Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Історія ГУЛАГу

В архівах ГУЛАГу збереглися фотографії табірних ясел того різновиду, про який пише Волович. Один з альбомів починається таким вступом:

«Над їхньою сталінською Батьківщиною сяє сонце. Народ сповнений любові до вождів, а наші чудові діти щасливі так само, як щаслива вся наша молода країна. Тут, на широких і м’яких ліжках, сплять нові громадяни нашої країни. Поївши, вони солодко сплять і, напевно, їм сняться щасливі сни…»

Фото супроводжуються підписами. На одному ряд матерів з грудними дітьми, на обличчях матерів білі маски — свідчення про заходи гігієни в таборах; очі в них сумні, не усміхаються, вони сидять на лаві, тримаючи своїх немовлят. На іншому діти на вечірній прогулянці. Вишикувані в ряд, вони виглядають більш невимушеними, ніж матері. На багатьох знімках діти з поголеними головами, очевидно, щоб уникнути вошей, що змушує їх виглядати маленькими в’язнями, якими насправді і вважалися[1178]. «Диткомбінат — це теж зона, — пише Євгенія Гінзбург. — З вахтою, з воротами, з бараками і колючим дротом»[1179].

На якомусь рівні московському керівництву ГУЛАГ у мало бути відомо, яким жахливим життя в таборах було для дітей, які там жили. Ми принаймні знаємо, що інспектори передавали інформацію: в одному звіті від 1949 року про умови життя жінок у таборах з осудом відзначається, що з 503 тисяч жінок у системі ГУЛАГу 9300 вагітні, а ще 23 790 мають при собі маленьких дітей. «Беручи до уваги негативний вплив на здоров’я та виховання дітей», — автори звіту виступають за дострокове звільнення матерів з дітьми, а також дострокове звільнення матерів, які залишили дітей вдома, разом — за винятком рецидивісток і контрреволюціонерок — близько 70 тисяч жінок[1180].

Час від часу такі амністії проводилися. Але мало що змінювалося в житті тих дітей, які залишалися в таборах. Навпаки, оскільки вони не робили жодного внеску в табірне виробництво, їх здоров’я і благополуччя цінувалися дуже низько у списках пріоритетів дуже багатьох начальників таборів, і ці діти незмінно жили у найгірших, найхолодніших і найстаріших будівлях. Один з інспекторів виявив, що температура в одному з табірних диткомбінатів ніколи не піднімалася вище 12 градусів; інший звітував про відшаровування фарби у дитячому будинку і про повну відсутність освітлення — навіть гасовими лампами[1181]. В одному звіті 1933 року з Сиблагу йшлося про брак 800 пар дитячого взуття, 700 дитячих пальт і 900 столових наборів[1182]. Ті, хто працював з дітьми, не мали належної кваліфікації. Навпаки, робота нянь була «блатною» роботою, і внаслідок цього з дітьми часто працювали професійні злодійки. Иоффе пише, що «цілими годинами вони стояли на сходах зі своїми "чоловіками" чи просто собі йшли, а діти, ненагодовані й недоглянуті, хворіли і починали вмирати»[1183].

Не завжди тут дозволялося допомогти матерям, чия вагітність уже дорого обійшлася табору, — якщо, звичайно, вони хотіли допомагати. Матерів примушували якомога швидше повертатися до роботи і дуже неохоче їх відпускали з роботи тільки годувати дитину. Зазвичай їх просто відпускали з роботи через кожні чотири години, давали побути з дитиною 15 хвилин — у брудному робочому одязі — і відправляли назад, що значить, що дитина залишалася голодна. Іноді й цього не дозволялося. Один з інспекторів таборів наводить випадок, коли жінці, яка спізнилася через роботу на годування дитини на кілька хвилин, не дали її погодувати[1184]. В одному інтерв’ю колишня завідувачка табірних яслел сказала мені — беззаперечним тоном, — що діти, які не наїдалися за, як вона висловилася, належні півгодини, доїдали потім решту з пляшечки, яку їм давала няня.

Та сама жінка також підтвердила правдивість того, що розповідали інші в’язні: коли закінчувався період грудного годування, матерям часто забороняли будь-яким чином контактувати з дитиною. За її словами, в її таборі вона особисто забороняла всім матерям гуляти зі своїми дітьми на тій підставі, що засуджена мати може зашкодити дитині. Вона стверджувала, що бачила, як одна мати давала дитині цукор з підмішаним до нього тютюном, щоб її отруїти. Інша, сказала вона, умисно зняла зі своєї дитини взуття у снігу. «Я відповідала за рівень дитячої смертності в таборі, — говорила вона мені, пояснюючи, чому вона вживала заходів, щоб не допускати матерів до дітей, — Ці діти були своїм матерям непотрібні, і вони прагнули їх убити»[1185]. Та сама логіка могла спонукати начальників таборів до заборони матерям бачитися з дітьми. Однак так само можливим є те, що такі правила були ще одним результатом бездумної жорстокості табірної адміністрації: влаштовувати зустрічі матерів з дітьми було незручно, тому це й заборонялося.

Відділення матерів від дітей у такому віці призводило до передбачуваних наслідків. Серед малюків лютували епідемії. Надзвичайно високою була дитяча смертність — такою високою, що — про це також ідеться у звітах перевіряючих — такі дані часто умисно приховували[1186]. Та навіть ті діти, які переживали грудний вік, мали небагато шансів на нормальне життя у табірних дитячих установах. Деяким могло поталанити з добрішою нянею. Деяким ні. Євгенія Гінзбург сама працювала табірною нянею; прийшовши на роботу, вона побачила, що навіть старші діти ще не вміють говорити:

«…тільки деякі чотирирічки вимовляли окремі незв’язні слова. Переважали нерозбірливі крики, міміка, бійки. "Звідки ж їм говорити? Хто їх учив? Кого вони чули? — з безпристрасною інтонацією пояснювала мені Аня. — У грудниковій групі вони ж увесь час лежать на своїх койках. Ніхто їх на руки не бере, хоч лусни від крику. Заборонено на руки брати. Тільки міняти мокрі пелюшки. Якщо їх, звичайно, вистачає"». Коли Гінзбург пробувала навчати чомусь своїх нових підопічних, виявилося, що тільки одне чи двоє дітей, які підтримували якийсь контакт зі своїми матерями, здатні навчатися. Та навіть вони мали дуже обмежений досвід:

«Подивися, — сказала я Стасику, показуючи йому намальований мною будиночок, — що це таке?

— Барак, — досить чітко відповів хлопчик.

Кількома рухами олівця я посадила біля будиночка кішку. Але її не впізнав ніхто, навіть Стасик. Не бачили вони ніколи такого рідкісного звіра. Тоді я обвела будиночок ідилічним традиційним тином.

— А це що?

— Зона! Зона! — радісно закричала Вірочка і заплескала в долоні»[1187].

Як правило, дітей переводили з табірних ясел до звичайних дитячих будинків у два роки. Деякі матері ставилися до цього схвально, бо вважали, що таким чином діти можуть звільнитися з табору. Інші протестували, знаючи, що їх можуть умисно або випадково перевести до іншого табору, і втратиться будь-який зв’язок з дітьми, імена яких можуть змінити або забути[1188]. Таке часом траплялося з вихованцями звичайних дитячих будинків. Валентину Юрганову, дочку поволзьких німців-куркулів, забрали до дитячого будинку, в якому справжні прізвища дітей забули. Одну дитину, як згадує Юрганова, перейменували в Каштанову просто тому, що за дитячим будинком у парку було багато каштанів.

Через багато років інша така дитина написала сумні спогади про свої намагання — протягом усього життя — дізнатися справжнє прізвище своїх батьків: у районі, де вона народилася, не було жодних даних про народження дітей з прізвищем, яке стояло в неї в паспорті, а вона сама була дуже мала і не пам’ятала прізвища своїх батьків. Утім, щось із минулого вона пам’ятала: «Мама за швейною машиною. Себе — я прошу дати мені голку й нитку… Себе у садку… А потім… Темна кімната, справа порожнє ліжко, щось сталося. Я чомусь сама. Мені страшно»[1189].

Не дивно, що деякі матері «плакали і кричали, а деякі навіть божеволіли, і їх замикали в підвалі, поки вони не заспокоювалися», коли забирали їхніх дітей. Як тільки їх забирали, шанси на повернення були дуже малі[1190].

За межами таборів життя для народжених там дітей не обов’язково ставало кращим. Вони приєднувалися до великої кількості дітей, яких забирали до дитбудинків відразу після арешту їхніх батьків — ще одна категорія дітей-жертв. Як правило, державні дитячі будинки були дуже переповнені, брудні, недоукомплектовані персоналом та часто згубними для дітей. Колишня ув’язнена згадує, з якими великими сподіваннями з їхнього табору відправляли групу дітей до міського дитячого будинку — і жах від звістки, що всі одинадцятеро дітей померли під час епідемії[1191]. Ще 1931 року у розпалі колективізації завідувачі уральських дитячих будинків надсилали регіональній владі сповнені розпачу листи, в яких благали допомоги у догляді за тисячами куркульських дітей, які щойно стали сиротами:

«У кімнаті площею 12 квадратних метрів 30 хлопчиків. На 38 дітей сім ліжок, на яких сплять "рецидивісти". Двоє вісімнадцятирічних розгромили електропідстанцію, пограбували магазин і пиячать з директором… діти сплять на брудній підлозі, грають у карти, зроблені з порваних плакатів “вождя”, курять, ламають ґрати на вікнах і лізуть на стіни, намагаючись утекти»[1192].

В іншому будинку для куркульських дітей:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія ГУЛАГу» автора Аппельбаум Энн на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ“ на сторінці 48. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи