Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

И корова я, и бык,

Я и баба, и мужик.[1138]

Також вони виявляли свою ідентичність одягом і поведінкою. Одна ув’язнена полячка пізніше писала:

«Пари таких жінок усім відомі, вони не намагаються якось приховати своїх звичок. Ті, хто грають роль чоловіків, зазвичай одягаються в чоловічий одяг, носять короткі зачіски і тримають руки в кишенях. Коли на такі пари раптом находить хвиля пристрасті, вони зіскакують зі своїх місць, кидають швейні машини, ганяються одне за одним, а потім з несамовитими цілунками валяться на землю»[1139].

Валерій Фрід пише про злодійок, які видавали себе за гермафродитів. Одна була «коротко пострижена, гарна, в офіцерських брюках»; в іншої, як здавалося, справді була якась деформація статевих органів[1140]. Ще одна ув’язнена описує лесбіянське згвалтування: вона була свідком, як лесбійська пара загнала «скромну спокійну дівчину» під нари, де їй пошкодили дівочу пліву[1141]. Серед інтелектуалів до лесбіянства, як видається, ставилися менш терпимо. Одна колишня політична згадує це явище як «найогиднішу практику»[1142]. Та хоча його зазвичай більше приховували, воно існувало і там, часто трапляючись серед жінок, які мали на волі чоловіків і дітей. Сусанна Печуро розповідала мені, що у Мінлагу, таборі переважно політичному, лесбійські стосунки «допомагали декому вижити»[1143].

Та і в добровільних, і примусових, і гомосексуальних, і гетеросексуальних статевих відносинах спільною була загальна грубість. Сховати їх було ніде, що шокувало багатьох в’язнів. Пари «проповзали під колючим дротом і злягалися поряд з туалетом, на землі», за словами одного в’язня[1144]. «Вагонка, обвішана від сусідок ганчір’ям — класична табірна картина», — пише Солженіцин[1145]. Ісаак Фільштинський одного разу прокинувся вночі і побачив, що на сусідньому ліжку лежить жінка. Вона перелізла через стіну на любовне побачення з табірним кухарем: «Крім мене, тієї ночі ніхто не спав, усі захоплено прислухалися до того, що відбувалося»[1146]. Хава Волович пише, що «речі, про які вільна людина могла, до того як вони стануться, сотню разів думати, тут були простими, як у бездомних котів»[1147]. Інший в’язень згадує, що кохання, особливо серед злодіїв, було «тваринним»[1148].

Справді, секс був такий відкритий, що до нього ставилися з певною байдужістю: для декого згвалтування і проституція стали явищами повсякденними. Едвард Бука один час працював на лісопильні поряд з жіночою бригадою. Прийшла група кримінальних в’язнів. Вони «схопили, яких хотіли, жінок і поклали їх на сніг або мали їх на купі колод. Жінки, здавалося, до такого звикли і не опиралися. У них була своя бригадирка, але вона проти таких вторгнень не заперечувала. Справді, здавалося, що це стало майже частиною її роботи»[1149]. Лев Разгон теж розповідає історію світловолосої дівчини, яку він побачив, коли та підмітала двір табірної медичної частини. На той час він був вільним працівником, прийшов у гості до знайомого лікаря, і йому, хоч він і не був голодний, запропонували щедру вечерю. Він віддав їжу дівчині, «їла вона тихо і акуратно, було в ній ще багато відчутно-домашнього, вихованого сім’єю». Вона нагадала Разгону його власну доньку:

«Дівчинка поїла, акуратно склала на дерев’яну тацю посуд. Потім підняла сукню, стягнула з себе труси і, тримаючи їх у руці, повернула до мене неусміхнене своє обличчя.

— Мені лягти, чи як? — запитала вона.

А потім, не зрозумівши, а ще потім злякавшися того, що зі мною відбувається, так само — без усмішки — виправдовуючись, сказала:

— Мене ж без цього не годують…»[1150]

У таборах також траплялося, що деякі жіночі бараки ставали не чим іншим, як відвертими борделями. Про один такий пише Солженіцин:

«Він — невимовно брудний, непорівнянно брудний, запущений, у ньому важкий запах, вагонки — без постілі. Існувала офіційна заборона чоловікам гуди заходити — але вона не дотримувалася і ніким не перевірялася. Не тільки чоловіки туди йшли, але валили й малолітки, хлопчики по 12–13 років ішли туди навчатися… Все відбувалося цілком природно, на очах і відразу у кількох місцях. Тільки явна старість або явна потворність були захистом жінки — і більше ніщо»[1151].

І разом з тим — прямо всупереч історіям про грубий секс і вульгарність — у багатьох спогадах розповідаються рівною мірою неймовірні історії табірного кохання; деякі з них починалися з простого прагнення жінки якось себе захистити. За своєрідними правилами табірного життя жінкам, які мали «табірних чоловіків», інші чоловіки зазвичай давали спокій — таку систему Герлінг характеризує як одну зі специфічних особливостей таборів[1152]. То не обов’язково були «шлюби» рівних: часом поважні жінки жили зі злодіями[1153]. Не завжди, пише Ружневич, вибір був вільним. Незважаючи на це, такі «шлюби» було б цілком правильним вважати проституцією. Швидше, як пише Фрід, це були «шлюби з розрахунку» — «які водночас іноді були і шлюбами, грунтованими на коханні. Навіть коли вони починалися із суто практичного розрахунку, в’язні ставилися до них дуже серйозно. «Про цю більш чи менш тимчасову коханку зек говорив "моя дружина", — пише Фрід — А вона називала його "мій чоловік". Це говорилося не жартома: табірний зв’язок робив наше життя якимось людянішим»[1154].

І, хоч як це дивно, в’язні, що не були геть виснаженими, справді прагнули кохання. У спогадах Анатолія Жигуліна є історія про його любовний зв’язок з молодою політичною ув’язненою німкенею, «невисокою, синьоокою, золотоволосою Мартою». Пізніше він дізнався, що вона народила дівчинку, яку по батькові записала Анатоліївною. (Це було восени 1951 року, а після смерті Сталіна було оголошено амністію іноземних в’язнів, і Жигулін гадає, що «Марта з дитиною, якщо не сталося якогось нещастя, поїхала додому»[1155]). Мемуари табірного лікаря Ісаака Фогельфангера місцями читаються, як любовний роман, герой якого мусить маневрувати між небезпеками зв’язку з дружиною табірного начальника і втіхами справжнього кохання[1156].

Позбавлені всього люди так прагнули людських відносин, що деякі заводили міцні платонічні зв’язки, які підтримувалися листуванням. Це найбільше стосується кінця 1940-х років і особливих таборів для політичних в’язнів, у яких суворо дотримувалися провила розділення чоловіків і жінок. В одному такому таборі, Мінлагу, жінки і чоловіки обмінювалися записками через товаришів з табірної лікарні, яка була спільною для чоловіків і жінок. В’язні також влаштували таємну «поштову скриньку» у залізничній робочій зоні, де працювали жіночі бригади. Кожні кілька днів якась жінка із залізничної бригади казала, шо щось забула вдома чи ще щось, ішла до цієї скриньки, забирала листи і залишала відповіді. Пізніше їх забирав хтось із чоловіків[1157]. Існували й інші способи: «У призначений час певна особа з однієї зони перекидала через огорожу листи чоловіків жінкам і жінок чоловікам. Такою була "поштова служба"»[1158].

Такі листи, як згадує Леонід Сітко, писалися маленькими літерами на маленьких аркушиках паперу. Всі підписувалися вигаданими іменами: він — «Гамлетом», його подруга — «Марсіанкою». Їх «познайомила» інша жінка, яка розповіла йому, що їй дуже тяжко через те, що після арешту у неї забрали маленьку дитину. Він почав їй писати, їм вдалося навіть одного разу зустрітися у занедбаній шахті[1159].

Інші у пошуку близькості винаходили ще незвичайніші методи. У Кенгірському особливому таборі — майже всі політичні, позбавлені будь-яких контактів зі своїми родинами, друзями і дружинами чи чоловіками, що залишилися вдома, — були в’язні, які підтримували зв’язки з іншими в’язнями, так ніколи з ними очно і не зустрівшись[1160]. Дехто одружувався через стіну, яка розділяла чоловічий і жіночий табори, жодного разу не бачивши свого обранця. Жінка стояла з одного боку, чоловік з іншого; лунали голоси, а в’язень-священик записував подію на шматку паперу.

Таке кохання вижило, навіть коли табірна адміністрація добудувала стіну вище, покрила її колючим дротом і заборонила в’язням до неї наближатися. Пишучи про ці шлюби всліпу, Солженіцин залишає свій цинізм, з яким він описує майже все інше у табірному житті: «У цьому єднанні з незнайомим в’язнем за стіною… мені чується хор ангелів. Це — як безкорисливе споглядання небесних світил. Це надто високе для віку розрахунку і джазу з підскоками…»[1161]

Якщо кохання, секс, згвалтування і проституція були частиною табірного життя, то так само його частиною були вагітність і народження дітей. Поряд з шахтами і будмайданчиками, лісоповальними бригадами і штрафними ізоляторами, бараками і вагонами для худоби у ГУЛАГу також були свої пологові будинки і табори для матерів з дітьми — як і дитячі ясла для маленьких дітей.