Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Але в’язні таки виживали. Виживали навіть у найстрашніших таборах, навіть за найтяжчих умов, навіть у роки війни, роки голоду, роки масових страт. І не тільки виживали — дехто залишився достатньо живим психологічно для того, щоб повернутися додому, видужати і жити порівняно нормальним життям. Януш Бардах став пластичним хірургом в Айова-Сіті. Ісаак Фільштинський повернувся до викладання арабської літератури. Лев Разгон знову став дитячим письменником. Анатолій Жигулін — поетом. Євгенія Гінзбург приїхала до Москви, де протягом довгих років була серцем і душею гуртка колишніх табірників, які регулярно сходилися на пригощання і бесіди за кухонним столом.

Ада Пурижинська, арештована підлітком, після звільнення вийшла заміж, народила і виховала чотирьох дітей, двоє з них стали професійними музикантами. З двома з них я зустрічалася за щедрим і веселим родинним обідом, під час якого Пурижинська подавала все нові страви і, здавалося, засмутилася, коли я вже не могла більше їсти. У домі Ірен Аргінської теж повно посмішок, одне з головних джерел — сама господиня. Через сорок років вона може жартувати про той одяг, який доводилося носити в ув’язненні: «Думаю, можна було б це назвати певним різновидом куртки», — сказала вона, роблячи спробу описати свою безформну табірну фуфайку. Її доросла дочка сміялася разом з нею.

Деякі колишні в’язні стали видатними людьми. Олександр Солженіцин став одним з найвідоміших і найпопулярніших у світі російських письменників. Генерал Горбатов був одним з тих, хто керував взяттям радянськими військами Берліна. Після терміну на Колимі й під час війни на шарашці Сергій Корольов став батьком радянської космічної програми. Густав Герлінг після звільнення з табору воював у польській армії, і, хоча й писав на засланні в Неаполі, став одним з найшанованіших літераторів посткомуністичної Польщі. Звістку про його смерть у липні 2000 року варшавські газети друкували на перших сторінках, а ціле покоління польських інтелектуалів вшановували його працю — особливо книжку «Інший світ», спогади про ГУЛАГ. І це лише кілька прикладів з дуже багатьох. Ісаак Фогельфангер, який став професором медицини Оттавського університету, пише: «Рани затягуються, і ви повертаєтеся до життя, ставши трішки сильнішими і людянішими, ніж раніше…»[1273]

Звичайно, не всі історії колишніх табірників закінчуються так добре; цього висновку не завжди можна дійти, читаючи спогади. Зрозуміло, що ті, хто не вижив, спогадів не написали. Не писали їх і ті, кого табори фізично чи психічно скалічили. Нечасто писали й ті, хто вижив завдяки тому, чого потім соромився — або, якщо й писали, то не розповідали всієї правди. Існує дуже і дуже мало спогадів інформаторів — або людей, які зізналися в тому, що були інформаторами, — і дуже мало табірників, які визнають, що їм доводилося завдавати шкоди своїм товаришам чи вбивати їх для того, щоб вижити.

З цих причин дехто з табірників взагалі ставить під сумнів будь-яку цінність писаних спогадів. Юрій Зорін, не дуже привітний колишній в’язень старшого віку, з яким я розмовляла в його рідному Архангельську, відкинув моє запитання про принципи виживання. Їх не було, сказав він. Хоча зі спогадів може видатися, що в’язні «про все говорили і про все думали», він сказав мені, що було не так: «Усе питання полягало в тому, щоб дожити до наступного дня, залишатися живим, не захворіти, менше зробити, більше з’їсти. Тому-то, як правило, філософські диспути не велися… Нас врятувала молодість, здоров’я, фізична сила, тому що ми жили за законом Дарвіна — виживали найпристосованіші»[1274].

Тому до проблеми в цілому: хто вижив — і чому вижив — слід підходити дуже обережно. Тут ми не маємо архівних даних, на які могли б покластися, не маємо й реальних «доказів». Ми мусимо вірити на слово тим, хто виявив готовність розповісти про пережите у спогадах чи в інтерв’ю. Кожен з них може мати свої причини приховувати певні аспекти своїх біографій.

Навіть після цього застереження все ж таки видається можливим виявити певні спільні моделі у кількох сотнях спогадів, які були опубліковані або зберігаються в архівах. Бо стратегії виживання справді існували, і вони свого часу були широко відомі, хоча й дуже відрізнялися одна від одної залежно від конкретних обставин того чи того в’язня. Виживання у трудовій колонії в західній частині Росії у середині 1930-х чи навіть у кінці 1940-х років, коли робота була переважно роботою на заводі, а їжі було якщо не вдосталь, то принаймні давали її регулярно, ймовірно, не вимагало якихось особливих психологічних пристосувань. З іншого боку, виживання в одному з таборів на Далекій Півночі — на Колимі, у Воркуті, у Норильську — в голодні воєнні роки часто вимагало великого таланту і великої волі, чи також великої здатності чинити зло, — якостей, які в’язні, залишись вони на волі, могли б у собі так інколи і не відкрити.

Поза сумнівом, багато таких в’язнів вижили, тому що вони знайшли способи піднятися над іншими, виокремити себе з величезної маси голодних зеків. Десятки табірних прислів’їв і приказок відображають згубну дію на моральний стан цієї відчайдушної конкуренції. «Умри ти сьогодні, а я завтра», — говорить одна з них. «Людина людині вовк», — ще одна, її Януш Бардах використав для назви своєї книжки спогадів.

Багато колишніх зеків говорять про жорстокість боротьби за виживання і, як Зорін, згадують її дарвінівську природу. «Табір був великим іспитом нашої моральної сили, і 99 відсотків нас його не склало», — пише Шаламов[1275]. «Всього лише через три тижні більшість в’язнів були зламаними людьми, не цікавилися нічим, крім їжі. Вони поводилися як тварини, ненавиділи і підозрювали всіх навкруги, вважали вчорашнього друга конкурентом у боротьбі за життя», — пише Едвард Бука[1276].

Катерині Оліцькій, з її досвідом учасника дореволюційного соціал-демократичного руху, особливо жахливим видалося те, що вона сприйняла як аморальність таборів: якщо в’язні в тюрмах часто співпрацювали, сильніші допомагали слабшим, то в радянських таборах кожен в’язень «жив тільки для себе», обманював інших для того, щоб досягти хоч трохи вищого статусу в табірній ієрархії[1277]. Галина Усакова розповідає про те, як змінилася в таборі її особистість: «Я добре поводилася, мене добре виховали в інтелігентній сім’ї. Але з цими характеристиками ви не виживете, ви мусите загартуватися, ви навчаєтеся по-різному брехати і лицемірити»[1278].

Міркування Густава Герлінга докладніші, він пише про те, як новий в’язень поволі навчається жити «без жалю»:

«Спочатку він буде ділитися останнім шматком хліба із зеками, що дійшли межі голодного божевілля, під руку водити з роботи хворих на курячу сліпоту, кликати на допомогу, коли його товариш на лісоповалі відрубає собі два пальці на руці, потайки заносити у "мертвецьку" помиї від баланди і голови від оселедців; через кілька тижнів він, однак, виявить, що робить він усе це не з безкорисливого поклику серця, а через егоїстичне веління розуму — намагаючись у першу чергу врятувати себе і тільки потім інших. Табір, зі своїми звичками і звичаями, зі своєю системою підтримання зеків трошки нижче від межі людяності, немало допоможе йому в цьому. Чи міг він припустити, що можна принизити людину до такого ступеня, щоб вона викликала не співчуття, а огиду навіть у товаришів по нещастю? Як же жаліти куросліпів, коли бачиш, що їх кожного дня підштовхують прикладами, щоб не затримували повернення до зони, а в зоні самі зеки, що поспішають на кухню, нетерпляче зіштовхують їх з вузької табірної доріжки; як навідувати "мертвецьку", занурену у вечірні сутінки і гнильний сморід випорожнення; як ділитися хлібом з голодним, який завтра зустріне тебе в бараку божевільним нав’язливим поглядом?.. Значить, мав рацію слідчий, коли казав, що залізна мітла радянського правосуддя змітає у табори саме лише сміття…»[1279]

Такі думки не є унікальними для уцілілих у радянських таборах. «Якщо людям у рабстві пропонується певне привілейоване становище, — пише в’язень Освенціму Прімо Леві, — в обмін на зраду природної солідарності зі своїми товаришами, то можна бути певним: хтось цю пропозицію прийме»[1280]. Бруно Беттельгейм, теж стосовно німецьких таборів, пише, що старші в’язні часто поступово «приймали цінності і правила СС як свої власні», передусім щодо ненависті до слабших і нижчих за місцем у табірній ієрархії, особливо євреїв[1281].

