Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Но их заставляют идти.

За их синеватые жесткие губы,

За одинаковость лиц,

За рваные, инеем крытые шубы,

За руки без рукавиц.

За мерку воды — консервную банку,

Цингу, что навязла в зубах.

За зубы будящих их всех спозаранку

Раскормленных серых собак.

За солнце, что с неба глядит исподлобья

На то, что творится вокруг.

За снежные, белые эти надгробья —

Работу заботливых вьюг.

За пайку сырого, липучего хлеба,

Проглоченного второпях,

За бледное, слишком высокое небо,

За речку Аян-Урях![1244]

Проте слово «доходяга» у його радянському табірному значенні означало не просто певний фізичний стан. «Доходяги», як пояснює Сговіо, були не просто хворими: це були в’язні, які через голод дійшли до такого стану, що вже були не здатними доглядати за собою. Цей процес деградації зазвичай проходив послідовні стадії: в’язні переставали митися, стримувати виділення організму, переставали реагувати на образи — поки буквально не божеволіли від голоду. Сговіо був глибоко вражений, вперше побачивши людину у такому стані — американського комуніста на прізвище Ейзенштейн, якого він колись знав у Москві:

«Спершу я не впізнав свого друга. Ейзенштейн не відповів, коли я його привітав. Його обличчя мало відсутній вираз доходяги. Він дивився крізь мене, наче мене не було. Здавалося, що Ейзенштейн нікого не бачить. У його очах взагалі не було жодного виразу. Збираючи порожні тарілки із загальних столів, він обдивлявся їх, шукаючи залишків їжі. Він обмацував ці тарілки руками, а потім облизував пальці».

Ейзенштейн, пише Сговіо, став схожим на інших «фитилей» у тому, що втратив людську гідність: