Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Герлінг пише і про тих, кому діставалася гірша доля. Він, наприклад, розповідає про польську дівчину, яку «урки… оцінили дуже високо». Спочатку «вона виходила на роботу з гордо піднятою головою і кожного чоловіка, який наважився до неї наблизитися, прошивала блискавкою гнівного погляду. Ввечері вона поверталася в зону дещо присмирнівши, але, як і раніше, неприступна і скромно-самовпевнена. Прямо з вахти йшла вона на кухню по баланду і потім, після настання сутінок, більше не виходила з жіночого бараку. Виглядало на те, що її не так легко спіймати у пастку нічного полювання…»

Але ці зусилля пішли намарно. Після кількох тижнів пильнування наглядача, який не давав їй взяти навіть морквини чи гнилої картоплини на продовольчому складі, де вона працювала, дівчина здалася. Одного вечора той чоловік зайшов до бараку Герлінга і мовчки кинув йому на нари подрані жіночі трусики. Це стало початком перетворення:

«З того часу дівчина зовсім змінилася. Вона не поспішала, як раніше, на кухню за баландою, але, повернувшися з бази, ганяла по зоні до пізньої ночі, як березнева кішка. Її мав хто хотів — під нарами, на нарах, в кабінках техніків, на речовому складі. Тільки раз, коли, випадково зайшовши на картопляний склад на базі, я застав її на купі картоплі з бригадиром 56-ї, горбатим виродком Левковичем, вона зайшлася судорожним голосінням і, повертаючись ввечері в зону, ледве стримувала сльози, притискаючи до очей два худі кулачки…»[1127]

Історія, яку розповідає Герлінг, часто повторюється в різних своїх варіантах у багатьох спогадах. Слід сказати, що вона завжди звучить трохи по-іншому, коли автор спогадів — жінка. Іншу версію, наприклад, розповідає Тамара Ружневич, «табірний роман» якої почався з листа, «стандартного, суто табірного любовного листа» від Саші, молодого чоловіка, якого його легка робота чоботаря робила членом табірної аристократії. Лист був короткий і прямий: «Давай жити разом, і я тобі допоможу». Через кілька днів Саша відтягнув Ружневич вбік — хотів почути відповідь. «Будеш жити зі мною чи ні?» — запитав він. Вона відповіла «ні». Він побив її металевим прутом. Потім відвів її до лікарні (у якій завдяки чоботарству мав вплив) і наказав медикам добре за нею доглядати. Там вона, видужуючи від забоїв, залишалася кілька днів. Після виписки, добре все обдумавши, вона пішла до Саші. Інакше він би побив її знову.

«Так почалося моє сімейне життя», — пише Ружневич. Його переваги відразу ж стали відчутними: «Я стала здоровішою, ходила у доброму взутті, більше не носила дідько зна яке дрантя: отримала новий жакет, нові штани… У мене навіть з’явився новий капелюх». Через багато десятиліть Ружневич писала про Сашу як про «перше справжнє кохання». На жаль, невдовзі його перевели до іншого табору, і більше його вона не бачила. Що гірше, чоловікові, який був відповідальний за його переведення, вона подобалася теж. Оскільки «виходу не було», вона почала спати і з ним. Вона нічого не пише про своє кохання до нього, та згадує, що у цьому новому становищі теж були свої переваги: їй дали перепустку на безконвойне пересування і власного коня[1128]. Історію Ружневич, як і ту, що розповідає Герлінг, можна назвати історіями морального падіння. По-іншому їх можна назвати історіями виживання.

З точки зору адміністрації, не мав трапитися жоден з цих випадків. У принципі, не передбачалося, що чоловіки та жінки можуть утримуватися в таборах разом, і є в’язні, які говорять, що роками в очі не бачили представників протилежної статі. Начальники таборів також не дуже хотіли мати в себе в’язнів-жінок. Фізично слабкіші, вони, ймовірно, могли стати тягарем для виконання виробничих планів, внаслідок чого деякі табірні адміністратори намагалися їх не приймати. Якось у лютому 1941 року адміністрація ГУЛАГу навіть розіслала всьому керівництву НКВД листа із суворою вказівкою приймати етапи з жінками-в’язнями і переліком робіт, з якими добре можуть впоратися жінки. У листі згадувалися легка промисловість і текстильні фабрики; обробка деревини і металу; деякі види робіт у лісовому господарстві; навантаження і розвантаження[1129].

Ймовірно, через заперечення начальників таборів кількість жінок, яких дійсно відправляли у табори, завжди залишалася порівняно невеликою (як і кількість страчених жінок під час чистки 1937–1938 років). Наприклад, за даними офіційної статистики, тільки близько 13% в’язнів ГУЛАГу 1942 року становили жінки. Ця частка зросла до 30% 1945 року, почасти через те, що величезну кількість чоловіків забрали на фронт, а також через закони, які забороняли працівникам залишати своє місце роботи — закони, які призвели до арештів великої кількості молодих жінок[1130]. 1948 року їх частка становила 22%, 1951–1952 років вона впала до 17%[1131]. Та навіть ці цифри не відображають реального становища, оскільки жінки набагато частіше відбували свої вироки у «колоніях» з не таким суворим режимом. У великих промислових таборах на Далекій Півночі їх було навіть ще менше.

