Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Втім, певні відмінності між в’язнями-росіянами таки існували — відмінності ці грунтувалися швидше на ідеології, а не на національності. Ніна Гаген-Торн пише, що «основна маса жінок у таборах несла свою долю і страждання, як стихійне лихо, не намагаючись розібратися в причинах». Однак «тим, хто знаходив для себе якесь пояснення того, що відбувається, і вірив у нього, було легше»[1108]. Чільне місце серед тих, хто мав таке пояснення, посідали комуністи, тобто ті в’язні, які продовжували наполягати на своїй невинуватості, продовжували бути відданими Радянському Союзу і продовжували вірити, всупереч усім доказам, що всі інші є справжніми ворогами і від них слід триматися осторонь. Анна Андреєва згадує, що комуністи відшукували одне одного: «Вони знаходили одне одного і трималися разом, вони були чисті, радянські люди, а всіх інших вважали злодіями»[1109]. Сусанна Печуро розповідає, як побачила їх після прибуття до Мінлагу на початку 1950-х років: вони «сиділи в кутку і говорили одне одному: "Ми чесні радянські люди, ура Сталіну, ми не винні, а наша держава звільнить нас від компанії усіх цих ворогів"»[1110].

І Печуро, і Ірен Аргінська, яка в той самий час була в’язнем у Кенгірі, згадують, що більшість членів цієї групи належали до категорії високопоставлених членів партії, арештованих у 1937 і 1938 роках. Переважно вони були старшого віку; Аргінська згадує, що часто вони утримувалися в інвалідних таборах, у яких все ще було багато людей, арештованих у попередню епоху. Дружина радянського лідера Миколи Бухаріна Анна Ларіна була однією з тих, хто спершу залишався вірними революції. Вже в тюрмі вона написала вірша на честь річниці Жовтневої революції:

Но хоть за решеткой тоскливой

Бывает обидно порой,

Я праздную вместе с счастливой,

Родною моею страной.

Сегодня я верю в иное,

Что в жизнь я снова войду,

И вместе с родным комсомолом

По площади Красной пройду!

Пізніше Ларіна назвала цей вірш «маренням божевільного». Але свого часу вона читала цей вірш ув’язненим дружинам старих більшовиків, і вони «розчулювалися до сліз і аплодували»[1111].

Солженіцин присвятив комуністам розділ «Архіпелагу ГУЛАГ», який він не дуже доброзичливо назвав «Благонамеренные» («Добромисні»). Солженіцин дивується їхній здатності пояснити навіть власний арешт, катування і ув’язнення або «дуже спритною роботою іноземних розвідок», або «шкідництвом величезного масштабу», або «затією місцевих енкеведистів», або «зрадою». Дехто доходив навіть ще беззаперечнішого висновку: «Ці репресії є історичною необхідністю розвитку нашого суспільства»[1112].

Пізніше деякі з цих комуністів також написали свої спогади, які були охоче опубліковані радянським режимом. У журналі «Октябрь» 1964 року була опублікована «Повість про пережите» Бориса Дьякова з такою передмовою: «Сила повісті Дьякова полягає у факті, що вона про справжніх радянських людей, про справжніх комуністів. У тяжких обставинах вони ніколи не втрачали людяності, були вірні ідеалам своєї партії, віддані Батьківщині». Один із героїв Дьякова, Тодорський, розповідає, як він допомагав лейтенантові НКВД писати промову з історії партії. В іншому випадку він розповідає начальнику безпеки табору майору Яковлєву, що, незважаючи на несправедливі обвинувачення, він вважає себе справжнім комуністом: «Я не винний у жодному злочині проти радянської влади. Отже, я був і залишаюся комуністом». Майор Яковлєв радить йому заспокоїтися: «Навіщо про це кричати? Ви гадаєте, що всі в таборі люблять комуністів?»[1113]

Любили, справді, не всі: відвертих комуністів часто підозрювали у співпраці, негласній чи гласній, з табірним керівництвом. Пишучи про Дьякова, Солженіцин відзначає, що у його спогадах певні моменти оминаються. «А за що?», запитує він, оперуповноважений Соковиков погодився таємно відправляти листи Дьякова, оминаючи табірного цензора. «Така дружба — звідки?»[1114] І справді, доступні нині архівні дані свідчать, що Дьяков усе своє життя був агентом таємної поліції — псевдонім «Дятел», — і продовжував працювати як інформатор і в таборах[1115].

Єдиною групою, яка перевершила комуністів у непорушній вірі, були православні, а також члени різноманітних протестантських релігійних сект, яких також піддавали гонінням: баптисти, свідки Єгови і т. ін. Особливо значною їхня присутність була в жіночих таборах, де їх усіх називали «монашки». В кінці 1940-х років в одному з мордовських жіночих таборів, за спогадами Анни Андреєвої, «більшість ув’язнених становили віруючі», які організувалися так, що «на католицькі свята за них працювали православні і навпаки»[1116].

Як уже відзначалося, деякі з цих сект відмовлялися від будь-якої співпраці з радянським Сатаною, не виконували жодної роботи і не підписували жодних документів, Гаген-Торн пише про одну релігійну жінку, яку звільнили через хворобу — але вона відмовилася залишити табір: «А я вас не визнаю, — сказала вона охоронцеві, який запропонував видати їй необхідні документи і відправити додому, — Ваша влада неправедна, на паспорті вашому печать Антихристова… Вийду на волю, ви знову в тюрму посадите. Нема чого й виходити»[1117]. Айно Куусінен була в таборі з групою жінок, які відмовлялися носити одяг з номерами, внаслідок чого «номери проштампували на їхніх тілах», і вони були змушені стояти на ранішніх і вечірніх повірках голими[1118].

Солженіцин розповідає історію, яка у різних варіаціях повторюється й іншими, про групу релігійних в’язнів, доставлених 1930 року в Соловецький табір. Вони відкидали все, що походило від «Антихриста», відмовлялися від радянських грошей і паспортів. На покарання їх відправили на маленький острівець Соловецького архіпелагу і сказали, що вони отримають їжу тільки якщо розпишуться за неї. Вони відмовилися. Протягом двох місяців усі померли з голоду. Наступний пароплав, що пристав до острова, за спогадами очевидця, «виявив там тільки обкльовані птахами трупи»[1119].

Та й ті сектанти, які працювали, не завжди змішувалися з іншими в’язнями і часом відмовлялися з ними розмовляти. Вони збиралися в одному бараку, мовчали або співали молитов і релігійних пісень:

Я сидел за тюремной решеткой,

Вспоминая о том, как Христос