Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Такі випадки не були поодинокими. 1939 року, коли радянська преса писала про кілька арештів співробітників НКВД, які вибивали з в’язнів неправдиві зізнання, одна сибірська газети надрукувала матеріал, в якому йшлося про 160 дітей, деяким із них було по десять років. Четверо співробітників НКВД і прокуратури отримали від п’яти до десяти років за те, що допитували цих дітей. Історик Роберт Конквест пише, що зізнання дітей добувалися порівняно легко: «Один десятирічний хлопчик розколовся вже після одного допиту, який тривав всю ніч, і признався, що вступив до фашистської організації у сім років»[1219].

Діти не становили винятку і щодо безжальних вимог системи рабської праці. Хоча дитячі колонії зазвичай не розташовували у суворіших північних лісових чи гірничовидобувних таборах, у 1940-ві роки у північному Норильському таборі був і дитячий лагпункт. Деякі з 1 тисячі його в’язнів працювали на норильському цегельному заводі, а інші чистили сніг. Серед них було небагато дітей по 12, 13 і 14 років, а більшість становили 15- і 16-річні, старших малолітніх переводили до дорослих таборів. Багато інспекторів скаржилися на умови у Норильському дитячому таборі, і його зрештою перенесли у південніший район СРСР — проте часу його існування вистачило для того, щоб його малолітні в’язні стали жертвами тих самих захворювань, пов’язаних з холодом і поганим харчуванням, що й дорослі в’язні[1220].

Звіт з України, про який згадувалося вище, є більш типовим; у ньому йдеться, що діти в українських дитячих трудових колоніях працюють у деревообробній, металообробній і текстильній галузях[1221]. Кмєцік, який теж побував у дитячій колонії в Україні неподалік Житомира, працював на меблевій фабриці[1222]. У колоніях застосовувалося багато тих самих методів, що й у дорослих таборах. Тут також треба було виконувати виробничі плани, індивідуальні норми, дотримуватися режиму. Один з наказів НКВД від 1940 року встановлює для дітей від 12 до 16 років чотиригодинний робочий день і ще чотири години на навчання. У цьому самому наказі для дітей від 16 до 18 років встановлюється восьмигодинний робочий день, на шкільні заняття відводиться дві години[1223]. У Норильському таборі цей режим не виконувався, бо школи там взагалі не було[1224].

У таборі для малолітніх, у якому був Кмєцік, була тільки вечірня школа. Серед іншого там навчали, що «Англія — це острів у Західній Європі… Нею правлять лорди у червоних одежах з білими комірцями. Вони мають власних робітників, які тяжко на них працюють, а платять за це мало»[1225]. Головним завданням цих дітей було не навчання: 1944 року Берія з гордістю повідомляв Сталіну, що дитячі табори ГУЛАГу багато зробили для фронту, виробляючи міни, гранати та іншу продукцію на загальну суму 150 мільйонів рублів[1226].

Діти оброблялися табірною пропагандою того самого різновиду, що й дорослі. Табірні газети середини 1930-х років писали про дітей-стахановців і щосили вихваляли безпритульних дітей, кинутих у табори згідно із законом від 1935 року, прославляючи прозрілих і виправлених завдяки фізичній праці. Ті самі газети лаяли дітей, які не розуміли, що вони «мусять відкинути своє минуле, що пора починати нове життя… Серед них поширені картярство, пияцтво, хуліганство, відмови працювати, крадіжки тощо»[1227]. Боротися з «паразитизмом» неповнолітніх були покликані культурно-виховні концерти того самого різновиду, що й у дорослих, з тими самими піснями про Сталіна[1228].

Нарешті, діти піддавалися тому самому, що й дорослі, психологічному тискові. Ще одна директива НКВД від 1941 року закликає до організації в дитячих колоніях і приймальника «агентурно-оперативного обслуживания» — мережі інформаторів. Поширювалися чутки про контрреволюційні настрої в таборах як серед персоналу, так і серед дітей, особливо дітей контрреволюціонерів. В одному з таборів діти влаштували навіть міні-повстання. Вони захопили і розгромили їдальню та напали на охоронців, завдавши поранень шістьом з них[1229].

