Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Не легшим було життя і для корейців, зазвичай радянських громадян корейського походження, чи для японців, що у приголомшливій кількості 600 тисяч осіб прибули в ГУЛАГ як військовополонені в кінці війни. Японці особливо потерпали від їжі, якої було не тільки мало, але яка здавалася їм дивною і фактично неїстівною. Через те вони промишляли збиранням і полюванням та їли те, що здавалося для їхніх табірних товаришів так само неїстівним: дикі трави, комах, жуків, змій і гриби, до яких не доторкалися навіть росіяни. Час від часу ці промисли закінчувалися погано: існують документи, які свідчать про загибель японських в’язнів внаслідок споживання отруйних трав і диких рослин[1090]. Про те, якими ізольованими почувалися в таборах японці, можна судити зі спогадів одного в’язня-росіянина, котрий одного разу знайшов у табірній бібліотеці брошуру — промову більшовика Жданова — японською мовою. Він приніс її знайомому військовополоненому японцеві: «Вперше я бачив його по-справжньому щасливим. Пізніше він мені розповідав, що читав її кожного дня — просто тому, що вона була рідною мовою»[1091].

Представники інших далекосхідних національностей адаптувалися швидше. У багатьох спогадах розповідається про міцні організації китайців — деякі з них були «радянськими» етнічними китайцями, що народилися в СРСР, деякі працювали тут легально у 1920-ті роки, а ще інші були нещасними, які з якихось причин перетинали довгий радянсько-китайський кордон. Один в’язень згадує, що знайомий китаєць розповідав йому, що він разом з багатьма іншими переплив річку Амур, приваблений тим, що бачив на тому березі: "Зелені й золоті дерева… такий чудовий степ! Та всі з нашого району, хто перепливав річку, ніколи не поверталися назад. Ми думали, що це через те, що там дуже гарне життя, то й ми вирішили пливти. Як тільки ми вийшли на берег, нас арештували і засудили за статтею 58, частина шоста, шпигунство. Десять років"»[1092].

Дмитро Панін, один з табірних друзів Солженіцина, згадує, що китайці «спілкувалися тільки між собою. У відповідь на будь-яке наше запитання вони робили вигляд, що не розуміють»[1093]. Карло Штайнер згадує, що вони з великою майстерністю влаштовували одне одного на роботу: «По всій Європі китайці славляться як жонглери, але у таборах вони працювали у пральні. Я не пам’ятаю, щоб у пральнях працював хтось ще, крім китайців, в усіх таборах, через які я пройшов»[1094].

Набагато потужнішими за всі інші етнічні групи в таборах були групи прибалтів та західних українців, яких масово відправляли до таборів під час і після війни (див. розділ 20). Не такими численними, проте теж впливовими були поляки, особливо польські партизани-антикомуністи, які з’явилися в таборах наприкінці 1940-х років, а також чеченці, яких Солженіцин описує як «єдину націю, що зовсім не піддалася психології покірності — не одинаки, не бунтарі, а вся нація повністю», і як таких, що виділялися за рядом ознак серед інших кавказців[1095]. Сила цих етнічних груп полягала у їхній великій чисельності і в їх яскраво вираженій опозиційності щодо Радянського Союзу, вторгнення якого на свої землі вони вважали незаконним. Поляки, прибалта та українці після війни також мали військовий і партизанський досвід, і в деяких випадках їхні партизанські організації збереглися і в таборах. Відразу після війни УПА — Українська Повстанська Армія — одна з кількох груп, що боролися в той час за контроль над Україною, звернулася із закликом до всіх українців, яких було відправлено на заслання або до таборів: «До Вас, Брати наші й Сестри, до Вас, Українці на чужині, яких жорстока війна або криваві злочини окупантів насильно вирвали з Рідних Земель та кинули на скитальщину в далеких чужинських краях, до Вас, яким не пощастило жити й діяти в рідних містах і селах наших, до Вас усіх, Друзі наші, звертаємось ми, Українська Головна Визвольна Рада і Українська Повстанська Армія… ми шлемо Вам гарячий привіт усього Українського Народу, що під ярмом кривавого окупанта страждає, але не гнеться, що сотки разів призначений ворогами на знищення — живе і бореться!»

У таборах колишні партизани свідомо допомагали одне одному і стежили за новоприбулими. Поляк Адам Галінський, який воював у лавах антирадянської Армії Крайової і під час, і після війни, пише: «Особливо ми турбувалися про молодь Армії Крайової і підтримували бойовий дух, найвищий у тій атмосфері розкладу, який панував серед різних національних груп воркутинських в’язнів»[1096].

У подальші роки, коли вони набули більшого впливу в управлінні таборів, поляки, прибалта і українці — так само, як грузини, вірмени і чеченці, — також формували національні бригади й організовували відзначення національних свят. Часом ці потужні групи співпрацювали. Польський письменник Александр Ват пише, що українці і поляки, які під час війни були запеклими ворогами, партизанські з’єднання яких воювали між собою за кожний сантиметр Західної України, ставилися одні до одних у радянських тюрмах «стримано, але з неймовірною довірою. "Ми вороги, але не тут"»[1097].

В інших випадках ці групи суперничали як між собою, так і з росіянами. Людмила Хачатрян, арештована за те, що закохалася в югославського солдата, згадує, що українці в її таборі відмовлялися працювати з росіянами[1098]. Національні групи опору, пише ще один автор, «характеризуються, з одного боку, ворожістю до режиму. А з іншого, ворожістю до росіян». Едвард Бука згадує ворожість більш загальну — «для в’язня було незвичайним надавати будь-яку допомогу комусь, хто належав до іншої національності»[1099], — хоча Павло Негретов, який був у воркутинських таборах у той самий час, що і Бука, вважає, що більшість національностей жили в згоді між собою, за винятком тих випадків, коли вони піддавалися на провокації з боку влади: «Вона намагалася, через своїх інформаторів… розпалювати між нами чвари»[1100].

У кінці 1940-х років, коли різні національні групи перебрали на себе роль злодіїв у виконанні в таборах поліцейських функцій, вони іноді боролися між собою за контроль над таборами. Марлен Кораллов згадує, що почалася боротьба за владу, яка важила дуже багато: наприклад, контроль над їдальнею дуже багато важив, тому що кухар працював безпосередньо на свого господаря». За словами Кораллова, баланс між різними групами був тоді дуже тонким, його могло порушити прибуття нового етапу. Наприклад, коли на їхній лагпункт прибула партія чеченців, вони, зайшовши до бараку, «поскидали на підлогу всі речі з нижніх нар» — у таборі вони були «аристократичними» — «і розклали на них свої»[1101].

Леонід Сітко, котрий побував у німецькому таборі для військовополонених, а після повернення в Росію був відразу ж арештований, став свідком серйознішої сутички між чеченцями, росіянами і українцями наприкінці 1940-х років. Конфлікт виник з особистої суперечки між бригадирами «і перетворився на війну, відчайдушну війну». Чеченці влаштували напад на бараки росіян, під час якого багато людей зазнали поранень. Пізніше усіх заводіїв посадили у штрафний ізолятор. Сітко пояснює, що, хоча такі сутички йшли за владу в таборі, вони корінилися у глибоких національних почуттях: «Для прибалтів і українців радянське і російське було одним і тим самим. У таборі було повно росіян, але вони не переставали вважати їх окупантами та злодіями».

До самого Сітка якось серед ночі підійшла група українців:

«"Твоє прізвище українське, — сказали вони мені, — То ти — зрадник?"

Я їм пояснив, що виріс на Північному Кавказі, у моїй сім’ї говорили російською, і я не знаю, чому в мене українське прізвище. Вони трохи посиділи, а потім пішли. Та могли і вбити — мали з собою ножа»[1102].

Одна жінка стосовно інших випадків згадує, що національні відносини «не мали великого значення», і жартома пише, що це було так за одним винятком — українців, які просто «ненавиділи всіх інших»[1103].

Хоч як це дивно, але в більшості таборів не існувало російських організованих груп, груп тієї національності, яка становила значну більшість загального населення таборів, згідно зі статистикою самого ГУЛАГу — протягом усього часу існування системи[1104]. Росіяни справді налагоджували стосунки один з одним за принципом спільного рідного міста чи регіону. Москвичі знаходили москвичів, ленінградці — ленінградців і т. д. Володимиру Петрову одного разу допоміг табірний лікар, який запитав його:

«"Ким ви були до цього?"

"Студентом, у Ленінграді".

"О, то ви мій земляк, чудово", — сказав лікар і поплескав мене по плечу»[1105].

Часто особливо впливовими і організованими були москвичі. Леонід Трус, арештований студентом, згадує, що старші москвичі у його таборі створили тісне товариство, до якого його не пускали. Навіть коли одного разу він хотів взяти в бібліотеці книжку, йому спочатку треба було переконувати бібліотекаря, члена цієї групи, в тому, що йому можна цю книжку довірити[1106].

Однак частіше такі зв’язки були слабкі і не давали в’язням нічого, крім людей, котрі пам’ятали вулицю, на якій жили, чи школу, до якої ходили. У той час, як інші національні групи формували потужні мережі взаємної підтримки, знаходили місця в бараках для новоприбулих, допомагали їм отримати легшу роботу, росіяни цього не робили. Аріадна Ефрон пише, що після прибуття до Туруханська, куди її разом з іншими в’язнями вислали в кінці її табірного терміну, їхній поїзд зустрічали засланці, які там уже жили:

«Потім якийсь чоловік, єврей, відкликав убік групу наших єврейок, почав давати їм хліб і навчав, що казати, як себе тримати. Потім так само відійшли і кілька грузинок, та ось посеред двору залишилися ми, росіянки, осіб 10–15; ніхто до нас не підходив, не давав нам хліба і нічого не казав»[1107].