Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Більше того, «туфта» проникала фактично в усі аспекти праці — призначення на роботу, організація праці, обліковування результатів — і відбивалася фактично на всіх членах табірного суспільства, від найголовніших московських начальників ГУЛАГу до найнижчих табірних охоронців і найпригнобленіших в’язнів. Так було від самого початку ГУЛАГу до самого його кінця. Один популярний тюремний віршик належить до часу будівництва Біломорського каналу:

Без туфты и аммонала

Не построили б канала.[1286]

У роки, коли ця тема стала предметом суперечок, точилися вони і навколо питання, як тяжко працювали чи не працювали в’язні та скільки зусиль вони докладали чи не докладали для того, щоб не працювати. Протягом усього часу з моменту публікації 1962 року «Одного дня Івана Денисовича» Солженіцина серед широкого кола колишніх табірників, публіцистів та істориків немає одностайності щодо моральності табірної праці. Хоча б уже через саме те, що однією з головних тем повісті Солженіцина, яка відкрила цю дискусію, були намагання її героя уникнути роботи. Іван Денисович іде до лікаря, сподіваючись на звільнення через хворобу; мріє, щоб на кілька тижнів захворіти; дивиться на табірний термометр, сподіваючись на те, що виявиться надто холодно і можна буде не йти на роботу; із захопленням говорить про бригадирів, які «що не зроблено, доведуть, що зроблено»; відчуває полегшення, коли бригадир отримує добру «процентовку», незважаючи на те, що «півдня минуло, а нічого не зроблено»; краде на робочому місці стружку, щоб розтопити пічку в бараку; краде кашу на обіді. «Від роботи, — думає якось Іван Денисович, — коні дохнуть». Він намагається її уникати.

У роки після виходу в світ цієї книжки типовість зображення зека ставилася під сумнів іншими колишніми табірниками як з ідеологічних, так і з особистих причин. З одного боку, для тих, хто вірив у радянську систему — і тому також вірив у те, що «робота» таборів була цінною і необхідною, — «ледарство» Івана Денисовича виявилося образливим. Багато «альтернативних», більш «прорадянських» спогадів і літературних творів про табірне життя, опублікованих у Радянському Союзі відразу після появи «Івана Денисовича», навіть спеціально зосереджувалися на роботі тих, хто, незважаючи на несправедливість їхнього ув’язнення, залишилися вірними. Радянський письменник (та інформатор протягом усього життя) Борис Дьяков пише про інженера, що працює на здійснюваному ГУЛАГом будівництві біля Пермі. Цей інженер так поглинутий роботою, що, як каже він оповідачеві твору Дьякова, забуває, що він в’язень: «На якийсь час я так захоплююся роботою, що забуваю, ким став». Інженер у Дьякова став таким свідомим, що навіть потайки посилає до місцевої газети листа зі скаргою на погану організацію систем транспорту і постачання в таборі. Незважаючи на докори з боку начальника табору за таку необережність — поява в газеті імені в’язня була нечуваною річчю, — дьяковський інженер залишається задоволений тим, що «після статті становище трохи поліпшилося»[1287].

Погляди тих, хто керував таборами, навіть ще радикальніші. У розмові зі мною колишня табірна адміністраторка, яка побажала залишитися анонімною, з неприхованим гнівом говорила, що всі історії про погане життя в’язнів — просто неправда. Ті, хто добре працювали, жили дуже добре, казала вона, набагато краще від пересічних людей: вони могли навіть купувати згущене молоко — курсив мій, — яке було для пересічних громадян недоступним. «Тільки ті, хто відмовлялися працювати, жили погано», — розповідала вона[1288]. Такі погляди зазвичай не висловлюються публічно, проте є кілька винятків. Дружина співробітника НКВД Анна Захарова, лист якої в газету «Известия» публікувався у російській підпільній пресі у 1960-х роках, гостро критикує Солженіцина. Захарова пише, що вона «до глибини душі обурена» «Іваном Денисовичем»:

«Можна зрозуміти, чому герой цієї повісті, маючи таке ставлення до Радянської влади, ні на що не сподівається, крім лазарету для того, щоб якось уникнути спокутування своєї провини, шкоди, якої він заподіяв своїй Батьківщині, через працю… І чому то людині намагатися уникнути фізичної праці і зневажати її? Зрештою, для нас праця становить основу радянського суспільства, і саме через працю людина стає свідомою того, на що вона справді здатна»[1289].