Щастило дітям у таборах для малолітніх тільки в одному сенсі: їх, як інших дітей, не відправляли до звичайних таборів, де їх оточували б дорослі в’язні. Справді, так само, як всюдисущі вагітні жінки, нескінченно зростаючі кількості малолітніх у дорослих таборах були вічним головним болем начальників таборів. У жовтні 1935 року Генріх Ягода розіслав усім начальникам таборів гнівного листа: «Незважаючи на мої вказівки, неповнолітні в’язні не відправляються до трудових колоній для малолітніх, а змішуються у тюрмах з дорослими». Він відзначає, що, за останніми підрахунками, у звичайних тюрмах все ще перебуває 4305 неповнолітніх[1230]. Через 13 років, 1948-го, перевіряючі з прокуратури так само скаржилися на надто велику кількість неповнолітніх в’язнів у дорослих таборах, де їх псують дорослі злодії. Навіть табірне керівництво відзначало один випадок, коли «пахан» одного з таборів перетворив 18-річного дрібного злодія на найманого вбивцю[1231].

«Малолетки» у своїх товаршів-ув’язнених викликали мало симпатій. «Голод і страх перед тим, що відбувається, позбавили їх усякого захисту», — писав Лев Разгон, який відзначав, що малолітні тягнуться до тих, хто здається їм найсильнішим. Цими найсильнішими були професійні злодії, які перетворювали хлопчиків на «слуг, безсловесних рабів, холуїв, блазнів, усіх, кого завгодно», а також і хлопчиків, і дівчаток на проституток[1232]. Проте пережиті ними жахіття викликали небагато жалості; навпаки, в деяких з табірних спогадів найсуворіший осуд спрямований саме на них. Разгон пише, що, яким би не було їхнє походження, в’язні-діти скоро «всі ставали… страшними у своїй мстивій жорстокості, розгнузданості і безвідповідальності». І ще гірше:

«Вони нікого й нічого не боялися. Жили вони в окремих бараках, куди боялися заходити наглядачі й начальники. У цих бараках відбувалося найогидніше, найцинічніше, найрозгнузданіше, найжорстокіше з усього, що могло бути в такому місці, як табір. Якщо "пахани" кого-небудь програвали і потрібно було його вбити — це робили — за пайку хліба або навіть з "чистої цікавості" — хлопчики-малолітки. І дівчатка-малолітки хвалилися тим, що могли пропустити через себе цілу бригаду лісорубів. Нічого людського не залишалося в цих дітях, і неможливо було собі уявити, що вони можуть повернутися до нормального світу і стати нормальними людьми»[1233].

Так само вважає і Солженіцин:

«В їхній свідомості немає жодного контрольного прапорця між дозволеним і недозволеним, і вже зовсім ніякого увлення про добро і зло. Для них те все добре, чого вони хочуть, і те все погано, що їм заважає. Нахабну манеру триматися засвоюють вони тому, що це — найвигідніша у таборі форма поведінки…»[1234]

В’язень-голландець Йоган Вігманс теж пише про молодих людей, які, «ймовірно, не мали нічого проти життя в таборах. Відповідно до офіційних правил вони мали працювати, та на практиці це було останнім, що вони коли-небудь робили. Водночас вони постійно користувалися регулярною допомогою і багатими можливостями навчатися у своїх приятелів»[1235].

Були й винятки. Олександр Крелін розповідає історію двох 13-річних хлопчиків, яких арештували за участь у незаконних військових формуваннях і дали по 20 років таборів. Вони залишалися в таборі протягом десяти років, тримаючись разом — влаштовували голодування, коли їх намагалися розлучити. Через їхній вік люди їх жаліли, давали легку роботу і додаткову їжу. Обом вдалося вступити на професійні курси в таборі і стати кваліфікованими інженерами до того, як їх звільнили за однією з амністій після смерті Сталіна. Якби не табори, пише Крелін, то «хто б допоміг двом напівписьменним сільським хлопцям стати освіченими людьми і добрими фахівцями?»[1236]

Коли наприкінці 1990-х років я почала розшукувати спогади людей, які були малолітніми в’язнями, це виявилося дуже складною справою. За винятком спогадів Якіра, Кмєціка та небагатьох інших, зібраних Товариством «Меморіал» та іншими організаціями, їх існує дуже мало[1237]. Але таких дітей були десятки тисяч, і багато з них досі мають бути живі. Я навіть сказала моїй подрузі-росіянці, що можна було б надрукувати оголошення в газеті, щоб спробувати знайти таких людей для інтерв’ю. «Не треба, — порадила вона — Ми всі знаємо, ким стали такі люди». Десятиліття пропаганди, плакатів на стінах дитбудинків, подяк Сталіну «за наше щасливе дитинство» не спромоглися переконати радянських людей, що табірні діти, безпритульні й вихованці дитячих будинків стали чимось іншим, ніж повноправними членами великого і всепроникного злочинного світу.

Розділ 16

СМЕРТЬ

Что же — значит, истощенье?

Что же — значит, изнемог?

Страшно каждое движенье

Изболевших рук и ног…