Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

«Діти сплять на підлозі, їм не вистачає взуття… іноді по кілька днів немає води. Вони погано харчуються, крім води і картоплі на обід більше нічого немає. Немає тарілок і мисок, діти їдять з черпаків. На 140 осіб одна чашка, не вистачає ложок; діти їдять по черзі або руками. Світла немає, на весь будинок одна лампочка, та до неї немає гасу»[1193].

1933 року дитячий будинок під Смоленськом надіслав до московської диткомісії таку телеграму: «Постачання продуктів до будинку припинено. Сто дітей голодують. Організація відмовляється видавати пайки. Вжийте негайних заходів»[1194].

З часом мало що змінювалося. В одному наказі НКВД від 1938 року йдеться про дитячий будинок, в якому дві восьмирічні дівчинки були зґвалтовані старшими хлопцями, і про інший дитбудинок, у якому на 212 дітей було 12 ложок і 20 тарілок, а діти спали взуті й у верхньому одязі через брак білизни[1195]. 1940 року Наталію Савєльєву «викрали» з дитячого будинку — її батьків арештували, — і її удочерила сім’я, яка хотіла, щоб вона прислужувала їм удома. При цьому її розлучили з сестрою, яку вона більше ніколи не бачила[1196].

Дітям арештованих політичних діячів у таких дитбудинках було особливо тяжко, часто до них ставилися гірше, ніж до інших сиріт. Їм, як Світлані Когтєвій, якій тоді було десять років, казали «забути своїх батьків, бо вони вороги народу»[1197]. Співробітникам НКВД, відповідальним за такі дитбудинки, наказувалося особливо пильнувати і відділяти дітей контрреволюціонерів від інших та не допускати для них жодних привілеїв[1198]. Завдяки цьому розпорядженню Петро Якір після арешту батьків провів у дитбудинку рівно три дні. За цей час йому «вдалося зажити слави ватажка дітей зрадників Батьківщини» і його, чотирнадцятирічного, відразу ж арештували. Його перевели в тюрму, а потім у табір[1199].

Частіше дітей політичних в’язнів дражнили і уникали. Один в’язень згадує, що після прибуття до дитбудинку у дітей «ворогів» брали відбитки пальців, як у злочинців. Вчителі й вихователі побоювалися приділяти їм багато уваги, щоб не бути звинуваченими у співчутті до «ворогів»[1200]. Зокрема, за словами Юрганової, цих дітей безжально дражнили їхньою «ворожістю» — через це вона навмисно забула німецьку мову, якою розмовляли в її сім’ї[1201].

У такій обстановці навіть діти з освічених родин швидко опановували злодійську науку. Одним з таких дітей був Володимир Глєбов, син провідного партійного діяча Льва Каменева. Батька арештували, коли йому було чотири роки, а Глєбова «заслали» до спеціального дитячого будинку в Західному Сибіру. Близько 40% його вихованців становили діти «ворогів народу», ще близько 40% — малолітні правопорушники і решта 20% — циганські діти, поміщені туди за кочівництво. Як пояснював Глєбов письменнику Адаму Гохшільду, у ранньому знайомстві з юними злодіями для дітей політичних в’язнів були і свої переваги:

«Мій друг навчив мене деяких речей, стосовно самозахисту, які дуже допомогли мені потім у житті. Тут я маю один шрам, а ось ще один… коли на тебе нападають з ножем, потрібно знати, як відбиватися. Головний принцип — реагувати завчасно, не дати себе вдарити. Таке було щасливе радянське дитинство!»[1202]

Проте для деяких дітей життя в дитбудинку було постійною травмою. Одна мати повернулася із заслання і забрала додому маленьку доньку. Восьмирічна дитина ледве говорила, хапала їжу й тікала і поводилася, як дика тварина, якою навчив її бути дитячий будинок[1203]. Інша мати після відбуття восьмирічного терміну ув’язнення приїхала до дитячого будинку по своїх дітей — вони відмовилися іти з нею. Їх навчили, що батьки — «вороги народу», які не заслуговують на любов і прихильність. Їм прямо наказали відмовлятися йти з дитбудинку, «якщо мати колись по вас приїде», і вони не хотіли знову жити разом з батьками[1204].

