Проте їм там бути не належало: 1946 року керівництво ГУЛАГу розіслало усім начальникам наказ із вимогою ховати мертвих окремо, загорнутих у полотно, і в могилах глибиною щонайменше півтора метри. Тіла також належало позначати не прізвищами, а номерами. Тільки табірні писарі мали знати, хто де похований[1269].
Все це виглядає дуже цивілізовано — якби не те, що іншим наказом дозволялося виривати у мертвих в’язнів золоті зуби. Це мало відбуватися під наглядом спеціальної комісії у складі представників табірної медичної служби, адміністрації табору і табірної бухгалтерії. Потім золото належало віддати до найближчого відділення банку. Однак тяжко собі уявити, щоб ці комісії засідали дуже часто. Крадіжки золотих зубів було просто надто легко здійснювати і надто легко приховувати у світі, в якому трупів було так багато[1270].
А трупів було справді багато — і в цьому полягала ще одна жахлива реалія тюремної смерті, про що пише Герлінг:
«Смерть у таборі була страшною ще й своєю безіменністю. Ми не знали, де ховають покійників і чи складають хоч коротеньке свідоцтво про смерть… Усвідомлювати, що ніхто ніколи не дізнається про їхню смерть і про те, де їх поховали, було для зеків одним з найболісніших психологічних знущань… на стінах барака з’являлися видряпані на вапні прізвища зеків — ті, хто залишиться живими, мали доповнити прізвища мертвих хрестиком і датою; кожен ув’язнений суворо дотримувався регулярності листування з родиною, щоб раптова перерва могла дати приблизне уявлення про те, коли він помер»[1271].
Незважаючи на зусилля в’язнів, дуже й дуже багато смертей нічим не позначені, їх не пам’ятають, про них не залишилося записів. Форми не заповнялися; дерев’яні знаки згнили. Проходячи по місцях Далекої Півночі, де колись були табори, бачиш ознаки масових поховань: нерівна, поцяткована земля, молоді сосни, висока трава прикриває могили півстолітньої давнини. Іноді місцеві ставлять пам’ятник. Частіше місце ніяк не позначене. Прізвища, життя, долі, родинні зв’язки, історія — все втрачено.
Розділ 17
СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ
Я беден, одинок и наг,
Лишен огня.
Сиреневый полярный мрак
Вокруг меня…
Я говорю мои стихи,
Я их кричу.
Деревья, голы и глухи,
Страшны чуть-чуть.
И только эхо с дальних гор
Звучит в ушах,
И полной грудью мне легко
Опять дышать.
Варлам Шаламов.[1272]
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія ГУЛАГу» автора Аппельбаум Энн на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ“ на сторінці 54. Приємного читання.