Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Страшен холод…

Бред о хлебе.

Хлеба… хлеба…

Сердца стук.

Далеко в прозрачном небе

Равнодушный солнца круг.

Тонким свистом пар дыханья,

Это — минус пятьдесят.

Что же? Значит — умиранье?

Горы смотрят. И молчат.

Нина Гаген-Торн. Memoria.[1238]

У всі часи існування ГУЛАГу в’язні завжди відводили найнижче місце у табірній ієрархії помираючим — чи, точніше, живим мерцям. Для їх описування виник цілий субдіалект табірного жаргону. Іноді помираючих називали «фитили» — за подібністю до гноту свічки, що скоро догорить. Їх також називали «говноеды» або «помоечники». Найчастіше їх називали «доходяги» — від російського дієслова «доходить». Жак Россі у своєму «Довіднику ГУЛАГу» твердить, що це слово вживається в такому значенні з сарказмом: помираючі нарешті «доходили до соціалізму»[1239]. Інші прозаїчніше говорять, що слово означає досягнення не соціалізму, а кінця життя.

Просто кажучи, доходяги — це ті, хто помирав від голоду, і страждали вони від хвороб, пов’язаних з голодом і браком вітамінів, — цинги, пелагри, різних форм діареї. На ранніх стадіях ці недуги проявлялися у формі розхитування зубів і шкірних виразок, ці симптоми іноді були навіть у табірних охоронців[1240]. На більш пізніх стадіях в’язні втрачали здатність бачити у сутінках. Густав Герлінг згадує «зеків, уражених курячою сліпотою: вони обережно намацували гумовими підошвами бахіл обледенілі дошки, а тремтячими пальцями рук — чорну завісу повітря»[1241].

Голодуючі також потерпали від шлункових хвороб, запаморочень і жахливого набрякання ніг. Томас Сговіо, який пережив голод, одного ранку прокинувся і побачив, що одна його нога «фіолетова і вдвічі товща за другу. Вона чесалася. Вся вона пішла прищами». Швидко «прищі перетворилися на величезні фурункули. З них сочилася кров і гній. Коли я натискав пальцем на фіолетову плоть — вм’ятина залишалася протягом тривалого часу». Коли Сговіо не зміг взутися, взуття наказали розрізати[1242].

На останніх стадіях голоду доходяги набували жахливого нелюдського вигляду, вони ставали матеріальним втіленням дегуманізуючої державної риторики: у дні свого умирання вороги народу, іншими словами, переставали бути людьми. Вони втрачали розум, часто щось говорили і марили цілими годинами. Шкіра у них ставала в’ялою і сухою. В очах з’являвся дивний блиск. Вони поїдали все, що потрапляло до рук, — птахів, собак, сміття. Рухалися вони повільно, не могли стримувати виділень, внаслідок чого навколо них стояв жахливий сморід. Тамара Петкевич пише про те, як вперше їх побачила:

«Там, за дротом, стояла шеренга живих істот, що віддалено нагадували людей. У спеці й пеклі дня вони стояли як укопані… Їх було з десяток: різні на зріст скелети, обтягнуті коричневим пергаментом шкіри; голі до пояса, зі звисаючими сумками висохлих, нічим не прикритих грудей, з чисто виголеними головами. Крім безглуздих брудних трусів, на них нічого не було. Гомілкові кістки оточували увігнуте коло порожнечі. Жінки!? Голод, спека і тяжка праця перетворили їх на висохлі екземпляри, які все ж таки незбагненно чіплялися за останні залишки життя»[1243].

Варлам Шаламов теж залишив незабутній портрет доходяг, у якому поет згадує про їх схожість одне на одного, втрату особистості, людських рис і про їх лякаючу безіменність:

Я поднял стакан за глухую дорогу,

За падающих в пути,

За тех, что идти по дороге не могут,