Не дивно, що діти з таких дитячих будинків тікали — у великих кількостях. Опинившись на вулиці, вони швидко потрапляли до злочинного світу. А якщо вони були у злочинному світі, порочне коло замикалося. Рано чи пізно їх арештовували.

На перший погляд, у річному звіті НКВД за 1944–1945 роки щодо однієї групи з восьми таборів в Україні немає нічого незвичайного. У звіті відзначається, які з таборів виконують п’ятирічку, а які ні. Хвалять табірних ударників. Суворим тоном говориться про брак і одноманітність їжі в таборах. З більшою теплотою відзначається, що епідемію протягом звітного періоду було зафіксовано лише в одному таборі — і почалася вона після того, як до того табору перевели п’ятьох в’язнів з переповненої харківської тюрми.

Однак кілька деталей у цьому звіті прояснюють питання, що ж саме це були за вісім таборів в Україні. Перевіряючий, наприклад, скаржиться на те, що в одному з них бракує «підручників, ручок, зошитів і олівців». Також є суворе зауваження щодо того, що дехто з в’язнів проявляє схильність програвати їжу, іноді таким чином позбуваючись хлібних пайків на багато місяців наперед: здається, молодші мешканці таборів також мали досвід гри в карти зі старшими[1205].

Вісім таборів, про які йдеться, були вісьмома дитячими колоніями, розташованими на території України. Не всі діти, які підпадали під юрисдикцію ГУЛАГу, були дітьми арештованих батьків. Частина з них знайшли дорогу до таборів самостійно. Після вчинення злочину їх арештовували і відправляли у спеціальні табори для малолітніх. Керували ними ті самі чиновники, що й дорослими таборами, і в багатьох відношеннях вони на ці дорослі табори були схожими.

Початково ці «дитячі табори» організовувалися для «беспризорников» — безпритульних дітей, сиріт, бездомних і брудних вуличних дітей, які втрачали своїх батьків або від них утікали під час громадянської війни, голоду, колективізації і масових арештів. Безпритульні на початок 1930-х років стали звичною картиною для вокзалів і парків великих радянських міст. Російський письменник Віктор Серж пише про них:

«Я бачив їх у Ленінграді та Москві — вони жили в каналізації, в афішних будках, у склепах на цвинтарях, де вони були беззастережними господарями; вони влаштовували зібрання у громадських туалетах; подорожували на дахах вагонів чи на осях під ними. Вони з’являлися, докучливі, чорні від поту, щоб просити у пасажирів "пару копійок" чи щоб лежати і чекати нагоди вкрасти чемодан…»[1206]

Кількість цих дітей і проблеми від них нарешті стали такими, що 1934 року ГУЛАГ створив перші дитячі заклади у дорослих таборах — для того, щоб діти арештованих батьків не блукали на вулицях[1207]. Невдовзі після цього, 1935 року, керівництво ГУЛАГу ухвалило рішення створити також і спеціальні дитячі колонії. Дітей забирали з вулиць під час масових облав і відправляли до колоній, де вони мали навчатися і готуватися до майбутньої ролі робочої сили.

1935 року радянська влада також ухвалила зловісний закон, за яким діти могли притягуватися до суду нарівні з дорослими починаючи з 12-річного віку. В результаті застосування цього закону селянських дітей арештовували за крадіжку колосків, а діти «ворогів народу», підозрювані у пособництві своїм батькам, потрапляли до в’язниць для малолітніх, поряд з малолітніми проститутками, кишеньковими злодіями, безпритульними тощо[1208]. В одному з внутрішніх документів НКВД 1930-х років йдеться про те, що співробітники забрали у матері на вокзалі 12-річну дівчинку-татарку, яка не розмовляла російською. Її, саму, відправили на заслання на Далеку Півініч[1209]. Дитяча злочинність у Радянському Союзі набула такого розмаху, що 1937 року НКВД створило спеціальні дитячі будинку «суворого режиму» — для дітей, які систематично порушували порядок у звичайних дитячих будинках. 1939 року просто сиріт взагалі перестали відправляти до дитячих таборів. Їх закріпили за дітьми-злочинцями, які мали справжні вироки судів або «особых совещаний»[1210].