Разом з тим ці низькі проценти означають, що жінки — як продукти, одяг та інші речі — майже завжди були в дефіциті. Тож хоча вони могли не становити цінності для статистиків табірного виробництва, вони становили цінність для інших в’язнів-чоловіків, охоронців і вільнонайманих працівників. У таборах, де контакти між чоловіками і жінками були більш-менш вільними — або там, де на практиці чоловіки мали доступ у жіночі табори, до них часто чіплялися і, найчастіше, пропонували їжу та легку роботу в обмін на секс. Мабуть, це не є якоюсь унікальною саме для ГУЛАГу рисою. Наприклад, 1999 року звіт організації «Міжнародна амністія» щодо становища жінок-в’язнів у Сполучених Штатах відзначає випадки згвалтування жінок-в’язнів чоловіками-в’язнями і охоронцями; підкупу охорони чоловіками-в’язнями в обмін на доступ до жінок-в’язнів; роздягання жінок при обшуку чоловіками-охоронцями[1132]. Водночас незвичайність соціальної ієрархії радянської табірної системи зумовлювала те, що жінки там піддавалися стражданням і приниженням більше, ніж в інших пенітенціарних системах.

Від початку доля жінки дуже великою мірою залежала від її статусу і місця у різноманітних табірних групах. У злочинному світі жінки мали підкорятися системі складних правил і ритуалів, до них ставилися без особливої поваги. За словами Варлама Шаламова, «потомствений "урка" з дитячих років навчається презирству до жінки… Істота нижча, жінка створена лише для того, щоб насичувати тваринну пристрасть злодія, бути мішенню його грубих жартів і предметом публічних побоїв, коли блатар "гуляє"». Жінки-проститутки насправді «належали» головним злодіям-чоловікам, їх продавали, купували і вимінювали, їх навіть передавали у спадок братові чи другу, коли їх «власника» переводили до іншого табору чи вбивали. Коли обмін відбувається, «зазвичай до сварки не доходить, і проститутка покірно спить з новим її господарем. Ніякого поділу жінок, ніякого кохання "втрьох" у блатному світі не існує»[1133].

Та жінки не були єдиними цілями. Видається, що серед професійних злодіїв гомосексуальні стосунки були організовані за такими ж брутальними правилами. Деякі кримінальні авторитети мали у своєму оточенні молодих чоловіків-гомосексуалістів, поряд з табірними «дружинами» або замість них. Томас Сговіо пише про одного бригадира, що мав «дружину»-чоловіка, який отримував додаткові продукти за сексуальну прихильність[1134]. Однак про правила гомосексуальних стосунків між чоловіками в таборах сказати щось тяжко, оскільки автори спогадів дуже рідко про це пишуть. Це може бути зумовлено тим, що гомосексуальність у Росії й досі частково лишається предметом культурної заборони, і люди мають за краще просто про це не писати. Видається також, що чоловіча гомосексуальність у таборах була великою мірою обмеженою злочинним світом, а злочинці залишили дуже мало мемуарів.

Однак відомо, що на 1970–1980-ті роки в середовищі злочинців у Радянському Союзі були розвинуті вкрай складні норми гомосексуального етикету. «Пасивні» чоловіки-гомосексуалісти ізолювалися від решти тюремного суспільства, їли за окремими столами і не розмовляли з іншими чоловіками[1135]. Хоча про це рідко коли пишуть, видається, що схожі правила діяли у певних колах уже наприкінці 1930-х років, коли 15-річний Петро Якір став свідком аналогічного явища у камері для неповнолітніх злочинців. Спершу його шокувало те, що інші хлопці говорили про свій сексуальний досвід, і думав, що вони говорять неправду,

«Але я помилявся. В одного з пацанів залишилася пайка, він зберіг її до вечора, а ввечері запитав у голодуючого Машки:

— Жерти хочеш?

Він відповів:

— Так.

Тоді скидай штани.

Це відбулося в кутку, який було майже не видно з вічка, в усіх на очах. Усе це нікого не дивувало, і я теж робив вигляд, що мене це не дивує. Такі випадки в подальшому повторювалися дуже часто. Масивною стороною були одні й ті самі; їм, як паріям, не дозволялося пити із загального кухля, застосовувалися й інші принизливі для них обмеження»[1136].

Цікаво, що лесбіянство у таборах було відкритішим, чи принаймні про нього частіше пишуть. Серед жінок-злодійок воно також було дуже ритуалізованим. Лесбійки називалися російським займенником середнього роду «оно» і поділялися на жіночніших «кобл» і маскулінніших «чоловіків». Перші іноді були «справжніми рабинями», за словами однієї з авторок спогадів, які прибирали і доглядали за своїми «чоловіками». Останні ж називалися чоловічими іменами і майже завжди курили[1137]. Про лесбіянство вони говорили відкрито, навіть співали про це пісень:

Ой, спасибо Сталину,

Сделал с меня барыню: