наймилішою рисою мексіканського народу. Всі міста, через які проходили конквістадори, буквально потопали в квітах. Квіти були на всіх островах, у містах і селах, на вулицях і майданах — вони заповнювали навіть пласкі дахи будинків і звисали гірляндами над головами перехожих.

Спочатку народ вітав усюди навіть іспанців гірляндами і букетами квітів. Індіанці робили це охоче, немов бажаючи дати вихід притаманній радості життя.

Дуже популярні були серед індіанців різноманітні спортивні змагання. Проте перше місце тут посідала гра в м’яча — для неї в кожному місті був спеціальний стадіон. Учасники гри повинні були забити гумовий м’яч (індіанці вже тоді знали каучук) в обруч, прикріплений упоперек до стіни. Правила забороняли грати руками, ногами й головою; м’яч треба було відбивати тільки стегнами. Деякі гравці, так само, як іспанські тореадори, ставали народними героями й користувалися загальною любов’ю.

Незважаючи на безтурботний характер, індіанці були надзвичайно мужні й часто нехтували смертю. Вони сміливо боролися з жорстокими завойовниками, вбиваючи палицями їхніх коней, безстрашною лавою йдучи під вогонь іспанських гармат. Окремі бої цілком спростовують твердження американських імперіалістів, які намагаються довести, що поразка індіанців пояснюється нібито їхньою расовою неповноцінністю.

Індіанський народ не втратив у боротьбі своєї честі. В смертельну прірву його втягнула невеличка верства здичавілих, темних і нікчемних можновладців та жерців, поведінка яких перед лицем небезпеки була, власне, зрадою.

СЛІПИЙ УЧЕНИЙ ВІДКРИВАЄ ВТРАЧЕНУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

В період іспанських завоювань у палацах та храмах Мексіки зберігалася сила-силенна документів, де жерці записали історію не тільки ацтеків, але й стародавніх індіанських народів: майя, тотлеків і містеків. Писали тоді чудернацьким і витонченим малюнковим письмом на різноманітному матеріалі — бавовняному полотні, м’якій, добре вичиненій шкірі, а найчастіше — на папері з агави, подібному до єгипетського папірусу.

Закручені індіанські ієрогліфи викликали серед конквістадорів забобонний страх: іспанці вважали, що то диявольські знаки, які мали погану силу й могли наврочити нещастя. Тому завойовники з завзяттям фанатиків почали вишукувати їх і систематично знищувати, не замислюючись над тим, що не один із цих документів уже хоча б завдяки кольоровим ілюстраціям мав велику ціну як старовинна художня пам’ятка.

По всій Мексіці запалали вогнища, на яких горіли зібрані звідусіль нотатки й історичні хроніки — невичерпні джерела знань про завойований край. На підставі всього того, що вціліло від побожної люті конквістадорів, насилу можна було відтворити історію цієї нещасливої цивілізації, так грубо обірваної в своєму розвитку.

Сигнал до повсюдного аутодафе[78] першим дав мексіканський архієпіскоп Хуан Самаррага, а взірцем для нього був архієпіскоп Хіменес, який на двадцять років раніше знищив у Іспанії рукописи прекрасної колись мавританської культури.

Слідами Самарраги пішли й інші. Так, наприклад, губернатор фон Лоренсо Сабала спустошив у Теночтітлані всі архіви ацтеків і зібрані рукописи продав дрібним торговцям як обгортковий папір.

Приблизно так само іспанці вчинили і з пам’ятками стародавнього індіанського будівництва та архітектури: їх знищували так завзято, що за п’ять років іспанського панування від великої держави ацтеків не лишилося й сліду. Гігантські руїни храмів, палаців, уламки розбитих скульптур використано для того, щоб засипати озеро та канали. Незабаром місто втратило характер «Венеції Заходу», як його назвали перші іспанські прибульці. Навіть могутніх пірамід не лишилося: деякі — наприклад, велику піраміду бога війни — зрівняно з землею, інші, занедбані людьми, поступово руйнувались од вітру і дощів, втрачали свою форму, заростали всякою рослинністю і ставали звичайними круглими пагорбами, в яких уже ніхто не міг упізнати колишніх величних будівель.

У всьому цьому однаковою мірою винні були як простота і релігійний фанатизм тубільців, так і політичне лицемірство загарбників, що дбали тільки про свою здобич. У індіанців одібрали землю, самих їх загнали до роботи на плантаціях і в копальнях, тому завойовники знищували все, що могло б нагадати цим людям про їхню давню велич. Коли в середині XVIII століття в Чатопультеку знайшли кам’яну плиту з барельєфним зображенням Монтесуми, мексіканські власті звеліли якнайшвидше нишком розбити її на куски й закопати десь у відлюдному місці.

За таких умов менш як через сто років культура індіанських народів пішла в безвість. Ніхто вже не вмів прочитати індіанських ієрогліфів. Триста років історики та археологи були зовсім байдужі до тих давніх багатих і оригінальних цивілізацій. Пам’ять про них збереглася тільки по глухих індіанських селах, де люди з покоління в покоління нишком передавали одне одному давні розповіді про колишніх богів та жерців, про Монтесуму і героїчну боротьбу індіанців проти конквістадорів.

Це сумне становище змінив Вільям Гіклінг Прескот, автор відомого твору «Завоювання Мексіки», виданого 1843 року в Нью-Йорку. Книжка, в якій було кілька сот сторінок суцільного тексту, одразу ж завоювала собі величезну популярність і тепер увійшла до скарбниці світової класичної літератури.

Чим пояснити цей величезний успіх? Насамперед тим, що автор надзвичайно ретельно зібрав на сторінках свого твору всі повідомлення про народи Центральної Америки, які тільки можна було відшукати в бібліотеках і архівах світу. То був матеріал зовсім незнаний, сенсаційний навіть для фахівців. Людство, немовби протерши очі, з подивом довідалося про світи, які потонули в тьмі забуття.

До того ж автор виявився дуже талановитим і натхненним письменником з багатющою уявою. «Завоювання Мексіки» з початку й до кінця читається одним духом, як цікава, повна романтики пригодницька повість. У захопливій розповіді автора ми немов бачимо живих Кортеса, Монтесуму і їхнє оточення, напружено, стежимо за подіями на полі бою, оглядаємо міста, сповнені барв і руху, знайомимося з їхніми мешканцями, вивчаємо звичаї, релігію та історію індіанських народів — словом, охоплюємо поглядом велику епічну панораму незвичайного для нас світу, намальовану талановито й натхненно.

Новиною в цій книжці була й неприхована симпатія до індіанців. У той час, коли імперіалістична пропаганда твердить про расову неповноцінність індіанських народів, автор доброзичливо показує великі здобутки їхньої цивілізації, змальовує героїзм індіанців у боротьбі з загарбниками, хоч, звичайно, не заплющує очей і на їхні слабості, на помилки. Що ж до іспанців, то він безжалісно зриває з них лицемірну машкару безкорисливих католицьких місіонерів, викриває їхню жорстокість і жадібність, прикриті релігійністю, описує весь завойовницький похід конквістадорів як низку злочинів, віроломств і хитрих підступів, але при цьому зовсім не заперечує, що Кортес був людина дуже здібна і хоробра на полі бою.