Незважаючи на суворіші покарання, кількість малолітніх правопорушників продовжувала зростати. Війна породжувала не тільки сиріт, а й безпритульних, бездоглядних дітей, батьки яких були на фронті, а матері працювали по 12 годин на день на заводах, а також і зовсім нові категорії малолітніх злочинців: малолітніх робітників, які без дозволу залишали місця роботи — іноді це відбувалося, коли заводи евакуювалися в інші місцевості, далеко від їхніх родин, таким чином ці діти порушували закон воєнного часу про «залишення без дозволу військових підприємств»[1211]. За власними статистичними даними НКВД, у 1942–1943 роках «приймальники» зібрали величезну кількість дітей — 842 144 особи. Більшість з них було відправлено до батьків, дитячих будинків або до ремісничих училищ. Але дуже велику кількість — 52 830 — відправили до «колоній трудового виховання». Цей вираз вживався просто як приємніший замінник «дитячого концентраційного табору»[1212].

Загалом поводження з дітьми у таборах для малолітніх не дуже відрізнялося від поводження з їхніми батьками. Дітей арештовували і транспортували за тими самими правилами — з двома винятками: їх належало тримати окремо від дорослих і не дозволялося у них стріляти при спробі втечі[1213]. Їх тримали в таких самих тюрмах, що й дорослих, в окремих, але так само поганих камерах. Опис однієї такої камери перевіряючим виглядає сумно і знайомо: «Стіни брудні; не всі в’язні мають нари і матраци. Вони не мають простирадл, наволочок і ковдр. У камері № 5 вікно через відсутність шибки затулене подушкою, в камері № 14 одне вікно взагалі не закривається»[1214]. В іншому звіті йдеться про «неприйнятну антисанітарію» в тюрмах для малолітніх, про брак гарячої води і таких елементарних речей, як кухлі, миски і стільці[1215].

Щодо деяких малолітніх в’язнів проводилися «дорослі» розслідування. Після арешту в дитячому будинку чотирнадцятирічного Петра Якіра спочатку було поміщено у дорослу тюрму, а потім здійснено повномасштабне розслідування. Його допитували про «організацію ним анархістської кінної банди, яка ставила собі мету діяти в тилу Червоної армії під час майбутньої війни», як доказ використовувався той факт, що Якір вправно їздив верхи. Після цього Якіра засудили як «соціально небезпечний елемент»[1216]. 16-річного хлопця-поляка Єжи Кмєціка, якого спіймали при спробі переходу радянсько-угорського кордону — відбулося це 1939 року, після радянського вторгнення у Польщу, теж допитували, як дорослого. Кмєціка примушували годинами стояти або сидіти на табуреті, їсти дуже солону юшку, не давали води. Серед іншого в нього хотіли з’ясувати: «Скільки містер Черчілль заплатив тобі за інформацію?» Кмєцік не знав, хто такий Черчілль, і попросив пояснити запитання[1217].

В архівах також зберігаються протоколи допитів 15-річного Володимира Мороза, звинуваченого у «контрреволюційній діяльності» в дитячому будинку. На той час мати Мороза і його 17-річний старший брат уже були арештовані. Батька розстріляли. Мороз вів щоденник, який знайшло НКВД, у якому описував повсюдні «брехню і наклепи»: «Якби хтось глибоко заснув 12 років тому, а зараз раптом прокинувся, його б шокували зміни, що відбулися за цей час». Незважаючи на те що його засудили до трьох років таборів, помер він ще в тюрмі, 1939 року[1218].