У радянських таборах, як і в німецьких, кримінальні в’язні також з готовністю приймали дегуманізуючу риторику НКВД, називали політичних в’язнів «ворогами народу» і висловлювали огиду до доходяг з їх середовища. Перебуваючи у незвичайному становищі єдиного політичного в’язня на переважно кримінальному лагпункті, Кароль Колонна-Чосновський мав змогу дізнатися, що думають у кримінальному світі про політичних: «Неприємність у тому, що їх просто надто багато. Вони слабкі, брудні і тільки й хочуть, що їсти. Вони нічого не виробляють. Чому влада ними так переймається, один Бог знає…» Один кримінальний, пише Колонна-Чосновський, бачив у пересильній тюрмі в’язня із Заходу, вченого, університетського професора. «Я спіймав його на тому, що він — справді — їв напівгнилого плавця тріски. Я йому надавав, можеш уявити. Я запитав, чи знає він, що робить. А він отак просто відповів, що голодний… То я йому так дав по шиї, що він відразу ж почав блювати. Мені стає дурно, як я про це подумаю. Я навіть сказав про нього охороні, та той брудний старий наступного ранку вже вмер. Так йому й треба!»[1282]

Інші в’язні, як пише Варлам Шаламов, спостерігали, навчалися і наслідували:

«Молодий селянин, який потрапив в ув’язнення, бачить, що в цьому пеклі тільки урки живуть порівняно добре, на них зважають, їх остерігається всемогутнє начальство. Вони завжди одягнені, ситі, підтримують одне одного… Йому починає здаватися, що правда табірного життя — у блатарів, що тільки наслідуючи їх у своїй поведінці, стане він на шлях реального порятунку свого життя… Інтелігент-в’язень придушений табором. Усе, що було дорогим, розтоптано в прах, цивілізація і культура злітають з людини у найкоротший термін за лічені тижні. Аргумент суперечки — кулак, палиця. Засіб спонукання — приклад, зуботичина…»[1283]

Та, незважаючи на все, було б неправильно твердити, що в таборах не існувало жодної моралі, що доброта і щедрість були абсолютно неможливими. Цікаво, що навіть найпесимістичніші автори спогадів часто собі у цьому суперечать. Сам Шаламов, який зображенням варварства табірного життя у своїх творах перевершив усіх інших, в одному місці пише: «Я не буду добиватися посади бригадира, яка дає можливість залишитися в живих, бо найгірше у таборі — це нав’язування своєї (або чиєїсь чужої) волі іншій людині, арештантові, як я». Інакше кажучи, Шаламов являв собою виняток зі свого ж власного правила[1284].

З більшості спогадів також зрозуміло, що ГУЛАГ не був чорно-білим світом, у якому існували чітко проведені лінії, що відділяють рабів від господарів, а єдиним способом вижити була жорстокість. В’язні, вільні робітники і охоронці не тільки були елементами складної соціальної структури, але й сама ця структура, як ми вже бачили, постійно змінювалася. В’язні могли рухатися вгору і вниз у цій ієрархії — і з багатьма це відбувалося насправді. Свою долю можна було змінити не тільки співробітництвом з владою або непокорою, а також і за допомогою хитрих оборудок, за допомогою зв’язків. Просто везіння і невдача також були визначальними факторами табірної кар’єри, в якій, якщо вона була достатньо довгою, могли наступати «щасливі» періоди, коли в’язень мав добру роботу, добре їв і мало працював, і періоди, коли той самий в’язень падав до пекла лікарні, «мертвецької», в товариство доходяг, які товпилися навколо смітників, шукаючи крихт їжі.

Методи виживання фактично були вбудованими у саму систему. Протягом переважної більшості часу табірна адміністрація не старалася вбивати в’язнів; керівництво просто намагалося виконувати неймовірні норми, встановлені московськими центральними плановиками. Внаслідок цього тюремники більш ніж охоче винагороджували в’язнів, які виявлялися для них корисними у досягненні цієї мети. Природно, що в’язні користувалися такою їхньою готовністю. Дві групи мали різні цілі — тюремники хотіли, щоб добувалося більше золота чи деревини, а в’язні прагнули вижити, — та часом вони знаходили спільні засоби у досягненні цих різних цілей. Кілька стратегій виживання особливо підходили як для в’язнів, так і для їхніх тюремників; далі наводиться їх список.

Написати просто про те, що таке туфта — іншими мовами це слово часто дуже неточно перекладають виразами на зразок «обман начальника», — завдання не з легких. Передусім тому, що такі методи були так глибоко закорінені в радянській системі, що було б не зовсім чесно говорити про них як про якусь унікальну рису ГУЛАГу[1285]. Не були вони унікальним атрибутом самого лише СРСР. Прислів’я комуністичної епохи «Ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що нам платять» колись можна було почути на більшості мов країн Варшавського договору.