Інші, не такі ідеологічні заперечення висувалися звичайними в’язнями. В. К. Ясний, який провів у таборах п’ять років на початку 1940-х, пише у своїх спогадах: «Ми старалися працювати чесно, а не через страх втратити пайки чи опинитися в ізоляторі… тяжка праця, а саме такою вона була в нашій бригаді, допомагала забути, допомагала відігнати тривожні думки»[1290]. Надія Улановська, яка відбула разом зі своєю матір’ю довгий табірний термін, пише, що її мати тяжко працювала «для того, щоб довести, що євреї й інтелігенція працюють не гірше за інших». (Однак про себе вона пише: «Я працювала, тому що мене примушували… Боюся, що честі єврейської нації я в цьому пункті не підтримала»).[1291]

В’язні, які все своє життя самовіддано працювали на радянський режим, теж легко не змінювалися. Авіаінженера, політичного в’язня Олександра Боріна в ГУЛАГу поставили працювати на металообробне виробництво. У своїх спогадах він з гордістю пише про технічні винаходи, які він там зробив — розроблялися вони переважно у його вільний час[1292]. Ще одна політична, арештована в кінці 1930-х років, Алла Шистер говорила мені в інтерв’ю, що вона «працювала, як вільна. Така моя вдача — не можу працювати погано. Якщо треба копати яму, я копатиму, поки не викопаю». Після двох років на загальних роботах Шистер стала бригадиркою, тому що, як вона сказала, «побачили, що я працюю не як в’язень, а зі всієї сили». На цій посаді вона навіть робила все для того, щоб надихнути на роботу своїх підлеглих, однак, як вона визнає, не любов’ю до Радянської держави. Ось як вона розповідала про першу зустріч зі своєю бригадою:

«Я прийшла на кар’єр, де вони копали. Охоронці запропонували піти зі мною, але я сказала, що не потрібно, і пішла сама. Я підійшла до бригади і сказала: "Я вимагаю виконання плану, цегла потрібна для фронту".

Вони сказали: "Алло Борисівно, нас не обходить план по цеглі, дайте нам хлібний пайок".

Я сказала: "Буде вам пайок, якщо виконаєте план".

Вони сказали: "Ми кинемо вас у яму, закопаємо, і ніхто вас не знайде".

Я стояла дуже спокійно і сказала: "Ви мене не закопаєте. Я обіцяю вам, що якщо сьогодні о 12-й дня ви виконаєте норму, я принесу вам махорки". Махорка там цінувалася більше за золото й діаманти…»

Як пояснила Шистер, вона не використала своїх тютюнових пайків, бо не курила, і з радістю віддала махорку підлеглим[1293].

Звичайно, були й ті, хто усвідомлював матеріальні переваги, які може принести робота. Деякі в’язні просто намагалися робити те, що від них хотіли: перевиконувати норми, виборювати статус ударника, отримувати кращі пайки. Прибувши на колимський лагпункт, Володимир Петров відразу ж зрозумів, що мешканці «стахановського намету», які працювали краще за інших, мають те, чого не мають доходяги:

«Вони були незрівнянно чистіші. Навіть у вкрай суворих умовах життя в таборі їм вдавалося кожного дня вмивати обличчя, а коли не можна було дістати води, вони вмивалися снігом. Вони також були краще одягнені… були стриманіші. Вони не товпилися навколо пічок, а сиділи на своїх нарах або щось роблячи, або розмовляючи про свої справи. Навіть іззовні їхній намет виглядав інакше».

Петров попросився у цю бригаду; у ній щодня отримували по кілограму хліба. Однак він не міг працювати з потрібною швидкістю. З бригади його вигнали — слабкості там не терпіли[1294]. Випадок цей не винятковий, про що пише Герлінг:

«Чомусь зачарованість нормою була не тільки привілеєм вільних, які її встановили, але й елементарним життєвим інстинктом рабів, які її виконували. У бригадах, що працювали ланками по три-чотири особи, ревніше за всіх на сторожі норми стояли самі зеки: виробіток розраховували також по ланках, ділячи його на кількість працюючих. Так повністю зникало почуття каторжної солідарності, поступаючись місцем божевільній гонитві за процентами. Некваліфікований зек, опинившись у злагодженій ланці, не міг розраховувати на жодну поблажливість; після недовгої боротьби йому доводилося відступити і перейти до ланки, де нерідко він же мав наглядати за слабшими. В усьому цьому було щось нелюдське, що безжально рвало єдиний, здавалося б, єдино існуючий між зеками зв’язок — їх солідарність перед переслідувачами»[1295].

Однак завзята праця іноді служила погану службу. Лев Разгон пише про селян, які погубили себе, намагаючись перевиконати норму і заробити «велику пайку» у півтора кілограма хліба: «Він міг бути грубим або погано випеченим, але це був справжній хліб. Для селян, які роками жили напівголодними, це здавалося величезною кількістю, навіть без вареної їжі». Та навіть ця «величезна кількість» їжі не компенсувала енергії, витраченої на роботу в лісі. І через те ці люди були приречені, пише Разгон, «цілком буквально вмерти з голоду, з’їдаючи щоденно по півтора кілограма хліба»[1296]. Варлам Шаламов теж описує «міф великої пайки», а Солженіцин пише, що «велика пайка губить. Найміцніший роботяга за сезон викочування лісу геть доходить»[1297].